День гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То вже моя річ.

— Семенком його звуть.

— Що ж тобі, теж непереливки?..

Хлопчак поглянув на Вовгуру через плече знехотя, як би дуката жебракові подав.

— А тобі все треба знати, мугирю?..

— А видно, що воно з панського коліна, щеня.

Вовгура взяв хлопця за плече й обернув до себе. Крогульцем[33] вдивлявся в нього, а стиснув залізними пальцями, аж хлопець засичав.

— Не займай, — крикнув Максим, — ти того хлоп’яти не знаєш, скурчий бику.

— Панське, то його тільки лобом об камінь.

Максим звівся. Був на дві голови вищий від Вовгури.

— Не руш, кажу тобі, злидню!

Вовгура вовчо відвів очі.

А з дальніх возів, ген аж під скелі, а за ними димились незліченні запорозькі костри, ішов гук.

— Хмель їде!

— Хмелеві дорогу, сірома!

— Божі люди, Хмель їде!..

Сірома зірвалась. Каліки, плохі, знужденілі, підводились з землі, здоровіші лізли на вози, обсипали скелі; дикі груші й дуби зарясніли від людей, хто хапав кісся, рогатину, коні заіржали, воли заревіли, табір, а кінця його не було видно, зашумів, загудів, закімшився, як клубовище черви.

Земля ще не вигрілась, але сонце за блакиттю, за білими хмарками, за орлами, що ширяли, жагтіло високе й палюче. Натовп хвилювався проти весняного леготу, що знімав снігові буруни на ріці, гуляв рогозом, сухим ковилом, кульбабою.

В запорозькому коші стріляли на віват, віватування швидко наближалось.

Сірома не знала, чи переймати їй запорозькі вівати. Вона й не знала як слід, в чому річ, і Хмеля не була певна, чи це не той, що біля тичини в’ється, та чи взагалі є такий.

Семенко-хлопець і Максим вилізли на воза — перед ними хвилювався натовп, повідь гир обсмалених і кошлатих, деяких із сірими ковтунами, тисячі гир хлопських, уходницьких, андиберських. Навіть циганчуки були осьде, з мідяними сережками в ухах, були й гривасті гирі хлопів з-над Дністра — й звідти вже приходили, з ланів Потоцького-Ревери й підлого пана Сенявського. Натовп мовчав і роздавався. Семенко побачив запорожця з білою короговкою, він мчав, вимахуючи шапкою, що її мав у другій руці. Лірники ледве встигли винести ноги.

— Дорогу Хмелеві, дорогу старшому!..

І в просвіті між натовпом на гнідому аргамаку[34] показався вершник. І він, а за ним панцерні, мчали так швидко, що юрба не встигала розглядіти. Та під грушею, де розташувалась кузня, оршак[35] зупинився. Семенко міг добре бачити: на гнідому важко сидів кріпкий чоловік у зеленавому виполовілому жупані, у чорній бурці поверх жупана. Згорблений, чи то бгав зумисне велику голову в плечі, дивився, як вовк. Поростав бородою, брови зрослися на переніссі, й водив колючими очима. Лице відливало жовтизною — не спав, мабуть, довгі ночі. Поряд нього басували статні січові отамани, один з них навіть кошовий, сказав Максим.

— Хмелю, — крикнув хтось із юрби, — я тебе знаю, Хмелю!..

Розштовхуючи людей, Вовгура вибіг, закидаючи на голі плечі дерту серм’ягу.

Хмельницький сперся рукою об кульбаку й приглядався Вовгурі.

— У пана Закшевського, старости чигиринського, я, доїжджачим бувши з паном Пронським, бачив тебе, як ти шапочку скидав перед пресобачим сином!..

Він реготався, добігши перед самого Хмельницького, шкірив свій крогульчий[36] вид. А Хмельницький, зжовкнувши ще більше, штовхнув його носом чобота в груди так, що Вовгура заточився й упав носом у землю.

Юрба зареготалась, аж луна ляснула об скелі.

— З ким свині пас, з тим і пастиме, — промовив Хмельницький, і Семенко здригнувся від цього глухого голосу, що мов рвався зо скелі, — котрому ще захочеться про давніші коліґації[37] згадувати?..

[33] Крогулець (пор. пол. krogulec) — яструб.

[34] Аргамак — породистий верховий кінь.

[35] Оршак (пор. пол. orszak) — свита, кортеж.

[36] Крогульчий (пор. пол. krogulczy) — яструбиний.

[37] Коліґація (пор. пол. koligacja) — свояцтво; тут: знайомство з високопосадовцями.