День гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гендель Мокрський здивувався жазі юного ренегата. Невже так скоро спалюється, вивітрює закон крови? Адже ж рід Збаразьких ще досі вагається, ще досі між Сциллою Полонії й Харибдою України… Юнак відповів на його думки:

— Юрій Збаразький я є, патре, правда, у світі, тут, у чині, я тільки смиренний Домінік. І, може, мучить мене, глодає мене мисль, що не всі з мойого роду збагнули прірву темряви, в якій ходять, не всі доступили ласки…

— Але бувши в ласці католицької віри, мій сину, хіба треба зараз же міняти й народність, мову й звичаї предків?..

— Тільки Полонія — запорука перемоги вселенської церкви. Тільки маєстат Речі Посполитої, тільки меч її лицарства прокладає дорогу благочестивій вірі… А руська народність, що роздирає мій рід, не зможе схоронити віри…

— Гай, гай, — зітхнув патер Мокрський. Він подумав про старого князя Збаразького, батька цього палкого ченчика, що й досі враз із князем Четвертинським й іншими з останніх руських княжат, уперто триває[78] при свойому народі. Він подумав про наймолодшого брата ченця Домініка, князя Симеона, який, як признався брат Домінік, недавно потайки подався на Січ, побратався з черню.

— Розуму треба, сину мій. Силою силу не приборкаєш, а тільки посилиш спротив. Інших людей, іншої мислі й іншої руки, ніж тих, що досі розв’язували наші спори з Руссю, треба нам. Не хотіли того в нас знати, а тепер мають…

Пісок тихо шамшів під сандаліями. Вилито з миси неба шарлат крові. Вечір над королівським містом, завжди вірним. Ангелюс.

— Мають проти себе не безголову бестію, а воїна відважного і розумного, бистрого ума й великого серця…

— Невже ви так про Хмельницького, зрадника отчизни, говорите, патре?

Ченчик аж здригнувся.

— Так, сину мій, про нього. Це лев і орел. Це людина і римських чеснот, і може відродити Рим. Гай, гай — може, третій Рим у степах… Такі люди, як він, або великі розбійники, або великі реформатори. Він уміє порядкувати силами. Він вміє облічати їх і протиставити. Він навчився вміти і хотіти. Він знає таємницю того, що не всі знають: таємницю залізної організації. Він багато скористав з учення й практик когорти…

— Звідки ж він такий, патре, хто він такий?..

— Це мій учень, — тихо сказав патер Генцель Мокрський.

…Колегія недалеко фарного[79] костелу в Ярославі, в тихому надсянському городі. Липовий сад у цвіту, білий мур у проміннях. Й серед юрби учнів, русявоголових, несміливих і бутних[80] шляхетських дітей, — один з чуприною їжачком, з бистрими очима, кріпкий син державця жовківського пана Даниловича, згодом трибуна чигиринського Михайла Хмельницького, син Зіновій-Богданко.

Ішов поруч учителя, доброго патра Мокрського. З ніким, тільки з ним товаришував у час рекреацій[81].

— Щасливий будеш, сину мій, доти, доки матимеш багато друзів. Чому не йдеш до гурту жаків[82], Богданку?

— Не маю друзів, патре.

— Але чому?

— Називають мене вовком, Lupus — кажуть. А втім, що мені до них?.. Книжки — найкращі друзі, патре…

І показав йому книгу «Олександрія», лицарську оповідь про чудесний похід македонського кесаря.

Lupus-Богданко, справді, не мав приятелів, крім книг. Не любили його, й він нікого не любив. Ставав у час рекреацій у вікні колегії й дивився в далечінь, де Сян, де сині зариси Карпат. Відповідав коротко, тільки запитуваний, хотів бути першим, пильно сидів за книгами, аж поки вартовий брат не наганяв із читальні. Йшов у першій локаті[83] через усю колегію. Закінчив її, вже сіявся вус, а коли відходив — ні з ким не попрощався, тільки з отцем Мокрським.

— Куди Ж тепер, Богданку?

— До Жовкви, а тоді на Низ. Батько обіцяв дати еквіпунок[84] на лицарську службу.

— Надить тебе Марс, не Кліо і не Мінерва? А може, слідами Парацельса, приятеля людства, пішов би ти, Богданку? Я тобі дам листи до Падуї або до Сорбонни на науку медицини.

— Ні, отче. Батько мій і дід були в службі Марса. Зрештою, — посміхнувся Богданко, — чи не найкраща доля на цьому світі — доля воїна? А війна з невірними — чи не краща служба людству?..

І поцілувавши руку патрові, пішов не оглядаючись, пішов своєю сутулою вовчою ходою, а патер дивився йому вслід, як зникав за липами, і замислився: який шлях зготовано цьому юнакові?

— Один я, — сказав братові Домінікові отець Мокрський, — один я на цілу Річ Посполиту знаю ціну цьому мужеві. Бо я йому змалку приглядався, вивчав. Хто скаже нам, які призначення таїло небо для нього?

Ангелюс, Ангелюс.

Ченці йдуть, похиливши голову. Ченці у брунатних і білих габітах[85]. Темніє сад Бернардинів. Хмари пливуть над дзвіницею, важучі, олив’яні, на краях змалиновілі.

— Кров… Кров… Campus Martius… Патре, навчи мене, що чинити. Патре, ubi beatitudo consistat[86]?

[78] Тривати — існувати, жити.

[79] Фарний (пор. пол. farny) — парафіяльний.

[80] Бутний — пихатий, чванькуватий.

[81] Рекреація — перерва між уроками, лекціями; канікули.

[82] Жак (пор. пол. żak) — студент, учень, школяр.

[83] Локать — місце у списку.

[84] Еквіпунок — обмундирування, екіпірування.

[85] Габіт — сутана.

[86] Ubi beatitudo consistat (лат.) — у чому полягає щастя?