День гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ґьос прижмурив веселе око.

— А панята говорять у корчмах, що Хмельницький цирограф[68] сатані підписав, ще в Туреччині.

— Добре зробив, якщо сатана йому обіцяв берло. За роксоланське князівство варто дати душу. Роксоланія — перла Сходу, Іктаре Ґьосе, Україна ще здивує світ. А ми з нею, так нам поможе святий Істван…

І Франциск Шебеші, радник князя Юрія Ракочія, розморений вином і розмовою з твердолобим недовірливим Ґьосом, заклював носом, поникнув кучерявою головою своєю на важкий оксамит своєї гупелянди, дрімав, і марив, і снив.

Септентріони — Інфлянти, там ще зламати ягайлонську пиху пактом із Янушом, князем Радзивіллом, — він же лютеранин, невже ж пішов би за єзуїтів? А Московія ведмежа, кошлата, дика. Чи правда, що там є області людей, з уродження лисих? Донські козаки, калмуки — всі підуть за Хмельницьким. А гусарія князя Ракочія басує кіньми, жде ордонансу[69], щоб перейти Бескиди. Заклекотить, заклекотить грайморе… А імператор, у чорному, спираючись на герлигу з золотою галкою, важко ступає по пустельних кімнатах Бургу. Ні, Габсбурги — ніч, єзуїти, ваша міць вже зламана. Шароспатак, столиця Семигороду, вмаяна маєм прапорців. І мудрий наш князь — Юрій І. Його ще коронуватимуть у варшавському соборі. Тоді Франціскус Шебеші може спокійно вмерти. Згаснути, заснути.

5

— Це не є довершена краса тіла, ні, це й не як спів, ані як пахіть квітів або благовонностей, ані як мед чи манна, ні, це сяйво сяйв, що його очі не можуть бачити, голос голосів, пахіть пахіттів, солодкість над солодкістю… Це є видіння Бога, Patris Seraphici[70]…

— Ні, мій юний друже, — сумовито сказав капітан о[рде-ну] о[тців] єзуїтів Генцель Мокрський, — це не є видіння Patris Seraphici, це є кушення тебе демоном, тим, що довкруги нас, що в нас самих…

Вони йшли тінистою вулицею, здовж садів Глинянщини, прямуючи до монастиря бернардинів. Львівські узгір’я розцвітали, акації стояли в пишному цвіту, був початок мая.

Поряд із отцем Генцелем Мокрським, строгим капітаном Товариства Ісусового, йшов чернець у шатах новіціату. Стрічні кланялись патрові Мокрському:

— Laudetur[71]…

— In saeculo saeculorum[72]…

Його знали у Львові, бо тут вже від кількох літ жив з наказу єзуїтського генералату, відкликаний з ярославської колегії. Але дехто обертався й за ченчиком. Надила його страшна краса, від неї відлітало земне, й це прощання зі світом вичитували люди на його обличчі блідого весняного кольору.

— Видінь Бога удостоїлось небагато, — сказав патер Мокрський, — сину мій, пам’ятай: перший стан, який ти можеш осягнути повною чистотою, відверненням від гріхів, молитвою й побожним життям, піднесеним життям духовним і тілесним, — це пурґаціо. Другий стан — це ілюмінаціо, полегшення й вознесіння чистої душі до пізнання божеської доброти й краси, третій стан — уніо — цілковите віддання душі Богові, об’єднання з Божою любов’ю. І тільки після осягнення цього третього стану ти можеш відчути, мов доторк вітру, легке торкнення руки Господньої, врешті зазнаєш стану ніжної дрімоти, коли твоє все тіло стане зовсім тверде, мов з каміння, а струм неповторенної солодкості пробіжить тобою. Обличчя твоє буде звернене вгору, очі замкнені, а тіло почне помаленьку здійматися над землею…

Юнак аж здригнувся.

— Але це чудо…

— Так, це майже чудо, мій сину, або ласка, якої не всі, навіть найбільш чисті і пильні, не завжди гідні. Святий Педро дель Алькантара, Свята Тереза й ігуменя чину Візиток, Свята Марія у Лісбоні осягнули це в наших часах…

— О ні, ні…

Юнак схопив корчійно Мокрського за руку. Спинився, уритий. Його очі були повні сліз. Його бліде обличчя починало іскритись.

— Що з тобою, сину?..

— Мене гнобить моя негідність, моя страшна прив’язаність до цього світу, отче…

Патер Мокрський лагідно погладив його по руці. Вкрадливо шелевіли над ними акації. За садами вже займався захід, тихий, як падь шарлатних пелюстків на плесо ставу біля монастирського саду. Треба було вчити, треба було лагіднити цю молодість, необліченну, палку молодість. Є інша мета, ніж саме ця боротьба, ця важка боротьба з собою…

І патер Мокрський сказав:

— Великий розум, мій сину, поєднаний з пересічною побожністю, кращий, ніж найбільша побожність, поєднана з пересічним розумом. Не забувай про наші завдання, не забувай про наші особливі цілі когорти. Святий Ігнатій заборонив братчикам бичування і строгості супроти плоті…

— Чи справді, отче?..

— Так, мій сину. Добрий ловець душ повинен багато речей сприймати, не показуючи того, що він їх бачить. Запам’ятай це. Щойно згодом, коли він опанує свою волю, тоді, сину мій, зможе він кермувати своїми учнями так, як він того хоче. Наша сила, мій сину, сила товариства, не в аскезі, не в святості, а тільки в добрій організації… Ти не розчарований? Ти, може, іншого чекав? Чи не бентежить тебе моя мова?

Вони йшли далі, вниз, з узгір’я. Проти них, уже й не так далеко, мов на долоні, чарівливою іграшкою струнчив монастир о[рдену] о[тців] бернардинів. Вежа, мов свіча, взбивалась угору, черкала хмари. І мури, й верхів’я будівлі обдав захід, розгорнув сувій кармазину, темного, аж кривавого. Отець Мокрський завжди, йдучи цією дорогою, не міг остоятись владній силі цього вечірнього краєвиду, цього лиховісного краєвиду.

І капітан зітхнув.

— І віками приречена ця пишна, ця благовонна земля, Богом обрана сторона бути довіку Campus Martius[73]. Брязкіт меча й заграви. Вогонь і меч. Братня війна і січа. Постійний рокіт рокошів.

— Не говоріть, отче, — промовив юнак, перебираючи чотки, — я сам втілення цієї двоїстості. На мені прокляття приреченості цієї землі. Руського роду й я…

[68] Цирограф — письмова угода, яка зазвичай підписана кров'ю, між простим смертним і дияволом.

[69] Ордонанс — наказ, розпорядження.

[70] Patris Seraphici (лат.) — ангельського Отця.

[71] Laudetur (laudetur Jesus Christus (лат.) — слава Ісусу Христу) — традиційне привітання у католиків.

[72] In saeculo saeculorum (лат.) — на віки вічні.

[73] Campus Martius (лат.) — поле битви (Автор.).