Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я радий, що взагалі ще дихаю, дайте мені спокій.

Вди-их-видих. Вди-их-видих.

Липинський намагався приборкати свої легені, тобто ту їх частину, яка — так він думав — ще не продірявіла повністю. Тоді Фін Юлі розкривала навстіж вікна, і холодний гірський вітер вривався до охайно прибраної кімнати з великим ліжком посередині. Ліжко вже давно служило Липинському за кабінет. З вікна було видно покриті снігом альпійські шпичаки. Липинський заплющував очі й дихав. Ра-аз-два. Вди-их-видих. Дві години. Три години. Ніби гойдався в колисці, натягнутій між двома гірськими вершинами над глибокою долиною. Його ще зовсім чорні вуса потрохи вкривалися інеєм.

На подвір’ї також стояла донька Липинського Єва. Вона спеціально приїхала з Кракова, коли дізналася про серцевий напад. Напад стався в кінці травня, лікар добирався шість годин, бо в горах панувала страшна негода, каламутні води з обтесаними об каміння стовбурами молодих дерев стікали бурними потоками з високогір’я, розмиваючи навіть добрі дороги, не те що стежки. Липинський дуже нервував. Фін Юлі стояла у вікні, і він, як дитина, питав кожні кілька хвилин:

— Йде?

— Ще ні, але вже скоро.

— У моєму стані, — вигукував він, — я не можу дозволити собі чекати на лікаря так довго.

Було вирішено їхати до санаторію. Липинський продав свій архів Андрею Шептицькому, митрополитові української греко-католицької церкви, щоб на виручені кошти оплатити дорогий побут у Вінервальді. За архів — листи, рукописи, нотатки, неопубліковані статті та матеріали до них — отримав кількасот доларів. Цього мало вистачити на перший час.

Липинський із самого дитинства готувався до смерті, але саме тепер, коли вона підійшла впритул, на сорок дев’ятому році життя, він раптом з усіх сил почав їй опиратися. Не хотів умирати. Бурмотів собі під ніс: «Ще би кілька років». Коли думав, що за ним ніхто не спостерігає. Було би добре те і те дописати, того і того побачити, те і те зробити. Знищити політичних ворогів. їх у Липинського було достатньо. Провести кілька днів із донькою. Можливо, поїхати з нею до моря, як колись з її матір’ю? Шкода тільки, що бризи так йому шкодять. Бризи і бізи — його вбивці. Вітри — ось що Липинського знищило. Він розрізняв їх на запах. За запахом вітру визначав годину. Вітер, що віє о п’ятій ранку, пахне інакше, ніж той, що заступає його о шостій. Цей запах уже буде різкішим, дещо свіжішим, як ранкове мило. Липинський розрізняв їх усіх, бо саме вітри гнали його ціле життя все далі й далі, насамкінець зробивши заручником однієї невеликої країни, в якій за власною волею після розпаду імперії ніхто не жив би. Холодні північно-західні бізи витурили Липинського з Женеви, де він провчився рік на соціології, вони ж укупі з потужними західними погнали його з Відня, де він близько року був послом Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським, а потім вони ж стали причиною виїзду з Берліна, де Липинський, переконаний, що «просвічена монархія» для України — єдино можлива форма політичного правління, намагався втихомирити придворні інтриги і нагадати екзильному кандидатові на українського монарха про гетьманську честь. Женева, Відень, Берлін. Слухаючи його легені, лікарі кожного разу хитали головами і радили їхати геть. Вітри вигнали Липинського з його життя і прирекли на довічне ув’язнення у цьому чудовому і водночас ненависному передгір’ї австрійських Альп. Штирія. Три кілометри до залізничної станції. Півгодини потягом до Ґраца. П’ять годин потягом до Відня. Пошта Тобельбад. Бадеґґ.

Будинок у Бадеґґу чи, як він сам його називав, «штербегауз», «домик на смерть», коштував зовсім небагато, всього 5500 шилінґів, тобто 800 доларів, але для Липинського, який вже давно обходився двадцятьма доларами на місяць, і ця сума була захмарною. Допомогли один меценат із Канади і брат Липинського Станіслав. За це Липинський відмовлявся від будь-яких зазіхань на батьківський маєток в Україні, в селі Затурці недалеко від Луцька. Там тепер господарював Станіслав, успішний селекціонер (виводив в основному нові сорти пшениці та картоплі). Старший брат Липинського Влодзімєж був лікарем і жив у Луцьку, мав перший у місті автомобіль. Втім, родина Липинських — правильніше було б сказати Ліпінських — не володіла великими статками. Це були польські шляхтичі середньої руки, які трималися на плаву лише завдяки добрій освіті й розумному господарюванню.

Брат Станіслав теж приїхав, коли почув про серцевий напад. Він дещо втратив форму, нажив черевце, риси обличчя зм’якли — так зазвичай стається зі щасливо одруженими добряками, яким він, без сумніву, був. Виносячи Липинського з дому на руках, він лагідно приговорював:

— Я тобі казав, Вацлаве, що купувати дім у такій глушині не варто. Чому ти не міг переїхати до нас у Затурці? Там досить місця, чудова природа, вітрів майже не буває, Марія і діти були би раді, ти знаєш, як вони тебе люблять…

— Не називай мене Вацлавом, — хрипів Липинський у відповідь. Брат і донька розмовляли польською, Липинський — українською.

Цю фразу: «не називай/те мене Вацлавом», — Липинський взяв собі за зброю, ще коли йому виповнилося дев’ятнадцять. Тоді він був повернувся з київської гімназії на зимові вакації до Затурець. За обіднім столом зібралася вся родина. Липинський мовчки слухав місцеві новини, гімназійна форма особливо йому пасувала, підкреслюючи струнку, хоча дещо зсутулену і занадто худорляву поставу; густе і чорне, як смола, волосся по-гімназійному було зачесане назад.

— Вацлаве, як тобі вчиться? — нарешті спитала матір, Клара Ліпінська. Всі глянули на нього, і що довше тривала мовчанка, то більше зростав інтерес присутніх. Ванда, сестра, Станіслав та Влодзімєж пильно дивилися на брата. Хіба що батько Казімєж Ліпінський із властивою йому безтурботністю продовжував делікатно наминати святковий котлет. Липинський несміливо прочистив горло.

— Вацлав? — Клара все ще чекала відповіді. І тоді Липинський вперше вистрілив зі своєї нової зброї, нелегальної, тієї, яку йому пізніше доведеться не раз виймати з кобури для самозахисту.

— Не називайте мене Вацлавом. Я В’ячеслав.

Батько ледве не вдавився котлетом. Матір зойкнула. Брати і сестра мовчки переглянулися. Липинський на додачу говорив українською, а цю мову (хоча це й не мова ніяка, а сільський діалект, суміш польської та російської) родина Ліпінських ще ніколи не чула з уст освіченої людини, тільки від місцевих бідняків.

— Сталося щось, про що нам треба знати? — спитала Клара Ліпінська, з усіх сил намагаючись зберігати спокій. Вона була жінкою невеликою, але владною.

— Я вважаю себе українцем, — тихо, майже нечутно, огризнувся новоспечений В’ячеслав. Його впевненість потрохи зникала. Сутулість ставала все помітнішою.

Клара Ліпінська нарешті не витримала:

— Який же ти українець?! Ти поляк, сину! Всі ми поляки від діда-прадіда!

Липинський мовчав, похнюпивши голову. Було видно, що він не згідний і погоджуватися не збирається, але ще не має достатніх аргументів для відсічі. Він робив так завжди, мовчав, щоб мати змогу добре підготуватися перед нападом. Клара Ліпінська, як ніхто, знала цю синову властивість, і тепер її трусило від люті та безпорадності. Він завжди таким був, ненадійним, слабовитим, неврастенічним, а тепер, ось будь ласочка, остаточно зійшов з розуму.

Святковий обід на тому скінчився. Всі розійшлися по своїх кутках, набурмосені і злі. А вночі випало незвично багато снігу. Липинський, лежачи в кімнаті і втупившись у стелю, боявся, що дах проломиться під таким тягарем і його засипле білою кучугурою, ніби землею у свіжовикопаній могилі. Ще не раз пізніше його охоплюватиме відчуття, ніби він лежить на самому дні, де холодно і самотньо, і звідси, зсередини, дно здається ще глибшим, ніж насправді, бездонним, здається навіть не дном, а вічним вертикальним падінням вниз, і Липинський розпачливо здіймає догори руки, щоб зачепитися за що-небудь, якісь невидимі поручні, і втриматися.

Його рішення продовжити навчання на рільничому факультеті в Кракові дещо знизило напругу в родині. Хоч обробіток землі тоді цікавив Липинського не більше ніж мода жіночих капелюшків, для молодого чоловіка його походження і статку рільнича освіта була дуже раціональним вибором: землевласники мусили знати, що робити зі своїми гектарами. А де ж іще вчитися молодому полякові, як не у Кракові? Переросте, сподівалася Клара Ліпінська, Вацлав — хлопець розумний, просто бунтує.

Брат Станіслав розсміявся, коли почув знайоме і вже давно переболіле: «Не називай мене Вацлавом».

— Маєш рацію, — сказав він, — добропорядного Вацлава з тебе все одно так ніколи й не вийшло.

Тепер, у 1931 році, світоглядні конфлікти між ними втратили гостроту. Станіслав, називаючи брата Вацлавом, робив це умисно, жартома, тільки щоб подратувати. Коли вже все відбулося, всі війни закінчилися і всі битви програно, імена — найменше, що мало значення. Більше не було причин для суперечок. Все, що залишилося, — діри в легенях.

Ра-аз-два. Вди-их-видих.

Повсідалися в автомобіль. Фін Юлі теж їхала до санаторію, без неї Липинський не уявляв свого побуту. Вона мала поправляти йому подушки, домовлятися з лікарями, читати вголос газети, подавати вночі воду, класти на чоло долоню зі словами: «Все гаразд, гарячки немає». Фін Юлі мала прислухатися до поривчастого дихання і визначати, чи Липинський ще живий. Іноді він сам у цьому сумнівався — тоді вистачало глянути на Фін Юлі, і домогосподарка заспокійливо кивала головою, мовляв, не турбуйтеся, живі.