Франческа. Володарка офіцерського житона: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Було важко.

— Я бачив.

— Що, так помітно?

— Помітно, cara mia. Дейв усю зміну просидів за моєю спиною і був готовий бігти до тебе, якби я його попросив. Але ти все сама зробила, молодець!

Напарниця раптом заплакала. Заплакала гірко, як дитина, в якої відібрали улюблену іграшку. Негайно прибіг професор, який шкірою відчував усілякі такі ситуації. За ним прибігли офіцер Баррел і наша начальниця зв’язку Трейсі. Маячив за спинами стажер Дейв, і, здавалось, ось-ось примчаться Льолєк із МакКарті, подзвонить генерал Вескотт і по п’ятому каналу із протилежного боку земної кулі на зв’язок вийдуть Джой і Колін.

Франческа плакала в оточенні всієї команди. Я стояв поряд і гладив її по жорстких, як дріт, чорних кучерях.

— Я не можу… Не можу більше, — схлипувала Франческа. — Я не можу дивитися, дихати, мене все дратує!

— Ти нам потрібна, — сказав професор Рассел. — Що ми можемо зробити?

— Ні… чого… — схлипнула бідолашна. — Я втомилась. Я не можу більше. Я здаюся…

— Сі-Ті, Г’юстон! — пролунало у мене в навушнику. — Ґріфінс чекає рекордингу по НУОАД. Коли буде готовий? — спитала Дженіфер, старша зміни координації.

Наді мною нависла ціла хмара справ, якої я сам подолати не міг.

— Сьогодні! — гаркнув я у гарнітуру. — Буде вам звіт! Я повідомлю коли!

— О’кей-о’кей! — злякано відгукнулася Джен. — Я тільки нагадала!

Франческа тим часом гірко плакала.

До мене раптом прийшло геть незвичне для такої ситуації почуття. З секунду я навіть засумнівався в його реальності. Ба ні. Воно було дуже чітке.

Це була лють.

— Що?! Ти здаєшся?! Seriously?! Ану ходімо! — я схопив дівчину за руку й потяг за собою. Приголомшена Франческа слухняно попленталася позаду. Я виволік напарницю із корпусу й попрямував у тир.

— М4 і чотири магазини!

Капрал Вільямс, який видавав нам зброю, круглими очима подивився на мене й на заплакану Франческу.

— Джорджіо, у вас усе в порядку?

— Усе нормально! Нам потрібна гвинтівка й чотири магазини!

— Я не можу видати вам зброю, — сказав капрал. — Ви в неадекватному стані. Заспокойтесь і приходьте.

— Що таке, Джорджіо? — я почув над собою голос доктора Джексона. Стів із висоти своїх двох метрів запитально дивився на мене.

— Намагаюся працювати над мотивацією, — буркнув я.

— Цікаво, — всміхнувся Стів. — Реджі, видай їм зброю. Під мій нагляд.

Вільямс протягнув Стіву карточку обліку.

Отримавши гвинтівку, ми пішли на найвіддаленішу доріжку.

Я взяв набої, надів вінілову рукавичку й став закладати набої в магазин.

— Знаєш, Франческо, — почав я нудну нотацію, — монголи кажуть: «Якщо ти в степу сам, твоя доля — втеча і полон. Якщо вас «аравт» (десятка), ваша доля — оборона й загибель. Якщо вас «джаґун» (сотня), ваш шлях — короткі набіги й стрімкий відступ. І тільки якщо вас «тумен» (десять тисяч), ваш шлях — перемога».

Я закінчив набивати перший магазин і почав другий.