— Ти про що?
— Він занадто змінив мене. Я певною мірою витвір його психологічного мистецтва. Саме тому я несу частину його в собі.
Хлопець задумливо стежить за нею. Тася крутиться на місці, схвильована власним відкриттям. Вона дивиться на вже порожню філіжанку й не помічає нічого довкола. Вона пірнула в себе.
— Що ж. Тепер я знаю вихід. — Вона розслаблюється й кидає погляд у вікно. — Я просто маю повернути себе. Ту, яка хотіла зробити світ трохи кращим. Ту, у якій жило світло. Таким має стати кінець.
24.02
Тасіті тяжко. Вона прокидається з усвідомленням, що необхідні зміни. Але як можна викорінити в собі те, що стало тобою?
— Спробуй думати позитивно.
— Тобі не здається твоя фраза банальною?
— Та ні! Справді! У тебе ж є певна музика, що викликає гарний настрій? Чи друзі, які заряджають тебе оптимізмом? Чи художники, які надихають? Зосередься на чомусь хорошому.
— Іди до біса. Думаєш, це так легко? — Піддослідна занурює пальці у волосся. — Цей морок, негатив, зло — уже є в мені. Ти думаєш, якщо я почну позитивно мислити, то щось зміниться?! Ні! Треба знищити частину мене! Розумієш? Вирвати мої нутрощі, мій мозок. Це лайно так просто не вийде. У мені ж майже не залишилося добра. А ти говориш: музика, художники… Я повинна усвідомити й перекувати кожну негативну часточку себе. А на це потрібен час і алкоголь. Багато алкоголю.
— Алкоголь — це, до речі, одна з тих часточок, які варто перекувати.
— Можна я зроблю це в останню чергу? — скептично осміхається дівчина. — Це не найбільший мій гріх. Імовірно, найскромніший.
Тася опускає голову на бильце крісла, що стоїть на кухні. Жар обіймає її голову. Вони мовчки завмирають у цій позі, думаючи кожен про своє.
— Ти ж розумієш: разом із негативними якостями я викорінюю в собі минуле життя? Я намагаюся стати чистим аркушем. Я прагну поставити крапку там, де її неможливо поставити. Я стараюся жити тим, що мені абсолютно невідоме. Я маю опиратися на твою віру.
— Я витримаю цей тягар.
— Лестиш собі. Або брешеш мені. І правильно робиш. Я б теж збрехала, навіть якби не бажала добра людині, якій це говорила б.
— Тасю. Мені набридла твоя невпевненість! — Він стає біля вікна й примружує очі, дивлячись на захмарене небо. — І ти, і я знаємо, на що ти здатна.
— Мистецтво має йти від чогось світлого. Ти сам сказав.
— Невже ти почала мене слухати?
25.02
Останній робочий день тижня.
Психологічний стан піддослідної нормалізувався. Вона почувається спокійно. Може, трохи апатично, але це не так уже й погано.
До кабінету заходить клієнт.
— Доброго дня.
— Доброго. — Тася зиркає на нього з-під окулярів. Це доволі молодий хлопець. На вигляд — недавній випускник університету.
— Я шукаю роботу за спеціальністю. Випустився минулого року.
— Довго ж ти шукаєш, — зауважує дівчина. — Який у тебе диплом?
— Червоний. Я — магістр, — мляво говорить, ніяково.
— Добре. Мені потрібна копія…
— Я не маю, — похмуро перебиває її клієнт.