Он воно що. Тепер причина її настрою очевидна. Вона сумує через смерть відомого співака, російського бунтаря й філософа, панка — Єгора Лєтова.
І що з того, що вона припинила спілкуватися з тією компанією, до якої належить цей друг? Деякі речі завжди поєднуватимуть їх. У тому товаристві їй було добре, вона чимало малювала. А найбільше її надихали походи, намети, пісні під гітару, безсонні ночі, гуляння, пристрасті. Саме тоді вона вирішила стати відомою художницею.
Саме там вона познайомилась із Валеном. І розлучилася з ним. І майже відразу зустріла Віру.
Ледь дочекавшись вечора, вона поспішає до Ігоря додому. Цей хлопець був для неї ніби старший брат. Він опікувався нею, захищав і досі сподівався, що вона повернеться, знову почне спілкуватися з усім товариством. Це був уже зрілий тридцятирічний чоловік, який ніяк не міг подорослішати. Правду кажуть, якщо ти справді чимось захоплений, то не можеш це покинути. Для Ігоря такою справою став панк. Для нього він був не стільки музикою, протестом, зовнішньою атрибутикою, скільки поривом звільнитися від пут, стати чесним із собою й оточенням, відстояти власну думку.
І хоча піддослідна більше не фарбує волосся в зелений колір, не носить шкіряних браслетів, не буває в компаніях такого штибу, але вона ще так само, як і раніше, слухає ту музику, плекає в душі вільнолюбство. Проте, правду кажучи, її рідко розуміли навіть у тому товаристві. Вона ніколи не віддавалася панку цілковито. Її цікавило все. Подобалася різна музика: джаз, блюз, реп, регі, фолк… Тася завжди була в пошуках…
Старі знайомі зустрічають її дуже тепло: обіймають, цілують, цікавляться її життям, творчістю. На вечірці вдосталь горілки, пива, портвейну. Усі палять у кімнаті. Настрій невеселий.
Кімнатою ллється звук акустичної гітари: звучить одна з пісень Лєтова.
Тасіта забирається в крісло, поряд з нею на підлокітнику примощується Ігор.
— Ну то як ти? Чим займаєшся? — Вона цокає своєю літровою пляшкою об його.
— Та… на тому ж місці. Працюю будівельником, — сумно посміхається хлопець. У нього виголені скроні й скупий жмуток волосся, заправлений за вухо.
— Невже? Стільки років минуло, й нічого не змінилося?
— Ти змінилася, — сміється. — Носиш костюм? Серйозно?
— Я працюю у фірмі. Повинна мати солідний вигляд. — Вона трохи подається вперед. — А як поживають твої пісні?
Ігор був навдивовижу талановитим музикантом і поетом. Тасіта завжди думала, що він прославиться. Тим паче з його яскравою зовнішністю, не гіршою, ніж у найрозкрученіших зірок.
— Та… Уже близько трьох років не пишу. Та й коли? Дім, робота, вечірки. В принципі, як і всі ми… — Він махає рукою в бік компанії, яка зібралася до гітари й сумно виводить пісню. — Та й ти, мабуть, більше не малюєш.
— Та ні. От недавно знову почала, — заперечливо хитає головою Тасіта.
Вона переводить погляд на колишніх друзів, і їй стає боляче. Більшість серед них мали талант. Принаймні вона так вважала. Це були непересічні особистості, яких мало. Кожен мав голову на плечах. Нехай хтось із них не закінчив університет, але це не заважало їм мати широкий світогляд. Може, вони й працювали на повсякденних роботах, пиячили, мали дивний вигляд, але, усупереч всьому, багато читали, прагнули осягнути цей світ, а інколи навіть займалися творчістю.
Піддослідна розчарована.
Тяжко дивитися на людей, які колись були твоїми друзями. Та ще тяжче розуміти, що вони загрузли в буденності, незважаючи на здібності, якими наділені. Жаль. Уперше серед цих людей Тасіта відчуває свою вищість. Вона займалася саморозвитком. Читала. Вивчала різні сфери науки. Малювала. А вони… залишилися такими ж, якими вона їх знала у свої вісімнадцять.
Додому вона повертається заплаканою. Їй болить, бо світ утратив великого митця, так і не дізнавшись про нього, їй боляче розуміти, що люди з гігантським потенціалом забули те, про що мріяли.
Водночас вона відчуває в собі щось таке, чим вона просто прикута до мольберта.
— Знаєш, чим вимірюється людська сила? — запитує мене вже вдома. — Вона вимірюється рішучістю. Поривом, який визначає, на що ти здатен. Що можеш витерпіти й проігнорувати. Це і є твоя внутрішня сила.
Тасіта стає перед полотном і притискується до нього всім тілом, обіймає свій ескіз.
— Я готова мінятися.
У минулому поставлено ще дві крапки.
19.02
Піддослідна мляво ходить квартирою, торохтить порожніми пляшками з-під пива. У горлі страшенно пересохло, а всередині відчуття вивернутих нутрощів. До того ж почалися критичні дні, що тільки загострюють її й без того невеселий стан.
— Лайно! — Вона похмуро кидає порожньою пляшкою в стіну.
Цієї миті лунає дзвінок у двері.
— А… це ти… — говорить Тася, відчинивши двері.