— Та ні, це просто вдячний клієнт приходив… — викручується піддослідна, відчуваючи, як її тіпає через те, що змушена виправдовуватися.
— Значить, хабар? — чи то запитально, чи то ствердно констатує Анастасія Вікторівна.
— Ні. Та ви що? Я не беру хабарів, — обурюється дівчина.
— Ну… Це не моя справа. Після роботи можете робити все, що вам заманеться. Але пити у вашому віці, я б не радила. Це може погано скінчитися. — Вона, зморщившись, ставить пляшку на стіл. — Нам потрібен здоровий колектив.
— Здоровий? — здивовано дивиться на неї Тасіта.
— Ви подаєте поганий приклад іншим. Це шкодить інтересам фірми.
Тася з огидою змірює її очима. Бездоганний екземпляр для демонстрації дрес-коду: волосся зібране в тугий пучок, брюки до половини підбора, сухі, міцно стиснуті губи, вицвілі байдужі очі. Вона нагадує мерця, від неї тхне нафталінним минулим… чимось совковим. Тася відзначає, що такі ж відчуття викликає в неї сусідка, якій вона час від часу купує цигарки.
Це покоління виховане на колективізмі. Їх дратує будь-хто інакший. Таких вони будь-що прагнутимуть розчавити… або засмоктати до безликої сірої маси. Покоління, для якого творча людина — нероба, зіпсута деталь загального механізму. Вони впевнено стверджують, що за ухиляння від роботи треба штрафувати. Так їх привчили, це втовкмачено в їхні голови.
Тасіта ж не вміє працювати системно. Вона ненавидить слово «колектив». І натовпу ще жодного разу не вдавалося підім’яти її під себе, стандартизувати, затягнути в рутину. Інколи ставалося навпаки, згадати хоча б її «талісман від зурочення», що несподівано з’явився на комірцях майже всіх працівників фірми. Тасіта бачить в очах своєї гості стадний інстинкт, страх перед усім новим, відмінним. Ця Анастасія Вікторівна, не задумуючись знищить кожного, хто вирізнятиметься серед натовпу.
— У них є власна голова на плечах, — сухо відповідає дівчина, подаючи папери.
— А ще деякі голови варто стинати. — Їхні очі на мить зустрічаються. Жінка майже відразу переводить погляд на документи.
Тяжко. Саме це й підштовхує її до звільнення. Щойно вона буде готова…
Але, як на мене, вона занадто довго готується. У ній усе ще сидить страх. Навіть перед цією жінкою, яку вона зневажає всім серцем.
На думку Тасіти, задля одного талановитого інакомислячого індивіда можна загубити сотні тих, хто не здатен залишити відбиток в історії.
Серед перших вона б спалила на вогнищі Анастасію Вікторівну.
А ще Тася відзначає, що ці «ходячі мерці», як правило, не дивляться у вічі іншій людині. Не можуть дивитися, відводять погляд, коли випадково зустрічаються з чиїмись очима. Немов їм соромно, чи з їхнім співрозмовником щось не так. Хто знає? Може, таким чином відтворюється генетично отримана інформація про прабабцю, яка заклала прапрадідуся кадебівцю. Бояться говорити.
Інколи піддослідній здається, що для змін потрібно принести жертву, мають статися чиїсь смерті. Вона сама готова померти, аби тільки щось змінилося.
— У вас усе добре з документами. Але про випивку я повідомлю.
Тася кривиться і, коли жінка залишає кімнату, кидає в пустку:
— Краще розкажи йому про коньяк у його власній шафі.
Алкоголізм — це теж пережиток совка. Зараз це навіть не дивує. Це факт. Якби люди жили в нормальній країні, з нормальними умовами життя, мали нормальну психіку, то й пили б відповідно менше.
18.02
З самого ранку піддослідна засмучена. Очі блищать від стримуваних сліз. Це вкрай незвично й геть не притаманно їй. Я просто гублюся у здогадках. Поганий сон? Вплив учорашньої розмови з секретарем? Ще один напад відчаю.
На роботі вона квола, похмура. Дивиться на клієнтів з розпачем.
Я ще довго думала б, що сталося, якби не телефонний дзвінок.
— Слухаю?
— Привітики, — телефонує її давній друг Ігор, з яким вона не спілкується вже чотири роки поспіль. — Як ти там? Як твої справи?
— Працюю… — Тасіта несподівано пожвавлюється.
— Пам’ятаєш, який сьогодні день?
— Так. Роковини смерті Єгора Лєтова…