Я й мої черевики (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поза сумнівом, філософ він не був. Вона не питала, хто він. Він не розпитував у неї, хто вона. Це, з одного боку, трохи дратувало її, бо могло здатися, що він цікавиться нею менше, ніж того вона хотіла б, але з другого боку, їй дуже подобалася ця його завбаглива, майже церемонна стриманість. В майбутньому це могло б урятувати її од ускладнень, які не завжди можна передбачити наперед. Зустрічались – розійшлись.

Олена Петрівна не любила ускладнень, Вона ніколи нічого не ускладняла ні в власних своїх почуттях, ні у взаєминах своїх з людьми. «Льоля», «Боря». Чи не було цього цілком досить?

Якнайбільше їй імпонувала в ньому прекрасна білизна, яку він носив, і та колекція краваток, що її він мав із собою. Можливо, гарна білизна – найважливіша справа в коханні! Я знаю одну жінку, яка непохитно певна була, що чоловік її не зраджує, бо, виходячи з дому, він не одягав нової сорочки.

Розуміється, він не був філософ, про це не могло бути мови, але він був джентлмен. Людина вишуканої, майже бездоганної шпяхетности. Щирий, щедрий, дуже чемний і дуже милий, без жадних слабкостей які доводилося б пробачувати. Висококультурна людина!

Він ставився до неї з великою уважністю. Одного разу вони ходили за місто на тубільний базар, куди на осликах приїздили горці в темних бешметах і великих овчинних, шерстю назовні, папахах. Він вибрав для неї дорогу в'язану шерстяну хустку, яку вже давно Їй хотілось мати, і подарував їй. Вона дуже пишалась з цього коштовного подарунка.

Але одного дня сталося так, що він сказав їй:

– Льолю, сьогодні ти піди гуляти без мене. Ти пробач, але мені просто хотілося б полежати, помріяти, курячи цигарку. Помріяти про тебе й про твою любов. Мрію про любов я ціню не менше, як і саму любов. Мені іноді здається, що мені слід почати писати вірші! Я полежу, і тоді може вийду на якусь часинку, піду до перукарні поголитись. А ти йди. Тільки з умовою, як завжди, за маршрутом. Згода?

– Згода!

– Диви! Бо може в ще вийду тобі назустріч!

… Коли вона повернулася з прогулки додому. На столі біліла бльокнотна записка:

«Дякую за все. Привіт! Твій назавжди Борис!»

Покрутила папірець в руках. Оглянула, не розуміючи, кімнату. І тоді переконалася відразу: жадної валізи на шафі, ані під ліжком. Спочатку не збагнула, а тоді заплакала. Була шкода валіз, нових суконь, пошитих навмисне перед курортом, кохання, подарованої хустки, того, що до кінця місяця не доведеться більше ходити вдвох по теренкуру до «Храму повітря» й міняти кожного дня вбрання. Було ясно: подорож, перебування на курорті були зіпсовані остаточно.

Одкрила торбинку. В портмоне було пише кілька карбованців, в кожнім разі цілком досить, щоб послати додому чоловікові телеграму:

– Вишли негайно тисячу мене обікрали Льоля.

У неї була легка, лагідна й проста натура. Було шкода всього, але... Найбільше вона любила ясність.

Господині вона сказала:

– Бориса викликали в службових справах, а я лишатимусь до кінця місяця. Щоб мені не було важко вертати, він узяв речі з собою. – Після маленької павзи вона додала:

– З ним я попрощалась на двірці.

Респектабельність насамперед. Вона тішила себе:

– При лікуванні найважливіше дотримуватись приписів лікаря й не хвилюватись. Нічого не слід брати близько до серця. Для пацієнта з хворим серцем це найголовніше.

Як і давніше, вона ходила гуляти за маршрутом теренкуру з позначкою зеро. Заходила до телеграфа.

***

Євграф Степанович, тягнув величеньку валізу, й йому було важко. За ним ішов носій, навантажений речами.

Побачивши в дворі на сходинках ганку літню жінку, він поставив валізу на землю й спитав:

– Пробачте, будь ласка! Але чи ви не скажете мені, де тут мешкає громадянка Цюхова?

– Тут, – сказала господиня, – але її зараз немає вдома. Вона вийшла.

– Це нічого! Ви покажіть мені її кімнату, Я її чоловік!

– Чоловік? – недовірливо подивилась на нього жінка: – Її чоловік уже кілька днів як виїхав. Його викликали телеграмою в службових справах. Він дуже відповідальний!

– Який такий чоловік? – не зрозумів спочатку Євграф Степанович і, не розуміючи, густо почервонів: – Як це відповідальний?

– Ну, чоловік як чоловік. Її чоловік, з яким вона приїхала й оселилась тут. А відповідальний, бо такий відповідальний службовець!.. Може, директор тресту чи хто, я знаю?!