Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватне можна жертвувать звідусіль. В числі жертвователів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородне діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Гроші висипаються полтавському голові[11]. Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?
Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?
Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин?
Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от і пожертвуй на пам'ятник народного поета.
Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти…
Золотницький. Ждучи награди?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності!
Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ… Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Дівчина. Пожалуйте обідать!
Золотницький. Прощай!
Пузир. А обідать?
Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!
Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!
Пузир. Та це ви щось такс говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!
Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраніє і пошлеш гроші на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!
Пузир. Та вже для вас: і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)
Золотницький. Ах ти… хазяїн, та й більш нічого!
ДІЯ ДРУГА
ЯВА І
Петро. Ходім до хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ — голощак! (Показує глечик.)
Дем'ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі, й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!
Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем'ян. Так ми знову покинемо!
Петро. Тоді посадять? І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було те ж саме.
Дем'ян. Ну і що ж, помогло?
[11] «В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському… Гроші висилаються полтавському голові». — Справу спорудження пам’ятника І. П. Котляревському (1769–1838) взяла на себе полтавська міська дума в 1894 р. Оскільки потрібні були великі кошти, наступного року почали збирати гроші. Пожертви надходили поволі, й тільки на початку XX ст. було зібрано 14 тисяч карбованців (Дмитриев Н. К истории открытия памятника И. П. Котляревскому в Полтаве. — «Киевская старина», 1903, № 10). Автор пам’ятника — український скульптор Л. В. Позен (1848–1921). Пам’ятник урочисто відкрито 30 серпня 1903 р.