Шукачі блакитних перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони підійшли до намету. Григорій Іванович розкоркував пляшку червоного вина.

– Юнаки! Вип'ємо сьогодні по маленькій. Ви вже стали дорослі...

Минуло кілька днів. Роман довго вдивлявся на гори, що синіли немов у сірому диму і запропонував Олексі.

– Ходім туди.

– Ти ще не маєш сили.

– Там в скелях я заховав перлину, мушу забрати її.

– Знов перлина? – нахмурився Олекса. – Вона завжди приносить нещастя...

Юнаки вийшли на узлісся і почали підійматися на скелі.

Роман зупинився біля величезного куща, став на коліна і почав щось шукати межи корінням. Його обличчя занепокоїлося.

– Я її тут заховав... Не міг помилитися... Вона ось лежала в цьому гніздечку з моху, але – перлину хтось вкрав! – лементував Роман.

Юнаків спостерігала мавпа і незабаром кинулася тікати на високу пальму до свого гнізда.

– Романе! Може твою перлину вкрала ця макака?

Олекса незабаром поплазував на тридцятиметровий, гладкий стовбур гнучкої пальми. Мавпи кидали в його кокосові горіхи, кілька разів болюче поціляли в голову, але Олекса не звертав на них уваги.

Між перістим листям, у верховіттях пальми, в гнізді лежало маленьке мавпиня і бавилося блакитною перлиною...

Коли вони радісні повернулися до бази, Григорій Білаш сказав їм таємниче.

– Готуйте-но свої речі. Незабаром поїдемо до Америки...

Хлопцям було шкода того чудового острова, лагуни, свого човна, але вони раділи від думки про нове, ще цікавіше майбутнє...

МІСТО ХМАРОЧОСІВ.

Перший день прибуття до Нью-Йорку нагадував хлопцям шалену гонитву на каруселі, що мчить згори донизу, несподівано гойдається, провалюється десь у безодню, захопивши дихання.

– Хлопці, від мене ні на крок! – наказував Григорій Білаш.

Вони бігли за ним, зосередивши всю увагу, щоб не загубитися у цьому Вавилоні. Вони стрибали з поїзда на поїзд, що мчав то під землею, то високо над нею, несподівано врізаючися у величезні будинки – хмарочоси. Височенні куби з залізобетону, немов давили своєю масивністю, і Романові здавалося, що він такий маленький і нікому не потрібний в цьому найбільшому в світі, сучасному людському муравникові. І нікому нема діла, чому Роман Журба опинився в цьому місті. За чим він приїхав сюди? – хіба лише, щоб не згубити свого проводиря Григорія Івановича.

Все нове – необізнане. Куди не глянь, що ступиш крок – то новина, небачене. Шуміли поїзди, авта, їх клаксони рвали тишу, у місті, що мабуть було єдиним, чого не можна було купити за гроші. У голові шумить – вона немов гумова забавка – чортик, що надувається і пищить.

П'ять хвилин вони чекають поїзду.

– Як вам Америка? – питає Білаш.

Мовчать хлопці, бо на це питання так швидко не відповісти.

– Нічого, хлопці. Я теж тут себе почуваю не дуже добре. Ось незабаром приїдемо до Мінезоти і там заспокоїтеся. В тій Америці, немає цієї Америки. Проте, маємо п'ять хвилин. Ходімо щось перекусити до аптеки, – запропонував Білаш.

– Аптеки? Та ми не хворі.

– Коли хочеш швидко поїсти – йди до аптеки.

Незабаром вони купують цілий пакунок сендвічів, п'ють коктейль і йдуть далі. Нарешті зупинилися на перехресті сороксьомої авеню і якогось стриту. Заходять до готелю.

– Ось що, хлопці. Мені потрібно день перебути в Нью-Йорку, отримати демобілізаційні папери, також і ваш дозвіл на побут, – промовив Білаш. Їх швидко ліфтом відвозять на сороквосьмий поверх до їх кімнати.