Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Слава богу нашому і товариству чільному! — підніс, благословляючи, руку отець Михайло.— Не питущі ми, товариство,— брався він застерегти старшин, та не встиг договорити, угледівши коло столу Богдана.

— Чи тебе я, отче і друже, бачу коло оцих далеких пенатів? — пішов на нього здивований і обраділий Хміль.— Не дарма кажуть: гора з горою не сходиться, а чоловік...— поцілував він спершу отця, а потім і хреста в нього.— ...Вигнаний я із дідівського обійстя, яко ягнець із пастви, зірваний, яко лист із дерева, і є нині вітром носимий, ошарпаний,— надривно поскаржився Богдан, схилившись тому на плече.

— Все в божих руках, брате Зіновію,— розчулено притис Гунашевський Хмеля до грудей.— Та і не ти один, і не в пустелі ти, і не осиротілий аж зовсім! Скріпися думкою, брате, що на землі ще є і більше осиротілі, і з того напийся полегші!.. На покрайність ти ще маєш можність хоч Альманзором стати для покривдців, а інші й того не можуть... Може, в мою келію підемо? — відпустив він Богдана згодом, завваживши, що той силою волі узяв себе в руки.

— Ні, брате і отче!.. Не на учту покликали вас сюди, хоч і до тебе не відмовлюся і буду радий і колоса Вергілія, і мудреця Сократа, і чарівника Гомера послухати, але тепер — інша молитва в нас до тебе і пана дяка. Хочемо поклятьбу при вас прийняти і у звичай її для всього поспільства і козацького, і міщанського, і селищанського нашого впровадити, почавши із Січі,— розвернув знову аркушик Хміль.— Тож слухайте, товариство, читаю на ваш розсуд: «Клянуся богом нашим Всевишнім, святим Юрієм Побідоносцем і Параскевою Покровою,— розтягнуто і урочисто читав він,— ім’ям моїх кревних батька і матері, святою землею нашою і людом рідним, що буду стояти на смерть, захищаючи від чужинців і захланців поконні вольності народу мого рідного, дідівські вічові порядки, звичаї і обрядності до скончини; клянуся, що буду слугувати, скільки матиму сили і вміння, моєму людові, радити і чинити для нього лише все найсправедливіше і не допускати і помислів, не лише в себе, а й у інших, противних в усьому сказаному! Коли порушу цей зарік, нехай не прийме мене свята земля, хай проклятим буду і родом, і людом без прощення навіки!..»

— Амінь!..— сказав поважно Гунашевський по миті.— Це благородно і по-божому, мню я, бо клялися отак ще давні греці во времена оні.

Неймовірна тиша, що запанувала при читанні, була отакою ж і по словах Гунашевського. І голос Хмеля, і зміст поклятьби ще дзвеніли над головами присутніх, сковували усіх і своєю новизною, і вагою повіданого.

— Що я скажу ще? Хай бог Всевишній наш благословить твоє, Зіновію, начинання, а ми...— оглянув Ганушевський присутніх,— давайте приймемо уже тепер оцю поклятьбу. Бо не богопротивна вона, а богомила. Читай, брате Зіновію, ще раз, а ми будемо тобі вслід повторювати,— перехрестив він усіх і сам перехрестився.

Повторне читання звучало урочисто в устах кожного і залягало в душу, викликаючи сльози щирості і відданості.

Вже вийшов Гунашевський із канцелярії, вже розсілися всі знову за стіл, щоб запити по звичаю оте таїнство, як у двері вступив джура Петро Гук.

— Гості до вас, пане кошовий,— боязко сказав він.— З Дону аж!... Якийсь Стенька і Фрол, говорять... А отаман у них турок, чи що, як халява, чорний.

— Разі і Шикмаз,— здогадався Сірко, оглянувши присутніх в застіллі. Оце побратими! Оце поміч! І як вчасно відгукнулися на клич!

63.

Як пишна квітка, палац кримського хана, нащадка Сарайської Золотої Орди. В ньому на Альма-ріці під бляклим шабельним осколком серпа-місяця іде своїм протореним шляхом життя. Розлогі платани, лаври, в’язи, гостроверхі стрімкі стуракині-тополі, неначе євнухи в гаремах, постійно стережуть камінниці і мальовничу місцевість міста, ховають в свої тіні повні протягів веранди, квітники на пологих дахах, глухі гаремні кімнати, святотатні міхраби, альтанки, водограї і стежки в чарівних садах...

Майже не міняються тут звичаї, заведені ще прапрадідом хана Хаджі-Гіреєм... Живуть; як у казці, шумлять у віттях легендами далекі часи хороброго Менглі і його наступників, похованих обіч, під камінними тінями стовпів з білими мармуровими чалмами над ними, славлять будівника міста божественного Селамід-Гірея і дихають силою влади теперішнього Іслам-Гірея...

Оздоби палаців не міняються тут. Хіба що вони тепер пишніші, багатші розкошами, ніж ті, давні, коли ханство шматком відірвалося від наспіх зшитої колись Золотої Орди. Незрівнянно багатші і несказанно пишніші теперішні оздоби, завдяки столітнім гвалтам і грабункам сусідів... Хай там що кажуть у світах мудреці — і друзі, і вороги, а нащадок отого Хаджі Іслам-Гірей — хан орди, та ще ж якої орди!..

Спокій його життя, хай славиться аллах, забезпечений і надовго. Правда, він знає і каверзи долі, і поневіряння, але вони ж і підсилили його, вони, врешті, змогутнили владу Іслама... Ото хіба лісисті Байдари іноді дошкуляють йому, ховаючи табуни гяурів-волоцюг у своїх печерах. Але з тим що зробиш?.. Адже рабів і гяурів у його ханстві набагато більше, ніж правовірних!..

Тільки гори навкруг Бахчисарая вище веж ханської мечеті і її мінаретів, тільки аллаху і його пророку по-своєму підкоряються мешканці міста, справляючи на честь їх пишні байрами, багатолюдні затійні ігрища, полювання, розваги. Бродячі дервіші, різнолиці караванники-купці ошатнюють його і повнять і гяурами-рабами, і барвистими шовками, сукнами та полотнами, і врунистою вовною, і дорогим камінням та коралами, і найкращими напоями та смушками, і чарівними естерами та килимами з усіх кінців світу...

Нелегке життя у хана, але жити можна, тільки б аллах дав здоров’я та подовжив життя якомога довше, а там можна буде чи зовсім позбутися, чи принаймні полегшити залежність від Високого Порога. Адже йде все до того. Правда, хан Іслам розуміє, що відриватися тепер від Порти не так і безпечно, бо на Сході уже і рештки домелює Московія отаких, як його, ханств — Казанського і Астраханського, а під боком зводиться мурами Дон і Січ. Як не нищили їх, як не палили протягом віків, як не грабували і не гвалтували, а гяури-уруси все встають і встають віками із попелу.

Хан розуміє, душею чує, що віковічна боротьба не минула і йде вона не на зиск правовірним, а тому настав час подумати, як вести себе в подальшому, зважити все і знайти шляхи, якими б можна було, допомагаючи слабішому, знищувати сильнішого. Чей же, сильна ще ота Жеч Посполита-Ляхистан, хоч і дихає на ладан її король Владислав, хоч і гризуться між собою магнати-королята. Чей же, мріє ще корона про землі до «можа», а це не родзинка в татарському роті!.. Маленькі розкосі очі його бачили це і в щілини повік і відчували добре нюхом, шукаючи інтриг, шпарок, заворух, що принесли б і хосний зиск, і слабість усім навколишнім...

Хан добре знав, що в отій Україні ляхистанській все ликом шите, що люд тікає світ за очі від розгульної сваволі королят і бреде, дичавіючи, по розтерзаній і спаленій землі шукати магната і орендаря для помсти, що він купчиться на Січі, там набуває і порядку, і звичаю, і сили, яка і йому, ханові, може грозити нещастям. Отож, треба шукати шляху, який би дав можливість направити оту повінь кудись убік, на Московію чи Польщу, де б він себе знищив і ханського ворога ослабив аж як!.. Де б малими зусиллями він, хан, мав і великий ясир для себе, і знесиленого ворога на майбутнє...

Граючи золотими і мосяжними бартками, черенками, гапличками, бабками та кульчиками своєї очередниці-дружини в гаремі, він був і замислений, і стурбований аж так, що бідна одаліска не знала, що і діяти їй, щоб звеселити і наснажити бадьорістю свого високого покровителя і повелителя. Зимовий похід його алаїв на урусів, крім збитків, йому нічого не дав. Втратили коней, людей, і самі ледве вирвалися з пазурів і не ляхистанців, а отих же козаків, що аллах знає, як опинилися разом із жовнірами там...

Іслам навіть гарем і гаремницю залишив, заклопотаний отими втратами. «Ні, похід зимою не може дати того, що дає він весною чи влітку,— роздумував він на ходу.— Діждати б скоріше вже весни, а тоді і Ляхистан, і отой козацький привідця зустрінуться з ним, Іслам-Гіреєм, і не поможуть їм ні берати, ні буздихани!.. Правда, ослабнуть за зиму аж геть коні-бахмани, весна затопить стежки, переходи і переправи, але ж... був би мед, а мухи і з Багдада прилетять!» — втішався він, вчасно пригадавши отой поговір.

І не дарма покладався на весну. Вона не обманула зискливих передчуттів і сподівань хана. Та ще і як не обманула!.. Сам Химельницькі прибув до нього!.. Прибув, правда, не з великим хараджем і даниною, але оті його пропози були такими вчасними і заманливими, що він, Іслам, навіть не міг витримати озвичаєного тижневого терміну перепочинку гостя з дороги, як велося в палаці, і прийняв його і сина-закладника уже на п’ятий день.

Не спитав, звідки в того берат і буздихан, не сказав, що ждав його, а вдавав невдоволеного отією морокою його пропоз і милостиво приймав лише з поваги до його особи... По звичаю, розпитував про погоду, про життя-буття, про родину і близьких, оповів похвально про колишнього гетьмана Січі Танаса Болюка і його обозного Максима Гулака, що були прихищені ним, ханом, отут колись та прославили себе і в його алаях, і в лавах славнозвісного Амурата Четвертого в поході проти персів, заслуживши тим і оздобленого опаловим камінням пернача і дорогого бунчука... Згадав і Карпа Півторакожуха, колишнього гетьмана, якому він, Іслам, віддячився за тодішній притулок на Січі... Мовчав, щось пригадував і знову говорив краплями. Що Півторакожуха був розбитий на річці Мерлі гяуром Яремою, що він, хан, також прихистив тоді у себе гетьмана і навіть схоронити того дав, як побажав, у дубовому кадубі від макового берчу...

Справу з поміччю Химельницькому алаями також розтягував надовго, торгувався, вирішував, зважував, але відмовити не посмів, хоч і був певен, що «зиску собі не матиме, що, навпаки, понесе збитки й урон», проте, «поцінюючи дружбу і братерство зі славним делібаші, він, порадившись із радцями, щось вирішить і чимось допоможе»... А ще за п’ять днів покликав гостя знову і запевнив того, що його дружба справжня, що син Тиміш буде в нього в палаці найдорожчим гостем, що його друг Тугай-бей, перекопський мурза і сусіда, зголосився піти в поміч козакам на Ляхистан уже весною, як вони домовляться між собою...

Не ознайомив хан Іслам-Гірей Богдана Хмельницького лише з отими настановами, які він давав Тугай-беєві: «Підеш і битимешся, аж доти, доки ляхи будуть переможені, але отоді вже і спинишся, вимагаючи і від ляхів, і від козаків данини...»

Пили і заїдали домову довго, однак про похід мови не було. Іслам-Гірей теревенив про підступи шляхти, про їхню намову і його самого, і його мурз та беїв проти них, урусів, хвалив одалісок свого гарему і обіцяв Химельницькому після перемоги подарувати найкращу з них...

— Маєш берат до Тугай-бея,— дав він Богданові знак із власною печаткою-тамгою.— Домовишся про решту із ним, а про нашу домову помовч. Я більше допоможу тобі отак, аніж відкрито,— сказав на прощання і підніс в подарунок Хмельницькому в багато інкрустованих піхвах криву шаблю.

Дув попутний вітер у спину, як від’їжджав Хміль із палацу хана. Проводжали його нукери і син Тиміш, а на Перекопі зустріли і сам Тугай-бей, і Субан-гази, і Арамадан-бей, і мурзи, і аги. Зустріли приязно і пригощали по-ханськи — смачними винами, багатими наїдками. Ось тільки, запобігливість сіяла сумнів.

Скільки не оглядався, від’їжджаючи, а його домовники все стояли на горбі вершниками на конях і проводжали очима.