Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В канцелярії Сірко і отець Михайло застали лише двох гостей: Івана Нестеренка і Данила Нечая. Ті обидва зустріли їх, як знаних, приязно, тепло. Чоломкалися, розпитували, бажали, втішалися порядком на Січі, доглядом і товариства, і будівель, і всіляких добр козацьких. Хвалили Сірка за створення притулку для поспільства і тут, і на хуторах та перевізках, і на островах.

— А йшли ми сюди з перепусткою від гетьмана Барабаша,— сказав Нечай, включаючи в розмову і отця Михайла.— Без того не пропустили б жовніри і драбанти. Ночували на Хортиці. Війська ляського там — що кіт наплакав, загінчик... Скільки ж його і на Чортомлицькій Січі... Пообіцяли ми їм розвідати, що тут у вас і як, і на зворотному шляху доповісти. Бо вже знають, що і тут чимало голоти зібралося, і на островах повсюди. Хваляться, що двома десятками драбантів, яко півнів, виріжуть вас усіх,— посміхнувся Данило Сіркові.

— Чи не благословите ви, отче, когось із сотнею товаришів на святе ратбище? — перервав Данилову мову Сірко,— Хай вернули б нашу святиню нам. Чей же, аж он як тісно нам стало і тут, і по річці Томаківці?.. І небезпеки збудемося для прихідців.

— Прудкий ти єси!.. Думаю, рано ще, сину! — заперечив споважніло отець Михайло Сіркові.— Ось вирішите взавтра справу з чоловими людьми отут, тоді вже, що вирішите, те й діятимете.

— А про сейм,— посмутнів раптом Нечай, глянувши на Нестеренка,— і говорити нічого. Ось пан Іван хай розповість вам.

— Слава богу Всевишньому, таки здійснилося,— обраділо перехрестився отець Михайло на здивування Нестеренка.

— Та що ж говорити?..— чухав потилицю той.— Глузували і кепкували із нас, яко із хлопів своїх, ба й більше ще! І не лише з обляшка — Ілляша, а й із пана сотника Хмеля, може, ще і дужче того. Прямо реготали на весь сейм!.. Ото збіговисько!..

— І король? — цікавився отець Михайло, посовуючись нетерпеливо на лавиці.

— Король — ні, мабуть, бо кричав на них: і на Вишневецького, і на Яблоновського та Чернецького, і навіть на литовського отого князя Альберта Радзивілла,— тягнув слова Нестеренко, не знаючи, куди подіти довгі руки.

— Із святих отців хто ж був при тому? — нетерпеливо розпитував Гунашевський.

— Я, отче Гунашу, добре і не запам’ятав,— морочився в пригадках Іван.— Чи Горіховський, чи Ліщинський, чи й ще якось?..

— Ліщинський, так-так, ватаже!.. Єпископ їхній, єзуїта запопадливий,— ствердив отець Михайло слова гостя і метнувся щось записувати.— Ти продовжуй, я слухаю,— сказав він на ходу Нестеренкові.— А реготали з чого ж?..

— Реготали? — подивився сеймовик на Данила Нечая.— Та ж чули-сьте, мабуть, забрав наскоком у пана сотника чигиринський підстароста хутір, полонив слуг, привласнив усі статки і спалив усе обійстя, а отой хутір та був подарований його батькові покійним королем, чи що ніби... Ну, Хміль і поскаржився на ті збитки сеймові, а ті — в регіт все обернули, аж короля сердешниця напала,— зітхнув Іван, утомливо змовкнувши.

— Так-так! — щось вирішував собі Гунашевський.— Ото справи!.. Ото вирішили! Хоч, властиво, цього і треба було сподіватися. То добре, що ви те побачили на власні очі. Не завадило б ще декому оте побачити отак і почути. А пан Кисіль же також був при тому?..

— Пан Кисіль?.. Здається, був, отче!

— Отож, бачите, як оті обляшки боронять нашу віру і брата во Христі на сеймі! — перехрестився чомусь отець Михайло.— Мусите оте розповідати всім зустрічним, знайомим і незнайомим, рідним і близьким, щоб знали,— тикав він вказівцем у діл, ніби отам лежала та істина, на яку треба було відкрити всім очі.— Всі чужинці нам будуть трактувати отак наші права і вольності, аж поки ми не зрозуміємо!.. Поки не збагнемо, що і образа свого — менше зло за лестощі чужинця!.. Так було, є і буде завжди!.. То істина ще древня!..— замовк він.

Якусь мить у канцелярії панувала мовчанка. Сірко пригадував слова Богдана Хмеля і в Фландрії, і вже в путі, і тепер, співчуваючи йому в горі, ловив себе на тому, що не лише отець Михайло клопочеться горем його колишнього сподвижника, а й він, Сірко, хоч десь глибоко ніби і тішиться, бо не буде вже сотник спиратися на короля, не надіятиметься на султана чи татарів, як говорив ото...

— Тепер Богдан-Зіновій поїхав із старшим сином Тимошем до хана,— заговорив згодом по мовчанці і Данило Нечай, ніби прочув оті сакраментні думки побратима, вразивши зненацька господарів.— Повіз сина на заклад дружби з ханом і можливої його помочі проти шляхти! — додав з часом.

— Як то повіз сина? — аж стрепенувся в зневірі отець.— Повіз у ясир? Хіба ви таки не підете на Стамбул, як говорив ти тоді? Хіба Хміль... Король дав кошти ж...

— Дав, мабуть, отче. Ляхи також знають, що ви тут готуєтеся іти на Стамбул і тому не шкодять особливо. Та й Високий Поріг, вважайте, знає про це. А це поціниться у свій час і буде вже тепер як половина перемоги над ляхами. Пан сотник аж слів не мав для дяки, що те отак вами рознеслося повсюди,— загадкою відповів Данило Нечай.— Півперемоги над ляхами...

— Чи ж не я вам казав, отче, що того Хмеля не второпати ніяк,— приходив до тями, звертаючись до Гунашевського, Сірко.— Адже сина повіз кому?..

— Можна второпати, пане Іване, якщо проїхати аж від Варшави край,— сумовито згодом сказав йому Данило.— Люд же стогне увесь і б’ється з думкою: або волю здобути, або вдома не бути!.. Отож Стамбул почекати може, а Богданів Тимко вузькими плечима може затулити нас від татарів чи й султана,— розважливо закінчив Нечай.

— Що ж, ватажі,— звернувся до всіх Гунашевський.— Завтра на Січі, може чули-сьте, Вальна рада. Будемо обирати батька для Січі, то, може, і ви притомні будете?..— глянув він на посланців.

— Та ще ж мусимо домовитися ось із паном отаманом про подальше,— ввічливо заперечив Нечай.— Маю ж доручення від пана сотника дискретне...

— Пан отаман,— подивився Гунашевський на Сірка,— повинен стати ним обрано, тоді, вважаю, і домовлятися та ручитися можна буде.

— Воля ваша, отче!.. Вам тут видніше, хоча ми переконані, що Сірко буде потрібний Хмелеві. Кошовим він волів би мати Лютая,— повинився Нечай, зглянувшись із Нестеренком.

— То як сказати, сини мої! — зітхнув Гунашевський і подумав: «Свого чільника хоче мати на Січі».— Є й інші потрактовники тут. Та й добавиться їх ще завтра, так гадаю... Хоча б наказним вдалося призначити Лютая.

Вечоріло, як із канцелярії вийшли попереду гості, а за ними Сірко і отець Михайло Гунашевський. Останнього одразу ж зустрів Петро Дорошенко і, наспіх привітавшись із Нечаєм, Сірком і Нестеренком, попросив отця вернути з ним, Дорошенком, до канцелярії у важливій справі. Сірко відчув образу, але стримався.

61.

Новини одна за одною відвідували Сірка, губилися у плині часу і знову появлялися. Чомусь жалкував у душі, що таки розладнується похід на Стамбул, де сподівався якось зустріти і звільнити бабусю; шкодував, що, мабуть, дарма напосудив стільки човнів-чайок, що не він вирішуватиме, хоч он скільки доклав сили і енергії, долю Січі і товариства, бо все сплуталося із Хмелем, з королем, отцем Михайлом і з отим же товариством так, що і вгадати, як і куди все поверне, не мав сили... Вночі знову спав погано, прокидався, сідав і палив люльку, знову лягав, пробував заснути і не міг, бо заважали думи, бо гомоніли і скрипіли мажами новоприбульці, бо ставала перед ним то Софія, то Петрик і Ромчик, чи Марися і Яринка, то сестра Настка і мати Домна, і всі кликали його, і всі чекали, як бажаного.