Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сталося!

Ми зустрілися. Все просто, а разом з тим і тепер здається, що я мандрую в казку. А може, все життя казка, тільки ми одягли його в дрантя Попелюшки-Золушки, забувши, що воно царського роду.

Галине село Вівдюхи розташоване в долині невеликої річечки. Довкола — ліси, нетрі, болота, озера. Асфальтової дороги нема, автобуси ходять лише тоді, коли підсохне грунтівка. Я добиралася від райцентру підводою, балакучий дідок розповідав, що привозив з Вівдюхів до лікарні свою невістку, котра зненацька заслабла на ноги. Я ніби знічев’я запитала його, чому він не звернувся до відомого знавця народної медицини діда Редька (навмисно сказала «Редька», а не «Радька», щоб не збудити підозрінь).

— Знавець? — хмикнув візник, іронічно примруживши око. — Який він знавець? Мо’, колись щось і знав, а тепер — як пень. Нікого не хоче лікувати. Хто приїде до нього — вилає, вибатькує, велить їхати додому та звертатися до лікарів. Оце недавно приїжджали до нього дві, звиняйте, дами — товстелезні, як жлукта. Кілограмів так по сто п’ятдесят, а то й більше. Просять — поможіть та й поможіть! Так він затупав ногами, розгнівався, кричить (чули наші пастухи): «Все життя об’їдалися, обжиралися, набивали кендюхи чортзна-чим, а тоді — вилікуйте?! Куди я подіну ваше лайно, ваші потрухи? Їдьте к бісовій матері та спробуйте втихомирити вашу жеретію бодай наполовину, тоді всі ваші болячки самі собою відпадуть! Щезніть з очей і не псуйте хорошого настрою!..». Отак відчитав благородних дам, що вони не знали куди очі подіти від сорому й образи. Поплакали, поплакали, та й потягли до райцентру. Жалілися в райкомі на діда, а там тільки посміялися: «Правильно, — кажуть, — діє дід Редько! Не його це компетенція — кендюхи товсті розвантажувати!».

Я ледве стримувалася від реготу, слухаючи своєрідну характеристику славетного цілителя. І подумалося, що, напевне, він повністю правий, бо, дійсно, що можуть допомогти людині будь-які ліки чи трави, якщо сама собі вона власний ворог і, як говорить древня народна мудрість, «копає собі могилу власними зубами»?!

— А ви ж до кого у Вівдюхи? — цікавився балакучий дідок.

Я скупо відповіла, що знайома однокурсниця Галя запросила до себе в гості, що мені дуже хочеться познайомитися з волинськими лісами, бо ще ніколи тут не була.

— А, то ви теж на лікаря готуєтесь? — зрадів візник. — Гарне діло! Більше буде лікарів — менше забобонів. А то слави на весь Союз — знавець, знавець, а знання у нього — як кіт наплакав! Хе-хе!

Мені здавалося дивним, що близькі люди відчувають якусь неприязнь до старого цілителя. В чому тут справа? Заздрість чи якась психічна несумісність, а може, діє одвічне правило — «нема пророка в своїм краю»? Треба в цьому розібратися.

Галині батьки й родичі зустріли мене ласкаво й гостинно. Я попросила подругу, щоб не говорила про мою цікавість до діда Радька. Вона хотіла супроводжувати мене в пущу, до хутора Ведуни, та я вирішила йти на зустріч сама.

— Може, повідомити? — занепокоїлася Галя.

— Нащо? Так буде краще. Лиш покажеш стежку, а там, неподалік від хатки, залишиш мене.

— Вовків не боїшся?

— Шукачів вовки не їдять, — пожартувала я, — у них м’ясо отруйне. Хижаки полюють на дачників.

Посміявшись, спочинувши, ми вирушили до лісу. Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса, день видався погідний, бездощовий. Я вирішила одягнутися в заяложену туристичну форму — штормівку, джинси. Тривожилася: чи пізнає мене дід у «хіповім» вбранні, чи не одвернеться?

Дорога, густо встелена споришем, привела нас до озера. На тім боці в дзеркалі вод відбивалася стіна ялин і беріз, в спокійнім плесі купалися цнотливі лілеї. Сонячні промені мерехтіли в просвітах поміж стовбурами дерев, здавалося, ніби вогняний човник переплітав їх золотими нитками наступаючого дня. Було святково, урочисто, легко.

— Дивне відчуття, — шепнула Галя, обнімаючи мене, — ніби ліс приготувався зустрінути нас.

— Так воно і є, — відповіла я, бо серце тріпотіло такою ж певністю.

Ми ще трохи пройшли й зупинилися. Подруга пояснила, що дорога, яка повертає ліворуч, веде до хатини лісника, а гарно втоптана стежина праворуч — то слід багатьох тисяч відвідувачів, котрі жадали зцілення від діда Радька. Я попросила, щоб вона поверталася додому і не боялася, коли я затримаюся. Зі мною нічого злого не трапиться — інтуїція підказувала це впевнено й твердо.

Галя неохоче попрямувала назад, кілька разів оглянулася, і я бачила, як світилися тривогою й любов’ю її сині очі.

Ліс дихав прохолодою, грибами, ніжною прілістю. У хащах стоголосо відлунювала пташина хвала новому дню. Мені хотілося йти покрученою стежиною вічно, здавалося, що це і є радість, втілена в дію та життя: тихе прямування до таємничого притулку дива в супроводі сонячної пісні.

Незчулася, коли вийшла до маленької галявини. Крізь чагарі поблискували води озера. Під правічною грушею блимала невеликими віконцями хатка, вкрита соломою, подвір’я оточувала стіна полину й коноплі. Від цієї своєрідної зеленої варти дихало певністю й запаморочливим духом владності. Мені подумалося, що недарма люди в давнину сіяли довкола обійстя полин і коноплю для захисту від «нечистої сили». Тепер легко збагнути, що потужний потік фітонцидів створює цілющий заслон супроти будь-якої інфекції.

Я підійшла до дверей хатинки, постукала. Ніхто не відповів. Потім помітила, що клямка накинута на скобу і приткнута кілочком. Отже, господар кудись пішов, доведеться зачекати.

Зненацька вгорі щось залопотіло, і хрипкий, гаркавий голос закричав:

— Добргий день! Добргий день! Добргий день!

Від несподіванки я сахнулася, поза шкірою прокотився мороз. Глипнувши вгору, побачила на гілляці столітньої груші старезного ворона-крука. Він вимахував крильми і, дивлячись одним оком на мене згори вниз, дружелюбно кивав дзьобатою головою. «Невже цей чорний птах уміє розмовляти? — подумалося мені. — А чому б і ні? Ворони легко піддаються вихованню, про це повідомляють багато джерел. Мабуть, цей птах належить старому цілителю, ось він і навчив його окремим словам».

Ніби стверджуючи мої думки, ворон ніжно забурмотів:

— Дід Ргадько! Дід Ргадько! Дід Ргадько!

Я засміялася і сказала йому:

— Розумний птах! Молодець! Дід Радько — це твій господар. А як звати тебе?