Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не гніваюся, — зітхнула стара Ярина. — Я тільки хочу запитати тебе: чи не забудеш страждання, котре довелося мені звідати, в іншому житті?

Очі молодої Ярини спалахнули вогнями щирості.

— Не забуду довіку!

— А мрію мою, котра не здійснилася тут, чи понесеш далі?

— Понесу!

— А пам’ятаєш, про що я мріяла тоді, як ми зустрілися з Василечком у дубовому гаю? Коли сонце сідало ва обрій, а я дивилася на нього, і здавалося мені, що то човен, котрий перевезе мене до світу, де все, все здійснюється… Чи не загубиш ти давньої мрії моєї в нових мандрах?

— Не загублю, — пролунало у високості, ніби луна далеких років. І стара Ярина кинулася з дрімоти. Наступав новий ранок…

Проводячи Христину до сторожки, Сава йшов поруч, але не смів узяти її за руку, наблизитися. Була вона, як і при першій зустрічі, трохи відчужена, задумлива, далека. Йшла лісовою стежкою легко, ніби не торкалася землі. Зачарований ліс мовчав, місячні промені ткали в листі срібне мереживо, інколи Христина пронизувала те феєричне плетиво і здавалася тоді нетутешньою істотою. Хлопець згадав її записи і вирішив поговорити про них, щоб якось прокласти містки до її закрижанілої душі.

— Я перечитав твої роздуми, Христино…

— Яке враження? — Вона мигцем глянула на нього в напівсутінках ночі й знову одвернулася.

— Я згоден з тобою, що на планеті створилася катастрофічна ситуація в стосунках між рослинним світом і людським породженням — технологією. Це й не дивно. Флора розвивається мільярди літ, а технологія — дитя якоїсь сотні років. Рослина всебічно пристосувалася до природи, налагодила безліч зв’язків з нею, а технологія ще нагадує якийсь раптовий вибух, безконтрольний виплеск енергії, пошуків, експериментів. Таке враження, ніби хтось щось шукає, ігноруючи будь-які застереження й закони безпеки. А може, це справді якийсь вибух? Ми думаємо, що прогрес, а воно — розпад…

— Це ти прочитав десь чи сам так думаєш? — зацікавлено повернулася до хлопця Христина.

— Сам. Хіба мої слова щось особливе? Це ж ясно всім.

— Даремно так думаєш. Більшість людей далекі від таких думок. Навіть екологи плавають у рожевих туманах, сподіваючись на те, що можна «захистити природу» якимись законодавчими актами та карами, що зрештою все обійдеться! А твоя думка — вельми цікава й точна: технологія пішла в антиприродному напрямку — ось чому це подібне до вибуху. І будь-якому шукачеві виходу з екологічного тупика треба враховувати цей зловісний факт. Ну, гаразд, ти збагнув дилему, а як ти ставишся до основної пропозиції — реконструкції Першоприроди?

— Я ще мало знаю, мало читав, — зітхнув Сава. — Тільки в душу закрадається сумнів: як ти побудуєш свої форпости краси, свої заповідники альтернативних пошуків у середовищі браконьєрів, байдужих споживачів, у оточенні антагоністичного світу? Кожен твій крок буде суперечити океану протилежних дій і вся твоя альтернатива нагадуватиме жалюгідний писк комара перед гуркотом танка.

— Ти мислиш надто поверхово, — холоднувато відповіла Христина. — Природа глибоко діалектична, закони, якими вона творить свої задуми, далекі від очевидності. Невже ти гадаєш, що життя — якась ефемера? Що воно ось так легенько здасть свої позиції перед наступом бездушної технології? Людина — творець машинного царства, але вона — дитя природи, висока ступінь світового життя. І в ній має відбутися, вже відбувається революція, повстання супроти власного виродження. Ти коли-небудь читав праці Вернадського про біосферу й ноосферу?

— Популярні статті. Передачі по телевізору…

— Я процитую речення з книги цього дивовижного вченого. Він ставить питання так: «Чи був де-небудь початок життя й живого? Чи живе й життя такі ж вічні основи космосу, якими є матерія й енергія? Чи характерні життя й живе тільки для однієї Землі, чи це є загальний прояв космосу?».

— Вражаючий масштаб мислення…

— Атож! Тут — ключ до розуміння моєї альтернативи. Я повністю згодна з Вернадським щодо вічності життя. Та й багато інших учених вже впевнено стверджують геологічну вічність життя. Воно існує всюди, де виникають відповідні умови. Спалахує так, як процес горіння чи ядерна реакція. Визнавши цю тезу, ми збагнемо, що життя і його вищий прояв — розум розвиваються у всесвіті протягом безмірних циклів буття. Отже, життя й розум уже давно осягнули найвищі ступені прояву, найвищу гармонійність і мудрість. Ти розумієш, до чого я веду?

— Ще не збагнув.

— Дуже проста думка, висновок, який проситься поза всякими спекуляціями: світове життя має бути цілком згармонізованим, у ньому узгодяться всі чинники і прояви за законом краси й цілості.

— Як же тоді пояснити земну аномалію?

— Саме як аномалію, — тихенько засміялася Христина. — Як своєрідну хворобу життя. Уяви собі далеку епоху виникнення біосфери на Землі, спалах віталізації, породжений сукупною дією Великого Космосу. Першоклітини, які почали функціонувати в первісних океанах, могли бути цілком нормальні, гармонійні, несли в собі генетичний код злагодженого життя, повністю автотрофного. Потім відбулася певна деформація. Ми не можемо поки що зрозуміти, де причина такого втручання. Основне те, що деформація відбулася. Геноблоки грядущих еволюційних форм отримали спотворену програму. Почали виникати страхітливі монстри у водах і на суші, ніби відбитки у дзеркалах «кімнати сміху». Чим далі — тим жахливіше! Згадай потвор далеких геологічних епох — різних там тиранозаврів, птеродонів, іхтіозаврів… та й наших носорогів, бегемотів, крокодилів. Красунчики — не приведи боже! А хмари гнусу, а блощиці, а скорпіони, а гади?

— То ти вважаєш, що вся земна еволюція хвора? А як же тоді людина?

— Може, людина для того й сформована природою, щоб вилікувати біосферу, повернути їй першородство, гармонію. Людина — ніби носій імунних сил єдиного життя.

— Але саме ж людина найбільше руйнує природу! Як ти це поясниш?

— Людина прийняла в себе не лише алгоритм одужання, зцілення природи, а й весь ворожий, антагоністичний заряд нищення життя. Як влучно колись писав Достоєвський: поле бою антагоністів — серце людини. Не забудь про те, що лише мисляча істота збагнула біль природи, зберегла легенду про Едем — світ радості й цільності. Саме людина забила тривогу з приводу деградації біосфери…

— Але конкретно… що робити конкретно? Потоку руйнації треба протиставити такий же… та ні! Незміряно потужніший потік творення, реконструкції. Де він? Хто очолить його? Невже ти гадаєш, що окремі ентузіасти можуть мати успіх в середовищі тисяч і тисяч байдужих споживачів?

Христина зупинилася. Ступила крок до хлопця і взяла його руки в свої гарячі долоні. Він затремтів від того доторку, ніби електричний струм пронизав тіло. Очі дівчини здавалися глибокими проваллями, в них мерехтіли відблиски зірок.