Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну а основним вашим гідом, — підморгнув голова, — буде все-таки Василь Іванович. Хоч він вас і поморочив трішечки. Чи, може, ви ображені на нього?

— Все стало на місце, — задоволено відгукнувся Товкач. — Яка ж образа там, де сміх?

— Тоді прошу до моєї світлиці, — обняв гостей за плечі Василь Іванович, — бо ж після дороги треба чим-небудь окропити душу чи заморити черв’яка. А ввечері — проведу вас до вигону.

Незабаром Товкач з Грицем вже були на обійсті старого Сміяна, проте, на превеликий подив, старий кобзар і жартівник повів їх не до обмальованого квітами будиночка, а до піщаної кручі, з якої у барвистому обрамленні виноградних лоз та кручених паничів привітно поблискували величенькі вікна землянки. Гриць згадав, що молодичка на полі натякнула їм про землянку, в якій, мовляв, ще з давніх літ живе Дивило. Не стримавшись, він запитав, милуючись заростями винограду:

— То оце ваша світлиця?

— Вгадав, хлопче, — підморгнув вусом Сміян. — Може, не подобається?

— Навпаки. Дуже романтично. Я б теж не заперечив, щоб жити ось так.

— А хто ж заважає? — усміхнувся дід.

— Вихор життя, — довірливо відповів Гриць, відчувши раптову симпатію до кобзаря і вже нутром своїм знаючи, що той розуміє кожне його слово, кожне відчуття. — Часто буває так, що ми знаємо своє покликання, бачимо стежку, по якій маємо йти, а вихор несе, несе… А ти все запевняєш себе: ось завтра вискочу з потоку, ось ще трішечки поплаваю, а потім…

— Правду кажеш, хлопче. І той хитрий голос — найстрашніший ворог шукача. Послухаєш його — навіки в полоні зостанешся.

— А будиночок цей теж ваш?

— Атож. Тільки ж я полюбляю оці мої хороми. Тісніший контакт з матінкою-природою, з землею. Тиша, спокій… І менше палива взимку трачу. А в світлиці онуки мої живуть, коли провідують діда, а тепер — правнучка Русалія гостює. Улюблене моє дитя. Ви сміхом цікавитесь? Так у неї є навіть своя космогонія сміху, куди мені до неї! У мене так — традиційний гумор, інколи зубоскальство, а в неї — щось казкове, романтичне.

— Он як! — похопився редактор, нашорошивши вуха. — То, може, ми її запросимо? Га? Познайомимось?

— Не вийде, — засміявся Василь, Іванович. — Вона в мене пташка химерна, не сяде на простягнуту долоню. Вона розмовлятиме лише з тим, хто має заповітного ключика. Так і каже: хто має ключика. А до чого? — питаю її. А вона: хто мудрий — догадається. Шалена дівка, але хороша. Ну, гостоньки, пригинайтеся, щоб гулі не набити на лобі. Особливо ти, хлопче, вимахало тебе височенько, отакі каланчі і в нашому роду були.

Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко. Є Русалія, є! Але що йому до того? На що він сподівається? Хто вона така? Може, звичайнісінька задавака, модерна дівиця, котра самозакохано поринула у вигаданий світ власної винятковості, а як поглянути відкритим оком… Та цур йому, що це він борсається у химерах, як муха в павутині?

Гості вступили до невеличких сіней, потім у кімнату. Пів-приміщення займала велика піч, чисто вибілена, по кутках і на сволоці було розвішано кільканадцять пучків розмаїтих запахущих трав і квітів, в кутку стояв грубо збитий стіл з дубових дощок. Ще вузька залізна койка, застелена гуцульським коцом, і бандура на стіні. Етажерка з сотнею книг. І все. Два великі вікна пропускали достатньо світла, на стінах багрянилися променисті зайчики призахідного сонця. Було в землянці охайно, велично, спокійно.! Товкач і Гриць відчули особливу атмосферу приміщення, редактор навіть прицмокнув від задоволення.

— М-да. Чудово. Справді, тут можна жити. Дивний спокій охоплює. Ніби в дитинство вернувся…

Дід Сміян понишпорив у суднику, поставив на стіл велику сковороду з печеним лящем, миску з червонобокими яблуками та соковитими грушами, нарізав товстих скибок хліба.

— Призволяйтеся, — запросив він. — Чим багаті, тим і раді. Я сам вживаю лише фрукти, а для гостей — ось це. Смачна рибка, ось покуштуйте. А я тим часом, щоб ви себе почували як вдома, заграю що-небудь та заспіваю.

— Ви чаклун, — втішно потер долоні редактор, сідаючи до столу. — А я саме хотів зважитися попросити торкнути струни цього вічного дива — бандури… А ви догадалися.

— Ну то сідайте ж та вшануйте пригощення. — Сміян зняв бандуру з стіни, сів на лаві. Взяв кілька акордів. Помовчав, ніби прислухаючись до нечутних звуків. Потім його пальці забігали по струнах, добуваючи з них на диво багатоголосу інтродукцію, а проникливий глухуватий, вже хрипкий голос заспівав хвилюючий, тривожний речитатив:

Грицеві здалося, що то до нього звернено слова приспіву чаклунської імпровізації, хоч старий Сміян і дивився десь убік, у незримий світ уяви. І спалахнули перед ним крижані верхів’я Клухору, почувся дружній сміх Радісного, а потім зненацька виник у свідомості велетенський дерев’яний чобіт з кочергою всередині, занепокоєне обличчя молодої циганки, котра виглядала з-за Гете. Що за дивина, чому така чарівницька дія дідового співу? А може, він відьмак, характерник? А старий кобзар співав далі:

«Як це здорово, — подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, — як це правдиво: випустити веління миті — то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить — все! Поза нею — навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, — нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…».

Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою.

— Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря.

— Гріх їсти під таку пісню, — винувато одказав Товкач. — А ось тепер — уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й…

Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав:

— Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге?

Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою:

— Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи — перейдемо до сміху.