Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, ти! — Сергій потемнів від шаленства. — Ми з нею дружили ще з дитячих літ. За однією партою сиділи. Ти можеш це зрозуміти? Один красунчик… падлюка згубив її, зманив… дитя вона поховала… Це треба відчути! А я її все життя люблю… Ясно тобі це? А тепер ти вискочив звідкись!

— Послухай, друже, не знаю, як тебе звати, — серйозно відповів Сава. — Пригаси свою шаленість і лють. По-перше, я не вискочив, а працюватиму тут. По-друге, Христина для мене не об’єкт для торгівлі: навіть з тобою, її шкільним товаришем, а таке… таке заповідне, як цей ліс, як сонце, як небо. Не будеш же ти битися зі мною за те, що я дивлюся на сонце? Чи розмовляю з ним! Ну скажи! Не будеш?

Сергій відступив, пильно дивлячись у очі Саві. Усміхнувся. Сів у машину. Виглянув з віконця.

— Чорт з тобою! Дивися на сонце. Та гляди — коли що, я тебе й під землею знайду.

Машина рвонула, щезла в переліску. А Сава ще довго стояв на місці і усміхався сам до себе.

…Вітаю тебе, Друже.

Ти перегорнув сторінки моїх роздумів. Ти підійшов до воріт мого Саду. Пам’ятаєш прадавню легенду про втрачений Едем? Людина має повернути собі й спадкоємцям втрачений скарб, згублену цілість, омріяну радість. Боги, як би вони там не називалися, вигнали нас із Саду і прокляли. Що ж нам далі робити з ними? Плакати, проситися, випрошувати крихти жалості? Дарма, як казав наш кобзар, дарма! «За що тебе, світе-брате, в своїй ясній, чистій хаті оковано, омурано… Премудрого одурено, багряницями закрито і розп’ятієм добито? Не добито — стрепенися і над нами просвітися!».

Ось моє кредо, Друже! Збагнути глибоко й відповідально, що впродовж довгих и кривавих віків нас одурювали, заплутували в павутину потойбічних страхів. Нас змушували бути прислужниками руйнаторів і брехливих жерців шахрайського бога, котрий люто ненавидить Матір-Природу та її творчих синів. Ми звільняємося від його претензійної опіки і хочемо говорити з Матір’ю лицем до лиця. Як давно ми не розмовляли з нею, не чули благословенного її голосу. Чуєш, Друже? Лише вона, правічна Мати-Природа, допоможе нам стати крилатими істотами.

Зайди, шукачу радості. Ти прийшов додому, до друзів. Я проведу тебе стежинками заповідного краю, а від тебе вимагається лише одне — відкрий навстіж серце своє.

Тобі ласкаво усміхаються квіти, привітно схиляють віття сосни та ялини, могутні дуби і красуні берези. Прийми причастя живої краси, насити душу земною веселкою Матері-Природи — іскристими преображеннями сонячного променя. Ти станеш мудрішим, добрішим, спокійнішим. Твого слуху торкнеться гармонія сфер, про яку згадував великий Піфагор. І ще глибше ти збагнеш велич людської творчості, що перетворює дикі стихії в сади розуму й краси. А збагнувши, легше знайдеш суджене місце, неповторне місце поміж будівниками спільного прийдешнього.

Отже, зайди. А втім — зажди ще хвильку. Нам треба з тобою серйозно домовитися про основне, бо Сад, в який ти вступаєш, — понад всі рукотворні храми й творення, і в ньому належиться сповнитися урочистістю.

Ти готовий до цього? Чи знаєш ти, до чого покликаний своїм народженням на Землі, в цьому народі, в цю унікальну епоху? Що маєш зробити, сформувати з себе, що залишити на стежині свого Проходження? Але спочатку простіші запитання: що для тебе зелені шати Землі? Що таке дерево, травина, квітка, квітучий сад? Я вже не питаю про Сад моєї душі. Якщо ти правильно відповіси на перші запитання, тоді і в моєму Саду ти знатимеш, як поводити себе й діяти, і не потолочиш невидимих квітів, не скаламутиш прозорої води в криниці серця.

Дай же відповідь: може, сад і ліс для тебе лише місце, де можна зібрати смачні, поживні плоди? А дерево — лише будівельний матеріал і паливо? А квіти — чудові ліки від недуг або букет для святкового столу?

Я недавно прогулювалася в заповіднику з однією київською знайомою. Вона радісно скрикувала, уздрівши ту чи іншу квітку, і все запитувала: «А ця від якої хвороби? А оцією травкою що можна вилікувати?». Я слухала і шаленіла. А потім відверто запитала: «Невже ти гадаєш, що природа плекала оцю красу для того, щоб лікувати наші зруйновані тіла? Вони для себе квітнуть, для себе, а не для нас. І вибачатися треба перед ними за те, що поглинаємо чарівні пелюстки для зцілення!». Ой, як вона бликнула на мене, моя інтелігентна знайома! Відтоді — ні слова привіту. Бо для неї її болячки — понад усе! Що такій мій зачаклований Сад? Затишне шатро, під яким можна провести веселий пікнік, напитися, насмітити, добре виспатися. Все це потрібне людині, не будемо ханжами, проте якщо казковий світ зеленого дива тобі лише «матеріал» для приємного життя й насолоди, то ми не підемо далі разом, і ти не смієш відкривати браму мого Саду. Йди сам. Але знай — квіти не відкриють тобі своєї таємниці, верби не прошепочуть прадавніх переказів, вікові дуби не передадуть билиць про мудрий і прекрасний світ рослин. Жива природа буде бездушними декораціями, поміж якими ти пройдеш тінню, немов бездарний актор.

Та я бачу, що очі твої сяють, ти захоплено дивишся в глибину мого Саду, і серце твоє стукає схвильовано. Я чую твій голос, то мова зворушеної душі. Тепер ти невіддільний від краси квітів та дерев, бо маєш очі творця і бачиш райдужний вінок на чолі Матері-Природи, як святкові убори Сонця, котре вічно приходить у гості до Землі, щедро сіючи вогняною долонею життєдайні зерна.

Ти — зі мною, з квітами й травами. Ти — наш. Зникають сумніви, і ми, перш ніж рушити в дорогу, згадаємо найважливіше про живу, мерехтливу веселку Землі. Що оповідала прадавня мудрість про рослини?

Всі джерела — міфічні, релігійні, казкові, легендарні — не забули про них, постійно нагадували про виняткове значення флори в розвої життя і зокрема — Людини.

Легенди Сходу уявляють Всесвіт, як велетенське зоряне Дерево, на якому розквітають світила й планети — вогняні квіти. І поява, розвиток чи занепад тих або інших зірок, світів, народів, планет, царств, еволюцій порівнюється з життям цього космічного Дерева, котре має свою весну, літо, осінь, зиму. Так своєрідна діалектика древніх відзначила в дивоглядному світі рослин відображення єдиних вселенських циклів.

Індуська космогонічна легенда говорить про народження світу ось що. В Океані Вічності на спині тисячоголового змія Шеші пливе дрімаючий Вішну. Періодично він пробуджується, і тоді з його пупка виростає лотос, а в ньому — творець світу Брахма. Як промайне сто космічних років (більше чотирьох більйонів літ), лотос втягується в пупок Вішну, і знову Дрімаючий пливе у таємничу далину надмірності…

Які дивовижні й точні символи! Змій Шеша на прадавніх малюнках весь покритий зоряними спіралями. Вішну доісторичні мудреці-ріші ототожнювали з Сонцем. Отже, маємо Сонце, що пливе в зоряному океані. Його промені (пуповина Вішну) породжують на Землі священний лотос (рослинний світ). Завдяки рослинному світові проявляється світ тварин і людей. Розум творящої Людини — це і є Господар світу — Брахма.

Тисячоліття тому мудрі пращури інтуїтивно відкрили те, що ми тепер пізнаємо у всеозброєнні наукового пошуку. Ще в дохристиянську епоху сонцепоклонники-слов’яни уявляли світову володарку Життя Славу або Живу у вигляді прекрасної Діви з вінком на голові, у прихорошеному квітами зеленому вбранні. І головний кумир Світовид, або Святовит, зображувався так: із стовбура Дерева вимальовуються фігури тварин, птахів і риб, над ними — чоловік і жінка, які тримаються за руки, а ще вище — чотириликий Дайбог і зображення сфери Сонця-Ярила. Нерозривне кільце світла, рослин, тварин, людей. Вражаєшся мудрості предків, які відобразили найглибші закони світобудови в найпростіших символах.

Згадаймо, як берегли наші прадіди сади і гаї, як леліли й кохали квіти та дерева. Які легенди й казки сотворені про цих віковічних друзів і хранителів Людини!

Один з найдревніших міфів Еллади розповідає про рослини ось що. З правічного Хаосу виникли Ерос — Любов, Гея — Земля і Уран — Зоряне Дивоколо. Подружилися Гея з Ураном, народили в екстазі кохання прекрасних дітей-титанів, людей новонародженого світу. Імена тих істот Золотого Віку відомі всім: Геліос — Сонце, Аврора — Зоря, мудрий Прометей, могутній Океан, мовчазна Метіда, володар ключів Вічності Крон, батько Часу. Всі вони перебували в невпинному потоці творчості своїх великих батьків і витворили на просторах Матері-Землі гармонійний світ тварин, рослин і людей, об’єднаних любов’ю. Геліос освітлював планету і посилав тепло, Аврора сіяла в душі живих істот зернята Ероса — Любові й формувала в дружбі з Метідою — Мудрістю чудові утвори — квіти, Прометей був опікуном юних людських племен, Океан відкривав їм путі в невідомі краї та світи, Крон обіцяв людям вічну тайну.

Рослини не були в ті часи прив’язані до грунту. Вони вільно витали в просторі, гралися з людьми й тваринами, прикрашаючи степи й гори чарівними живими килимами і знову відлітаючи. Вони виявляли в своїй красі таємну мудрість Метіди, самозречення Ероса, ніжність і ласку Аврори, вони відкривали своїм друзям — людям велику силу краси й любові, вічної творчості та радості життя.

Але сталося нещастя. Володар Ночі — Ереб люто ненавидів світлі творення Урана і Геї. І задумав він недобре, спостерігаючи незатьмарену радість дітей Землі. Знаючи про чисте серце рослин і квітів, Ереб перетворився у світлого титана і прийшов до них, прохаючи допомоги.

Згодилися рослини й квіти допомогти обманщику, не підозрюючи про зраду. І привів до них Володар Ночі бездушні тіні людей, котрих він створив за образом світлих титанів, не вміючи вдихнути в них життя.

— Подаруйте їм частку свого життя, краси й мудрості, — сказав Ереб. І вони віддячать вам любов’ю.

І сталося: спалахнули очі у нічних істот іскрами Геліоса, і заграли щоки рум’янцем Аврори, а моторошний розум, подарований Володарем Ночі, збагатився мудрістю Метіди. Зловісно засміявся Ереб і зник у мороці. А його люди-привиди, отримавши скарби від квітів, змішалися з іншими людьми — дітьми світлих титанів.

Смерть і нещастя принесли у світ діти мороку. Золотий Вік скінчився. Почалися війни, пролилася кров. Хитрі й підступні були породження Ереба, бо використовували вони тайни краси й любові, обертаючи їх на зло. Знаючи про свою смертність, ненавиділи вони безсмертних і вічно юних первенців Творення. З’єднавшись з ними, породили істоти ночі смертні покоління.

Жахнулася Мати-Земля. Засумував Уран. І сказав, звертаючись до квітів і рослин: