Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Христина встала з-за столу, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні. Розплела чорну косу, розчесала буйне волосся, неуважно дивлячись десь вбік, знову заплелася. Рушила до дверей.

Вийшовши на ганочок, глибоко вдихнула повітря, насичене озоном. Потішилася, дивлячись на кумедні стрибки лелеки.

— Готуйся, готуйся, Ахмеде! Незабаром і ти полетиш!

Розтирала в долонях хліб, розкидала крихти. Налетіли голуби, горобці, почали клювати. З десяток птахів сіло їй на голову, на плечі. Вона рушила в лісову хащу, птахи відстали. Скісні промені сонця пробивалися крізь гущавину, мерехтіли, грали на обличчі. Вона заглибилася в себе, відсторонена, задумана. Поволі вийшла до колишнього порубу, де дівчата-піонерки прополювали молоді посадки сосни. Вони побачили Христину, радісно щебечучи, підбігли до неї.

— Тьотю Христино, а ми скоро закінчимо прополку. Сосонки зітхнуть привільніше. Правда?

— Правда, дівчаточка, — усміхнулася Христина, пестячи їх. — Допомогти деревцю вирости — як це гарно! А потім прийти до нього в гості…

— Тут буде густий ліс, — мрійливо сказала одна дівчинка. — Ми проведемо в ньому випускний вечір.

Христина зітхнула, ще раз поцілувала всіх дівчаток.

— Ну — біжіть, кінчайте справу.

Рушила далі лісовою дорогою, заглибилася в хащу. Гірко всміхаючись, прошепотіла:

— Випускний вечір… У мене теж був випускний вечір.

Мерехтливі сонячні плями закружляли перед її очима. Чи то сонце відбивається в сльозах? Чом вона плаче, за чим? Хіба не досить мук і терзань позаду?

А спогади вперто рвуться у незагоєну душу, і не зупиниш їх, не закриєш для них двері. Кружляють, радіють танцюючі пари у вихорі вальсу.

Вечір. Святкова зала в школі. Веселий урочистий гомін. Музика.

І вона в білому платті захоплено танцює з молодим білявим льотчиком. Він зачаровано прикипів поглядом до обличчя дівчини, зазирає в її сині-пресині очі.

— Як звати вас?

— Христина я…

— А я — Олег.

— Віщий Олег, — засміялася Христина, танцюючи. — «Князь тихо на череп коня наступил…».

— «Так вот где таилась погибель моя», — серйозно підхопив льотчик, і його повні вуста здригнулися.

— Про що ви? — нахмурилася дівчина, і в її очах поселилася тривога.

— Про це не скажеш, — у самозабутті шепотів Олег. — Це сильніше, ніж політ в небі. Як тільки я побачив вас, мені здалося, що я падаю в палаючому літаку і ніщо не зупинить падіння… Страшно й солодко!..

Христина танцювала, заплющивши очі. Мовчала. Та на її обличчі пливла усмішка щастя. Вона мовби прислухалася до чогось нечутного.

А потім… потім зорі в небі. Зграйки дівчат-десятикласниць і хлопців. Місяць між деревами. Білим привидом Христина в гущавині лісу і Олег поруч — тихий, зосереджений.

Вона зупинилася раптом, зазирнула в його очі.

— Невже ця ніч закінчиться? Олег, невже це минеться?

— Ні, Христинко! — палко відповів льотчик, простягаючи руки до неї. — Це буде вічно!

Вона відступила, засміялася. І не зрозуміти — весело їй чи сумно?

— Вічно? Вічно… А як ти збережеш втікаючу мить?

— У серці, Христинко. Дай обняти тебе…