Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Досить! — різко озвався Крон.

Боривітер вимкнув кристалофон. Запала тиша.

— Жодного слова з актуальної сфери, — зітхнув лікар.

— Чув, — сказав Крон. — І все ж таки — що кажуть лікарі?

— Перше: чекати…

— А друге?

— Підключити психокод Радана з Планетарного Інформаторію.

— Психовідтворення? — жваво перепитав Крон.

— Так.

— Ні в якому разі. — Голос вченого був суворий і вимогливий. — Ні при яких умовах. Це винятковий крок, прийнятний лише при втраті будь-яких надій. Ми можемо отримати не Радана, а його психоробота. Ти сам добре знаєш…

— Так, — згодився Боривітер. — Тоді що?

— Покладемось на аутовідтворення, на натуру, — роздумливо сказав Крон. — Хто його доглядає?

— Гея. Улюблена учениця.

— Але ж вони, здається, розійшлися? Гейя, наскільки мені відомо, пішла стежкою «гейців», а Радан — оптимальний «раєць»… Тут потрібна повна психосумісність.

— Все складніше. — Боривітер усміхнувся, і зморшки на його чолі розійшлися. — Між ними ще в школі першого циклу виникла симпатія. Будемо відверті, це була любов, глибоке кохання. Та учитель суворо стримував себе, холодно відсторонив ученицю. Вона тяжко переживала відсторонення, ситуація наклала відбиток на вибір шляху, наукових уподобань. Але й він і вона (я це знаю вірогідно) психічно були поруч, в цілковитій сумісності. Коли сталася катастрофа, Гея перша з’явилася в наш пси-центр і почала доглядати Радана. Вважаю, кращої кандидатури нема.

— Хай буде так. — Очі Крона потепліли. — Я нетерпляче ждатиму добрих вістей. Ще хочу додати: життя і повна свідомість Радана (я повторюю — повна свідомість) мають для Геї першорядне значення. Останніми днями трапилися події, до яких експеримент Радана має найтісніший дотик.

— Що таке? Я з клопотами пропустив останні вісті.

— Подробиці знатимеш з повідомлення Координаційної Ради. Скажу коротко: група підлітків з «Республіки Дітей» втекла за межі Системи.

— Як?!

— А ось так! Вони зуміли обійти всі контрольні пункти. Втеча здійснена за найкращими взірцями древніх детективів.

— Але куди вони подалися? Саме тепер, коли Гея обговорює проблему «Розлому планетарної психошкаралупи», коли найкращий педагог Радан ризикує життям, досліджуючи небезпеку новітнього ескапізму, втечі в інші часи й простори…

— Саме тепер! — згодився Крон. — Це закономірно й симптоматично. Ми, дорослі, надто консервативні й неповороткі. Доки ми гадаємо та приміряємося, як вийти за межі психошкаралупи, успадкованої від порочної ноосфери тисячоліть, діти просто гупають по цій шкаралупі будь-якою підходящою палицею. Планеті буде продемонстровано заповіт втікачів: Це звернення до всіх дорослих, до батьків. Гірка наука, проте її доведеться врахувати. Ми ще повернемося до цієї теми. Пам’ятай — я щохвилини чекатиму доброї вісті. Радан має очолити дослідницьку групу по проблемі втікачів.

— Ми зробимо все, — сказав лікар. — Проте більше всього я вірю в любов…

— Я теж! — усміхнувся Крон, привітально піднявши долоню до чола. Його зображення хутко тануло.

Запала тиша. Почулися пронизливі крики дніпровських чайок.

Свідомість билася в колі дивних образів: вони приходили неждано, поза причинами й воліннями, — приходили й зникали, ніби сліди в імлі. Уява малювала себе хлоп’ям, котре гралося камінчиками на березі моря. Хвиля м’яко накочувалася на берег, лишаючи піну, цілувала дитячі ноги і втікала в прозору глибінь. Дитячі пальці перебирали розмаїті крем’яхи, обточені віковими пестощами моря, а допитливий погляд відзначав особливості знахідок. Ось непоказний сірий камінець, а скільки в ньому потаємної краси: при пильному розгляді поміж чорними цятками іскряться срібні зірочки, зникають, знову спалахують. А ось темно-коричневий овал: на ньому ще темнішими барвами малюється туга спіраль, а за нею — ледь помітне плетиво незримих на перший погляд ліній. Сині камінчики, червоні, чорні. Білі, мов хмари улітку. Зелені, як хвиля тривожного моря. Кожен камінчик — неповторний світ.

Приходить радість осяяння: якщо прості камінчики такі невичерпно, глибинно багаті, то люди незмірно багатші, вищі й осяжніші. А багатство живої душі вже не належить їй одній — воно має розквітнути для інших! Хлоп’я щасливо сміється: в цьому суть живого — рости, квітнути, дарувати свої плоди істотам і світам.

Свідомість відзначає над собою ніжний блаватний простір — на ньому виникають і щезають сузір’я, ніби іскри на хвилях моря. Вони сплітаються у химерні поєднання, схожі на старовинні письмена. І здається, що від них лине шепіт, нечутний поклик. Туди, до них! Підняти руки й воліти польоту. Воля понесе тебе вгору, до ласкавих сузір’їв.

Хлопчик встає і прагне до неба. Та не встигає полетіти, бо зривається буря і чорні хмари ковтають сузір’я одне за одним. Небо стає низьким і сірим, ніби запилена стеля в’язниці. Море котить грізні, непривітні хвилі. Холодно й самотньо на березі, лише камінчики, назбирані при сяйві сузір’їв, випромінюють тепло і заклично іскряться. Спалахує думка: треба з тих камінчиків збудувати палац; в ньому збережеться ласка спокійного моря, поклик зірок, щастя малої дитини. І прийдуть до палацу шукачі в час негоди, і кожен відшукає те, чого жадає душа.

Хлоп’я хутко кладе основу. Самоцвітно блискають різнобарвні крем’яхи, райдужно переливаються, і раптом починають рости. І вже не треба торкатися до них руками: свідомість лише малює в просторі обриси палацу, і він піднімається над землею — величний, прозорий, гармонійний, наче втілена в самоцвіт дитяча мрія. Хто ж буде жити в цій оселі? Ніби у відповідь на запит в храмі з’являється сірий птах — соловейко. Він сідає при вході і починає співати. Соловейко — символ вічно невмирущого слова, кому ти співаєш свій поклик любові?