Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну це на хліб, на молоко. А я питаю про навар?

— Таким не займаюся, — сухо відповів хлопець, зрозумівши, чого хоче захмелілий пасажир. — Мені достатньо зарплатні…

— Ну й дурень, — махнув волосатою лапою чолов’яга. — А я б на зарплатню копита відкинув. Як ти думаєш — скільки я отримую?

Гриць знизав плечима, критично глянув на пасажира.

— Звідки мені знати? Залежно, де ви працюєте…

— Рибалка я. Поняв? У Примор’ї працюю. На траулері. Маю зарплатню — шістсот-сімсот у місяць. Затямив?

— Багато, — згодився Гриць. — Академічна зарплатня…

— Атож! — радо підтвердив пасажир. — А мої матеріальні й духовні потреби перевершують ці копійки. Усьок? Що ж мені робити? Треба крутитися. І я — кручуся…

— А що це означає? — поцікавився Гриць.

— Хе-хе! Секрет фірми. Одне тільки скажу: маю кругом-бігом щомісяця ще стільки, та півстільки, та четверть стільки… та плюс ще одну зарплатню… Хе-хе-хе! Рахувати вмієш? Загадка для дітей. Ти що окончив?

— В університеті вчився. На журналіста. Курси англійської закінчив. Заочно вчуся в політехнічному, вивчаю електроніку, нову технологію…

— Тю на тебе! А чого ж поперся на цю тачку? І ти мені заливаєш, що нема навару? Ну, кирюша, ти даєш! Точно, маєш стільки та ще півстільки… Хе-хе! Вгадав?

Гриця аж занудило від базікання цинічного набридливого пасажира, і він був радий, коли вони під’їхали до аеропорту. До дванадцятої лишалося десять хвилин, далекосхідний рибалка, купаючи водія в густому сопухові перегару, тицяв йому в долоню вологу десятку.

— Славно домчав ти мене! — вдячно прогув пасажир. — Ну, бувай! І не забудь про навар! Хе-хе-хе! Чого ти, чого? Ніякої здачі. Бери все собі! Що? Не хочеш? Не положено? Совість не дозволяє? Ну й балда! На тому місці, де совість була колись, знаєш що виросло? Хе-хе! Дурнів не сіють, вони самі родяться! Лади, шеф, катай далі!

Коли захмелілий пасажир влився у потік людей і зник за прозорими дверима приміщення аеропорту, Гриць полегшено зітхнув, під’їхав до зупинки таксі, прилаштувавшись ззаду, в хвості чатуючих машин. Намагався спіймати відлуння попередніх роздумів про суть радості, але до свідомості настирливо пхалася сиза пика з багровим носом, чулися гидкі, двозначні фрази, вони клювали думку, ніби голодні птахи, і годі було їх про гнати розумовим зусиллям. Ось вона — біда невпинного контакту з потоком дисгармонії. Ти зобов’язаний мати справу з річищами мізерної, деградованої, навіть злочинної свідомості, а отже, відчиняєш двері тій дисгармонійній енергії до своєї психіки, до серця. Одягай якнайкраще випрасуваний, вибілений, почищений костюм, але, скочивши в болото, хіба зможеш оберегти свою білосніжність недоторканою?

До Києва Гриць повіз молоду жінку з трьома дітьми. Хлопець-підліток сів спереду, дівчатка — дев’яти та трьох літ — тулилися біля матері. Трирічна янголоподібна, білява красунечка вперто лізла на переднє сидіння, хлопчик її відштовхував, і вона ображено схлипувала, тулячись до задумливої матері, а та тихенько вмовляла її:

— Маленьким діткам спереду не можна!

— А Івасику можна? Еге? Йому можна?

— Він уже великий. До того ж він у нас мужик, мріє бути шофером або льотчиком… хай привчається сидіти спереду!

— Я теж, — хлипала дівчинка, — хочу бу-у-ути льо-о-отчиком, щоб сидіти… спе-е-ереду!..

Гриць слухав той втішний діалог, усміхався сам до себе. Вже з таких літ, навіть у сім’ях, де нібито принцип єдності має набирати природної, закономірної сили, зріють зернята суперництва, ревнощів, заздрості. Все це зрозуміло: пливе та ріка з сивезного минулого, де ревуть і завивають наші ящерні попередники, наші мавп’ячі бабусі та дідусі, наші тигрячі та вовчі пращури. Але ж яка вдячна робота людини — трансформувати всю ту генетичну спадщину у милозвучну пісню краси й людяності?!

Він згадав завтрашній вечір, уявив темні, магнетичні очі дівчини, яку мигцем побачив на фотографії, і відчув теплу хвилю під серцем, знову осягнувши потік радості, в який пірнув від світанку…

Після шостої години вечора він уже був у приміщенні часопису «Хрін», постукав до кабінету редактора.

— Кого там нечиста сила приперла? — почувся гучний голос Товкача. — А, то ти, кочегаре? Заходь, заходь! Це добре, що ти примчав, незабаром почнемо нараду. Сідай отам, у куточку, переглянь останні журнали, а я перечитаю ще деякі матеріали в останній номер…

Редактор заглибився в роботу, а Гриць, знявши кашкета, сів у глибокий фотель біля журнального столика, недбало перегорнув кілька сторінок «Хріну», позіхнув, відсунувши часописи вбік. Глянув на Товкача. Над тим висів плакат: розкішний хрін у зелених штанях тримав у руках перо-списа, націлюючи його на читача, а довкола нього яскраво-червоною фарбою пломенів напис: «Бачили очі, що купували, — їжте, хоч повилазьте!».

«Це — гарно зроблено», — відзначив Гриць. І зрозумів — чому. Бо народний гумор, звідки запозичена ця фраза, завжди був м’який, людяний, доброзичливий.

Кабінет почали заповнювати співробітники редакції, художники, позаштатні кореспонденти. Дехто вітався з Грицем, одна молода художниця всілася навпроти нього, часто позирала, усміхалася й щось малювала в альбомі.

Плив гомін, всі зацікавлено позирали на редактора. Товкач поважно розсівся в кріслі, постукав олівцем по склу.

— Браття хрінчани! — урочисто промовив він. Витримавши паузу, вів далі: — Сьогодні у нас — важливий день. Історичний!

— Істеричний? — притуливши долоню до вуха, перепитав літредактор — сивий, зморшкуватий, іронічний і лукавий.