Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одна з головних тез В. Поліщука є такою: «...не в історії двох народів — українців і поляків — слід шукати першопричини мордів поляків, не в національному характері українців. Але в злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину українців Західної України проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти них»[68].

Саме в характері цієї ідеології, а не, скажімо, в заходах польських урядів щодо української меншини в міжвоєнний період чи гітлерівській політиці часів війни «devide et impere» вбачає він головну причину «волинської різанини» 1943 р. і подібних за змістом подій 1944 р. у Східній Галичині. На думку автора з Канади, і «пацифікація» українського населення, що проводилася польською владою в 1930 р. у Східній Галичині, і нищення православних церков на Холмщині в 1938–1939 рр., і шовіністичні настрої поляків щодо західноукраїнських земель під час війни і т. д. і т. ін., і все це разом узяте лише сприяли підбурюванню українців до вбивств поляків, але самі по собі не були їх причиною.

Утім постає питання: якщо причина антипольських виступів ОУН на Волині і у Східній Галичині полягає лише в її ідеології, то чому вона не застосовувала її у своїй практиці скрізь, скажімо, стосовно угорців і чехо-словаків на Закарпатті, чи румунів на Буковині, або до тих самих поляків на землях, що лежали східніше від довоєнного кордону II Речі Посполитої, адже, наприклад, на Житомирщині польської людності було не менше, ніж на Волині?

Виникає і друге питання: а якою мірою сама ідеологія і практика ОУН, зокрема її терористична діяльність стосовно польських урядовців у довоєнний період, була наслідком шовіністичних настроїв щодо західноукраїнських земель самих поляків, а за часів німецької окупації наслідком їхніх спроб опанувати тут найважливіші ділянки адміністративно-господарського апарату шляхом відсторонення українців?

І потім, акти індивідуального терору щодо окремих польських державних діячів започаткувала не ОУН і навіть не Українська військова організація (УВО). Цей терор почався значно раніше. Згадаймо хоча б про вбивство в 1908 р. намісника Галичини графа Анджея Потоцького, здійснене українським студентом Мирославом Січинським.

Так само не можна вважати Дмитра Донцова, про якого В. Поліщук говорить як про головного ідеолога українського націоналізму, відповідальним за антипольський терор, оскільки Донцов якраз був прихильником українсько-польського співробітництва.

Зроблені нами зауваження зовсім не означають, що ми не розуміємо тієї ролі, яку відіграв у дестабілізації українсько-польських взаємин у міжвоєнний період так званий український інтегральний націоналізм з його практикою терору. І ми не збираємося захищати ідеологічні або практичні аспекти в діяльності ОУН. Українські дослідники лише мусять об’єктивно розібратися в суті проблеми.

Один із найвідоміших західних українських інтелектуалів і патріотів Богдан Осадчук, який за часів війни сам вважав себе завзятим націоналістом, закликав усіх уже в наш час «не потурати українському націоналізму»[69], засуджуючи пануючу в Радянській Україні одну тоталітарну ідеологію та піднімаючи при цьому на щит іншу, і з цим важко не погодитися.

Основним недоліком праці канадського автора, як ми вважаємо, є заданість його концепції (що, до речі, видно вже із самої назви), яку він намагається будь що обґрунтувати. Йдеться про єдине прагнення В. Поліщука довести злочинність ідеології і практики ОУН-УПА, а не розібратися об’єктивно в мотивах дій учасників українсько-польського конфлікту, не спробувати усвідомити умови, в яких їм довелося діяти. На нашу думку, лише за останнього підходу ми будемо здатні з’ясувати, що ж насправді сталося у взаєминах між українцями і поляками в те воєнне лихоліття[70].

3. Польська історіографія «важких питань» українсько-польських відносин 1939–1947 рр. в оцінці українського історика

Цілком зрозуміло, що найбільший внесок у розробку історії діяльності польського підпілля в роки війни та його протиборства з українським націоналістичним рухом на території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Волині та Східної Галичини зробила польська історіографія. Ще 1973 р. у видавництві Міністерства національної оборони Польщі вийшла праця А. Щесняка і В. Шоти[71], яка спиралася на широке документальне підґрунтя, забезпечене, головним чином, архівами спецслужб комуністичної Польщі. У ній хоча і давалася вкрай негативна оцінка ОУН і УПА, проте вперше було подано розгорнуту панораму їхньої діяльності, боротьби, а водночас і співпраці українського підпілля з польським «пролондонським» табором. На книгу дав свої ґрунтовні критичні зауваження представник української історіографії з діаспори П. Терещук[72]. Врешті-решт, через великий контраст між представленим у ній матеріалом і офіційно існуючими на той час у польському суспільстві ідеологічними постулатами книгу було вилучено з наукового обігу.

Характерною рисою історичної літератури з цієї теми за часів Польської Народної Республіки було замовчування одних і надмірне випинання інших фактів. Так, про діяльність Армії Крайової у Східній Галичині не писали взагалі, а про найбільше польське партизанське з’єднання часів війни — 27-му Волинську піхотну дивізію АК згадували побіжно, намагаючись протиставити її «добрих» солдатів «панським» офіцерам. Натомість перебільшувалася роль тих поляків, що опинилися в радянських партизанських загонах. Спогади колишніх вояків АК з Волині могли з’являтися винятково з відповідним ідеологічним вступом або коментарем. Влада не дозволяла навіть проводити підрахунки втрат серед польського населення в Західній Україні, понесених унаслідок дій формувань УПА.

Ще більш перекрученою подавалася польською історіографією часів ПНР історія діяльності ОУН і УПА. Польські науковці, як правило, цілком замовчували факти боротьби українського самостійницького руху проти гітлерівців, а також тривалого опору українських повстанців радянській владі в Західній Україні в 1944–1954 роках. Натомість вони робили акцент на німецько-українській співпраці в роки війни, випинали окремі випадки особливо жорстоких мордувань польської людності загонами УПА. На такий підхід у недалекому минулому своїх колег-співвітчизників до оцінки проблеми ОУН-УПА вказують і сучасні польські історики[73].

За словами одного з них — А. Фрішке, на громадську думку в Польщі аж до кінця 1980-х років домінуючий вплив здійснювали книги Е. Пруса[74], який «дивився на польсько-українські справи у XX столітті винятково крізь призму злочинів і українського фашизму»[75].

Після політичних змін у країні 1989 р. і зникнення цензури в Польщі з’явилися десятки праць на тему українсько-польських відносин у 1939–1948 рр. За своїм характером переважна більшість принципово відрізнялася від попередніх історичних видань і скоріше продовжувала традиції найславетнішого польського емігрантського часопису паризької «Культури» та підпільних публікацій «Солідарності»[76].

Уже перші дослідження Б. Скарадзинського, Т. Ольшанського, А. Земби[77] продемонстрували прагнення польських інтелектуалів до «ревізії» негативного образу українця, що складався в Польщі впродовж десятиліть «завдяки» зусиллям несумлінних політиків, журналістів та науковців. До групи «ревізіоністів» (так принаймні вони самі себе називають) слід зарахувати також таких дослідників, як В. Менджецький, Г. Грицюк, Т. Стриєк, З. Ковалевський, А. Сова, Г. Мазур, Р. Внук, та особливо Г. Мотика з огляду на написану ним фундаментальну та «одну з найбільш революційних» у польській історіографії на тему УПА та українсько-польської боротьби часів війни монографію[78].

Окреме місце в цьому ряду належить, за словами сучасних польських істориків, «патріарху» у вивченні українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни Р. Тожецькому[79], праці якого стали класичним прикладом об’єктивного і добре документально обґрунтованого аналізу причин та сутності протиборства між УПА і АК по обидва боки р. Буг. Важко сьогодні собі уявити появу нових робіт на цю тему, автори яких не брали б до уваги зроблених ним досліджень.

Принагідно зазначимо, що, можливо, саме через об’єктивність у підходах до визначення провини кожної зі сторін у розв’язанні міжнаціонального конфлікту, яку дехто в Польщі тих часів трактував як «проукраїнську» чи навіть як «пробан-дерівську» позицію, Р. Тожецькому в ПНР так і не була, м’яко кажучи, надана можливість захистити докторську дисертацію. Маємо надію, що випадків політичної чи будь-якої ще цензури, окрім авторської, в сучасних Україні та Польщі буде з кожним роком все менше і менше.

Ще одну групу польських дослідників (назвемо їх «традиціоналістами»), серед яких чимало безпосередніх учасників тих подій і які відтворюють історію діяльності українського і польського підпілля, а також їхнього протистояння, насамперед, на території Волині і Східної Галичини, становлять Є. і В. Семашки, А. Перетяткович, Ч. Піотровський, Ю. Туровський, Є. Венгерський, В. Філяр, В. Романовський, Г. Команський і Щ. Сєкерка, Ч. Партач і К. Лада та інші[80]. При знайомстві з працями цих авторів впадає у вічі тенденційність більшості з них у підході до висвітлення українсько-польської боротьби, що полягає у прагненні звинуватити в її розв’язанні лише ОУН-УПА і, навпаки, замовчати або применшити провину польської сторони.

Вважаємо за доцільне особливо докладно зупинитися на двотомній праці Владислава і Єви Семашків, опублікованій у Польщі у 2000 р. під гучною назвою «Геноцид українських націоналістів стосовно польської людності Волині 1939–1945»[81]. Робимо це, по-перше, через її тематичну близькість до нашого дослідження. По-друге, з огляду на те що, на думку всіх без винятку польських науковців, саме ця праця на сьогоднішній день є «найвагомішим доказом злочинів, скоєних ОУН і УПА проти польського цивільного населення в роки Другої світової війни», а отже — головним аргументом польської сторони в полеміці з українськими істориками.

Не відбираємо в авторів, як і взагалі у польських колег, права на власне бачення й визначення характеру волинських подій, зокрема 1943 року. В жодному разі не прагнемо виносити власних остаточних оцінок. Нас найперше цікавить джерельна база цієї праці, насамперед, достовірність наведених у ній свідчень та їхня об’єктивність. Хотілося б також висловити власні міркування з приводу деяких тверджень, що робляться авторами на підставі вивчення лише польської документації.

Як зазначають автори, дослідження українського терору щодо польської людності на Волині за часів Другої світової війни проводилося ними на підставі аналізу понад 1,5 тис. свідчень очевидців тих подій та спогадів, написаних значно пізніше, що зберігаються як у приватних колекціях, так і в громадських та державних архівосховищах. До останніх належать, зокрема, архів Головної комісії з дослідження злочинів проти польського народу — Інституту національної пам’яті, Східний архів наукового осередку «Карта», архів осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової, архів історії селянського руху, архів Військового історичного інституту, архів Єврейського історичного інституту, костьольні архіви.

Автори вказують на те, що намагалися також використовувати інші матеріали, зокрема слідчі справи, які розглядалися Головною комісією з дослідження злочинів проти польського народу — Інститутом національної пам’яті, документацію польських підпільних структур, що діяли в роки війни, а саме донесення низових ланок АК головному командуванню, звіти працівників органів Делегатури польського уряду в окупованій країні й Міністерства внутрішніх справ польського емігрантського уряду в Лондоні. Однак цих документів у порівнянні зі свідченнями і спогадами значно менше. Це тому, що, як уважають В. і Є. Семашки, «вони не є достатньо інформативними», оскільки в роки війни жодна зі структур так званої Польської підпільної держави через зрозумілі причини систематичного вивчення картини скоєних проти поляків злочинів провадити не могла, отже — відповідної документації не підготувала.

Підкреслимо, що навіть за схвальної оцінки польськими науковцями цієї праці серед них точаться суперечки з приводу того, чи можуть бути покладені в основу об’єктивного дослідження діяльності ОУН і УПА свідчення тих польських громадян, які були свідками, а водночас і потенційними жертвами українських повстанців. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути хоча б опублікований 6-й том матеріалів міжнародного історичного семінару «Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни», що пройшов у Варшаві 3–5 листопада 1999 року[82]. Не до об’єктивності було й тим авторам спогадів, які пережили війну й ту людську трагедію, що сталася на Волині в 1943–1944 рр., тим більше, що й спогади нерідко писалися через кілька десятків років після війни.

Однак керуючись незаперечною істиною, що свідки завжди більше знають про те, свідками чого вони були, ніж ті, хто не мав до цього безпосереднього відношення (йдеться про поінформованість стосовно тієї чи іншої події, а не про характер її сприйняття), можна погодитися з твердженням більшості польських істориків і авторів згадуваної праці, що справді саме свідчення й спогади очевидців є основним джерелом інформації про випадки масових або поодиноких убивств цивільних осіб, скоєних різними військовими угрупованнями в роки війни. Отже, їх можна покласти в основу дослідження.

Проблема, на наш погляд, полягає в іншому. Як перевірити отриману від свідків інформацію, аби зроблені на її підставі оцінки якомога більше наблизилися до істини, тобто брали б до уваги всю сукупність обставин (причинно-наслідкові зв’язки), за яких сталася та чи інша подія, був скоєний той чи інший злочин? Вирішення цього завдання потребує, по-перше, наявності інших джерел інформації (за можливості, цілком інакшого походження) задля зіставлення і проведення ретельного порівняльного аналізу. По-друге, не менш важливим є дотримання об’єктивності у підході до такого аналізу людини, що його провадитиме й виноситиме остаточне судження.

І в цьому плані, як нам здається, В. і Є. Семашкам не все вдалося. Річ навіть не в тім, що Владислав Семашко був членом польського підпілля й АК у роки війни на території Володимирщини, а отже — йому при всій старанності важко зберігати об’єктивність у оцінці свідчень таких самих, як і він, учасників військової конспірації або навіть тих його співвітчизників з-поміж цивільних осіб, які ще в роки війни раз і назавжди визначили своє ставлення до українських націоналістичних збройних формувань.

Причину, підозрюємо, багатьох помилок, допущених авторами (вони й самі визнають, що могли припуститися «деяких неточностей»), слід також убачати у малому використанні ними джерел іншого походження: з оунівських документів цитується лише три опубліковані, жодного неопублікованого немає; відсутні німецькі й радянські матеріали, хоча деякі з останніх згадуються у бібліографії. Це робить неможливим зіставлення свідчень польських громадян з аналогічними свідченнями протилежних сторін. Якби праця була лише зібранням свідчень та спогадів — це одна справа. Але коли на підставі цих матеріалів, без будь-якої конфронтації з іншими, автори синтезують власну картину подій — зовсім інша справа. І в цьому разі автори мають нести відповідальність за все, що написали.

Щоб продемонструвати, якою може бути розповідь про одну й ту саму подію у викладі різних сторін, наведемо лише один приклад. Так, у першому томі цієї праці (с. 382) наводиться один із перших випадків убивств часів війни в селі Клюсик Турійської волості Ковельського повіту «українськими націоналістами» польських громадян у такій спосіб:

«15 вересня 1939 р. місцеві українські селяни вбили дев’ятьох поляків, застосувавши перед тим проти них тортури. Замордованих вивезли до сусіднього Радовицького лісу, де всі вони були закопані в землю у спільній могилі».

[68] Поліщук В. Гірка правда: злочинність ОУН-УПА. — С. 274.

[69] Osadczuk В. Historycy polscy і ukraińscy wobec problemów XX w. — S. 190.

[70] Докладніше про полеміку з В. Поліщуком див.: Iljuszyn I. Stosunki ukraińsko-polskie w okresie II wojny światowej oraz pierwszych latach powojennych w historiografii ukraińskiej po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińscy wobec problemów XX w. — S. 179–189.

[71] Szczęśniak A., Szota W. Droga do nikąd. Działalność organizacji ukraińskich nacjonalistów i jej likwidacja w Polsce. — Warszawa, 1973.

[72] Терещук П. Роздуми над однією книжкою...

[73] Motyka G. Konflikt polsko-ukraiński na Wołyniu w świetle polskiej historiografii // Przegląd wschodni. — T. IV. — Z. 1 (13). — 1997. — S. 219–226; Motyka G. Problematyka stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939–1948 w polskiej historiografii po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińscy wobec problemów XX w. — S. 166–178.

[74] Prus E. Herosi spod znaka tryzuba. — Warszawa, 1985; Prus E. Operacja «Wisła». — Wrocław, 1994.

[75] Friszke A. Głos w dyskusji «Z Ukraińcami po Jedwabnem» // Więź. — kwiecień 2002. — № 3. — S. 21.

[76] Sprawy sąsiedzkie. Strzępy publicystyki z lat 1984–1990. «Wydanie III. — Kraków, 1993.

[77] Podlaski K. (Skaradziński B.). Białorusini, Litwini, Ukraińcy. — Białystok, 1990; Łukaszów J. (Olszański T.). Walki polsko-ukraińskie 1943–1947 // Zeszyty Historyczne. — 1989. — № 90. — S. 159–199; Zięba A. Ukraińcy i powstanie Warszawskie // Znak. — 1989. — № 10–12.

[78] Mędrzecki W. Polskie relacje pamiętnikarskie i wspomnieniowe jako źródło do badania stosunków polsko-ukraińskich w okresie II wojny światowej // Przegląd Wschodni. — T. IV. — Z. 1 (13). — 1997. — S. 227–233; Mędrzecki W. Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943–1944 // Antypolska akcja OUN-UPA 1943–1944. Fakty i interpretacje / Red. G. Motyka, D. Libionka. — Warszawa, 2002. — S. 14–18; Hryciuk G. Polacy we Lwowe 1939–1944. Życie codzienne. — Warszawa, 2000; Hryciuk G. «Kumityt». Polski Komitet Opiekuńczy Lwów miasto w latach 1941–1944. — Toruń, 2000; Hryciuk G. Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948. — Toruń, 2005; Stryjek T. Czy Polsce potrzebna jest upowska Norymberga? // Więż. — kwiecień 2000. — S. 137–151; Stryjek T. Europejskość Dmytra Doncowa, czyli o cechah szczególnych ideologii ukraińskiego nacjonalizmu // Antypolska akcja OUN-UPA 1943–1944. — S. 19–32; Ковалевський З. Польське питання у повоєнній стратегії Української Повстанської Армії // Україна — наука і культура. — К., 1993. — Випуск 26–27. — С. 200–232; Sowa A. L. Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947. — Kraków, 1998; Mazur G. Pokucie w latach drugiej wojny światowej. — Kraków, 1994; Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA 1945–1947. — Warszawa, 1997; Motyka G. Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948. — Warszawa, 1999; Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. — Warszawa, 2006.

[79] Torzecki R. Kontakty polsko-ukraińskie na tle problemu ukraińskiego w polityce polskiego rządu emigracyjnego i podziemia (1939–1944) // Dzieje najnowsze. — 1981. — № 1–2. — S. 319–346; Torzecki R. Sprawy polsko-ukraińskie w czasie II wojny światowej // Zustriczi. — 1990. — № 3–4. — S. 104–117; Torzecki R. Polacy i ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1993.

[80] Siemaszko W, Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945. — T. 1–2. — Warszawa, 2000; Peretiatkowicz A. Polska samoobrona w okolicach Lucka. — Katowice, 1995; Peretiatkowicz A. Wołyńska samoobrona w dorzeczu Horynia. — Katowice, 1997; Piotrowski Cz. Przez Wołyń i Polesie na Podlasie. — Warszawa, 1998; Turowski J. Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. — Warszawa, 1990; Węgierski J. W lwowskiej Armii Krajowej. — Warszawa, 1999; Węgierski J. Armia Krajowa w okręgach Stanisławów i Tarnopol. — Kraków, 1996; Filar W. «Burza» na Wołyńiu. — Warszawa, 1997; Przed akcją «Wisła» byl Wołyń / Praca zbiorowa pod red. W. Filara. — Warszawa, 2000; Romanowski W. ZWZ-AK na Wołyńiu 1939–1944. — Lublin, 1993; Komański H., Siekierka Sz. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na Polakach w województwie tarnopolskim 1939–1946. — Wrocław, 2004; Partacz Cz., Łada K. Polska wobec ukraińskich dążeń niepodległościowych w czasie II wojny światowej. — Toruń, 2004.

[81] Siemaszko W, Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945. — T. 1–2. — Warszawa, 2000.

[82] Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały VI Międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Warszawa, 3–5 listopada 1999. — Warszawa, 2000. — S. 104–108.