Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ВСТУП

Проблема, винесена у назву пропонованої праці, досі залишається найдискусійнішою темою української й польської історіографій та найболючішою проблемою сучасних взаємин двох народів-сусідів. Незважаючи на те що минуло вже більш як шість десятиліть після описуваних у книзі подій, чимало українців і поляків не можуть вибачити образ і кривд, яких завдали їхні співвітчизники одне одному під час останньої світової війни.

Добре відомо про те, як переслідувалася польськими урядовцями українська меншина в I і II Речі Посполитій. До сьогодні не загоїлися рани в тієї української людності, яка стала об’єктом депортації 1947 р., відомої під назвою «акція Вісла». У свою чергу польська сторона, і, насамперед, представники старшого покоління, погоджуючись із тим, що українці у минулому насправді зазнали в Польщі невиправданих страждань, стверджує, що «останні несумірні зі злочинами, скоєними стосовно польського населення Західної України Українською повстанською армією в роки Другої світової війни».

Такий стан речей був підтверджений перебігом дискусій улітку 2003 р. довкола трагічних волинських подій, а також заходами по обидва боки українсько-польського кордону щодо вшанування пам’яті загиблих. У спільній заяві від 11 липня 2003 р. з нагоди 60-ї річниці тих подій президенти України і Польщі, вкотре наголосивши на необхідності продовжити пошук історичної істини щодо причин кривавого міжнаціонального конфлікту часів останньої світової війни, підкреслили: «Ми не можемо ні змінити нашої історії, ні відкинути її, не можемо її ні замовчати, ні виправдати, навпаки, ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє». Зроблені тоді офіційними Києвом і Варшавою безпрецедентно важливі для взаємного розуміння кроки не поставили крапку в дискусіях між науковцями, але дали серйозний поштовх процесу переосмислення історичних подій.

Слід зауважити, що хоча через низку обставин конфлікт на Волині виявився найкривавішим, а відомості про нього набули останнім часом найбільшого розголосу, військово-політичне протистояння, з одного боку, Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА), а з другого — представницьких структур польського емігрантського уряду і Армії Крайової (АК) у 1939–1945 рр. охопило майже всі території спільного проживання українців і поляків, тобто не лише Волинь, а й Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину. Тому ці події доцільно розглядати в комплексі, а також у контексті всієї попередньої історії українсько-польських взаємин.

Власне завдання автор пропонованої читачу книги вбачав у поданні відомої йому інформації про ті події, свідчення про які містяться в українських, польських, радянських, німецьких архівних документах, а також у здійсненні порівняльного аналізу цієї інформації у джерелах різного походження, як документального, так і наративного характеру.

І хоча нам уже доводилося писати про українсько-польський міжнаціональний конфлікт, вважаємо, що його дослідження, і зокрема того, що відбулося на Волині в 1943–1944 рр., знаходиться ще на далеко не останньому етапі, а тому потребує подальшого більш глибокого і всебічного, вдумливого і незалежного від політичної кон’юнктури та власних пристрастей або упередженості вивчення. Адже досі проблемою залишається не тільки наявна різниця в інтерпретації українськими і польськими науковцями одних і тих самих фактів, а й встановлення самих цих фактів: наприклад, якою була кількість українців і поляків, що загинули, а також морально і матеріально постраждалих унаслідок згадуваного конфлікту.

Поряд із відповіддю на питання, яку роль в українсько-польській війні відіграли треті сили (німецька і радянська сторони), для дослідників залишається головним з’ясування історичної відповідальності за людську трагедію керівних прошарків польського і західноукраїнського суспільств. Причому з визначенням цих керівних верств на Волині справа здається, на перший погляд, складною, оскільки в Райхскомісаріаті Україна, до якого нацистами було включено Волинь, на відміну від дистрикту «Галичина» і Генерал-губернаторства, не існувало таких українських і польських представницьких органів, як Український центральний комітет (УЦК), українські допомогові комітети (УДК), Головна опікунська рада (Рада Глувна Опекунча), польські комітети опіки (ПКО), які б репрезентували місцеві українську і польську громади у відносинах з німецькою окупаційною адміністрацією, а отже, певним чином впливали б на них, контролювали і були б за них відповідальними.

Стосовно Волині можна говорити лише про, з одного боку, військово-політичні сили, що представляли тут польський емігрантський уряд і так звану польську підпільну державу. Якщо можна так висловитися, візитною карткою цих сил були місцеві формування Армії Крайової, польської загальнодержавної армії, до складу якої на останньому етапі війни увійшла більшість збройних організацій, створених різними політичними угрупованнями Польщі. З іншого боку, йдеться про Організацію українських націоналістів Бандери, яка спромоглася взяти під власний контроль майже всі наявні на Волині українські організації, а також цивільну людність, створити УПА й очолити антипольську боротьбу.

Саме тому, розкриваючи зміст обраної теми дослідження, ми намагалися, насамперед, показати, якою мірою присутність на західноукраїнських землях польських військово-політичних сил з їхніми планами зі збереження за повоєнною Польщею цих територій спонукала українських повстанців до проведення тут «деполонізаційної» акції і наскільки останню можна вважати адекватними «відплатними» діями полякам за їхні плани та вчинки, а також яку роль у людській і національній трагедії часів війни відіграли інші чинники.

Зрештою, зазначимо, що під останньою ми розуміємо трагедію всіх мешканців Західної України безвідносно до того, були вони поляками чи українцями. Переконані, що саме такий підхід до аналізу тих подій накладає на кожного дослідника незалежно від його політичних і національних уподобань моральний обов’язок розповісти про них якомога правдивіше.

Ми ставили також собі за мету ознайомити українського читача з досі мало йому знайомою сторінкою української історії, а саме з історією боротьби проти Берліна і Москви за землі Західної України не лише УПА, а й польського уряду та його збройного підпілля. Через специфічне становище польського населення на Волині та у Східній Галичині вона відрізнялася своїми формами, характером, періодизацією від тієї боротьби, яку вела польська Армія Крайова на етнічних територіях Речі Посполитої. Плани і дії АК щодо визволення довоєнних територій Польщі від окупантів впливали на перебіг українсько-польського міжнаціонального конфлікту. Тому неможливо зрозуміти його причини та сутність без ознайомлення з історією цієї боротьби та без урахування цього чинника.

Переконані також у тому, що, шануючи сьогодні своїх національних героїв, українці не можуть заплющувати очі й на геройство тих, хто воював за Польщу, зокрема й на тих теренах, де ідея відбудови польської держави була, з українського погляду, неслушна, а з точки зору польських можливостей — нереалістична.

Книга публікувалась окремими частинами Інститутом історії України НАН України у 2001–2005 рр. у рамках роботи спеціально створеної групи дослідників при урядовій комісії з вивчення діяльності Організації українських націоналістів і Української повстанської армії, що працювала впродовж 1997–2005 рр. Наклад публікацій становив лише 300 примірників, оскільки з результатами роботи групи мали ознайомитися насамперед депутати Верховної Ради і члени Кабінету Міністрів України.

Пропонована праця є результатом багаторічних досліджень у вітчизняних і зарубіжних архівах та бібліотеках, її доповнено свіжим інформаційним матеріалом, набутим після перших публікацій окремих частин. Книга пройшла апробацію в академічному середовищі і зараз, на думку автора, може бути винесена на суд широкого читацького загалу, людей різних вікових категорій і фахової підготовки, як спеціалістів у галузі історії, так і тих, хто нею просто цікавиться.

Насамкінець хочемо висловити щиру подяку всім, хто давав нам конструктивні поради і слушні зауваження під час роботи над книгою, допомагав у її підготовці до друку — дружині Елі і дочці Ользі, колегам по роботі в Україні та поза її межами, а серед останніх, насамперед, моїм польським друзям, вчителям — докторам історичних наук, професорам Валерію Івановичу Яровому і Станіславу Владиславовичу Кульчицькому, директорові Видавничого дому «Києво-Могилянська академія» Вірі Йосипівні Соловйовій, головному редактору Ірині Михайлівні Жодані та іншим його співробітникам.

Розділ I

ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ І СТУПІНЬ ЇЇ ВИВЧЕННЯ

1. Чому українські історики і політики по-різному оцінюють причини українсько-польського протистояння в роки війни?

В українській історіографії питання про об’єктивне комплексне дослідження діяльності польських підпільних військово-політичних сил у Західній Україні в роки Другої світової війни і спричинене цією діяльністю українсько-польське протистояння до останнього часу не ставилося. Причин цього декілька. Почати, напевно, слід з того, що в радянській історіографії ця тематика, з огляду на замовчування внеску в антигітлерівську боротьбу як польського, так і українського антикомуністичного рухів, знаходилася під забороною. А тому у спадок українській історіографії залишилися значною мірою спотворена картина діяльності обох рухів і досить загальне уявлення про причини їхнього протистояння.

По-друге, коли в останні десять-п’ятнадцять років стало можливим дослідження цієї проблематики, з’ясувалося, що для проведення всеохопного ретельного аналізу не вистачає документальних джерел. Кожний, хто хоч трохи має уявлення про умови підпільної і партизанської діяльності в роки війни чи то українців, чи то поляків, знає, що після використання багато службових документів через конспірацію нищилося, а найважливіші з них було заховано у різних криївках. Більшість цих документів пропали назавжди. Незначна їхня частина потрапила за кордон. Великий масив радянських документів — спецповідомлень працівників НКВС УРСР про діяльність членів ОУН-УПА і АК, карно-слідчих справ діячів українського і польського підпілля і т. ін. — ще й досі переховується в Державному архіві Служби безпеки України і донедавна залишався недоступним для ознайомлення багатьом дослідникам.

По-третє, пояснити відсутність достатньої уваги до зазначеної теми в поки що небагатьох по-справжньому наукових працях з історії ОУН і УПА, що з’явилися в Україні останнім часом, можна тим, що вони спираються, передусім, на документи українського або радянського походження. Утім добре відомо, що у стратегічних планах українських націоналістів боротьбі з польською Армією Крайовою відводилася роль третього фронту і в матеріалах ОУН-УПА вона не знайшла такого відображення, як у документації польських підпільних структур, для яких боротьба з українським самостійницьким (незалежницьким) рухом на західноукраїнських землях фактично посіла перше місце.

Не останню роль у виборі предмета дослідження тривалий час продовжували відігравати застарілі міфи і стереотипи, зокрема у сприйнятті Польщі і поляків, які вітчизняні науковці нерідко запозичували, в цьому разі від історіографії української діаспори, котра, втім, не є однорідною. Історична наука молодої Української незалежної держави, на наш погляд, донедавна ще «хворіла» на україноцентризм, тобто зосереджувалася на дослідженні проблем, головним чином, власної історії. Тому ще й досі український громадянин погано обізнаний з історією боротьби проти гітлеризму свого західного сусіда, а та-кож із тим, яким чином ця боротьба впливала на перебіг українсько-польського конфлікту в роки війни. Достатньо сказати, що в Україні тільки у 2002 р. з’явилася перша цілісна історія Польщі, в якій представлена її сучасна українська візія[1].

Комплексний аналіз історії українсько-польських взаємин і зокрема періоду Другої світової війни фактично був зініційований дослідниками обох країн після укладення в 1996 р. Угоди між Світовим Об’єднанням воїнів Армії Крайової й Об’єднанням українців у Польщі. Угода започаткувала роботу багаторічного міжнародного наукового семінару, що триває донині. Одним з найважливіших його наслідків стало те, що під час регулярних зустрічей і обговорення результатів своєї дослідницької праці упродовж семінару науковці обох країн пройшли певну еволюцію у власних поглядах на поставлені проблеми, завдяки чому їхні позиції з багатьох аспектів зблизилися.

Це, передусім, стосується оцінки УПА і АК як рівноцінних національно-визвольних рухів двох сусідніх народів, які в умовах іноземної окупації намагалися відтворити свою державність; ролі Берліна і Москви у використанні та розпалюванні українсько-польського антагонізму, і, що найголовніше, спостерігається прагнення обох сторін досягнути приблизно однакового розуміння причин цього антагонізму[2].

Утім залишається низка принципових питань, у тлумаченні яких українські і польські фахівці розходяться або розставляють різні акценти. До них належать, зокрема, такі:

1. Трактування мотивів і характеру українсько-німецької та польсько-радянської співпраці в роки війни;

2. Трактування характеру і форм польського опору німецькій переселенській акції на теренах Люблінського дистрикту (зокрема, Холмщина і Підляшшя) у 1942–1943 рр. та бойових акцій формувань Армії Крайової і Батальйонів Хлопських (БХ) проти тих представників місцевої української інтелігенції і селянства, які були в ній задіяні. Зв’язок цих подій з масовими антипольськими виступами УПА на Волині в 1943 р. та у Східній Галичині в 1944 р.;

3. Оцінка форм і методів боротьби проти поляків на території Волині і Східної Галичини, застосованих ОУН бандерівської фракції та командуванням УПА з метою виключення будь-якої можливості повернення цих етнічних українських земель до складу повоєнної польської держави;

4. Аналіз інших мотивів та чинників, що спонукали ОУН(Б) та командування УПА до радикальних антипольських заходів, а серед них, передусім, такого як ставлення до українського питання в роки Другої світової війни польського емігрантського уряду, польського політикуму всередині окупованої країни та польського суспільства загалом;

5. Причини невдачі українсько-польського переговорного процесу щодо припинення ворожнечі між обома народами;

[1] Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. — Л., 2002. — 752 с.

[2] Polska — Ukraina: trudne pytania. Materiały międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach Drugiej wojny światowej». — T. 1–10. — Warszawa, 1998–2005.