— Зарані ти мене хорониш, Сивий, — Марта аж ніяк не почувала в собі певності, із якою вимовила ці слова. Але на Сивого вони, а скоріше тон, яким їх було сказано, зненацька справили враження.
— Гадаєш, і на цей раз упораєшся? — із майже дитячою надією в голосі запитав він. — Один раз ти змогла, це правда; сподіваєшся, і вдруге вдасться?
— Не знаю, — чесно зізналася Марта, намагаючись не відстати, бо вовкулака прискорив ходу. — А от удвох із Яносиком…
Сивий нічого не сказав — нагадування про абата, із усього видно, було йому не до шмиги.
Попереду намітився ледь помітний просвіток, і незабаром Марта слідом за Сивим вийшла на таємниче узлісся: ліс одразу знітився й розгубив неабияку частину своєї загадковості.
Вони стояли край розлогої луки. Вдалині глухо шуміла схована від очей ріка — і тільки млин чорнів попереду (Марта здогадалася, що це і є млин, перш ніж зуміла що-небудь до пуття роздивитися), указував на місце, де саме протікає ця ріка.
Але значно ближче до них, майже біля самого узлісся, неймовірно чіткі в сяйві завислого над обрієм місяця, сріблилися та відкидали глибокі чорнильні тіні хрести. Перехняблені, старі й зовсім ще нові хрести невеликого цвинтаря. Зарослі густою травою й запалі горбочки могил, прогнила дерев’яна огорожа…
А біля огорожі стояв ношений на невідомих дорогах тарантас, запряжений одним-єдиним конем. Коняка меланхолійно жувала, час від часу засовуючи морду в рептух, що висів у неї на шиї; за конем, на передку, сидів високий чоловік з темною борідкою клинцем та рудим півнячим пером на знайомому береті, хвацько заламаному набік.
У руках Великий Здрайця тримав рівний стовбурець ліщини й захоплено черкав по ньому крихітним ножичком.
— Підвезти? — запитав Півняче Перо, не відриваючись від свого заняття. — Чи вже приїхали?
Марта безпорадно дивилася на роздовбаний тарантас, на запряжену в нього рябу кобилку, хребет якої настільки випирав, що здавалося, ось-ось прорве облізлу шкуру; на худого чоловіка, який кресав маленьким лезом по горішині й час від часу смикав себе за жмут волосся на підборідді.
Сивий рішуче ступнув наперед і став поміж жінкою й тарантасом.
— Поважаю, — спроквола мовив Півняче Перо, іронічно розглядаючи Гарклівського вовкулаку. — Герой… Кому скажи — не повірять. Хочеш, накажу, і ти сам її загризеш? Ну як?
Сивий ощирився і зробив ще один крок.
Півняче Перо зареготав, махнув недорізаною тростинкою — і мірошників син спіткнувся, впав на коліно… на друге… Незборима сила згинала широкоплечого коротуна, ставила навкарачки, покриваючи твердою шерстю оголені передпліччя, забиваючи болісно роззявлений рот гострими іклами, спотворюючи риси…
Півняче Перо підстрибнув на передку, коротко свиснув — усе зникло.
Стоїть собі навкарачках чоловік перед тарантасом — мало чого, може, кетшук з тютюном загубив та шукає!
Марту вразило не те, що відбувалося з вовкуном; скоряючись якомусь незбагненному пориву, вона майже відразу перевела погляд із судомного Сивого на Великого Здрайцю — й очманіла, неможлива думка палючим вихором промайнула у свідомості: Півняче Перо посміювався, щоб не закричати!
Марта добре знала цей стан. Коли украдеш у когось незрозуміло що, бо воно сподобалося полиском чи іскринкою, і тільки в собі розберешся: випадково прихопив біль через утрату матері чи страх перед шибеницею; коли крадене першої, найнебезпечної миті неусвідомлено стає своїм і засліплює, кидає в піт — але навколо люди, і ти мусиш посміхатися, плести всіляку нісенітницю, бути люб’язною та привітною!..
Саме таке обличчя було зараз у Великого Здрайці.
Усередині пожежа, а зовні — регіт.
Можливо, саме тому запеклі душогуби співають пісні або регочуть під майданною шибеницею в заховану під каптуром катову пику — біль за сміхом, як і за криком, легше приховати…
Вона простягнула руку й погладила скуйовджений мокрий чуб вовкулаки.
— Не треба, — тихо попросила Марта. — Не муч його.
— Гарненьке діло! — тонкі брови Півнячого Пера здивовано зламалися такими милими будиночками з гостроверхими черепичними дахами, яких багато у віденських передмістях. — Я, бач, кобилу до півсмерті загнав, колеса тричі на день міняв, за нею ганяючи, а вона — ось маєш! — не муч його! Сама обікрала мене, як останнього роззяву на ярмарку, втекла з чужим майном, ховається по монастирях… Мабуть, якби я щось поцупив — відразу б: ох, Лукавий, ох, Нечистий!.. Нечистий, зате чесний! Усе згідно з умовою — умова й підпис! Своїм не уступлюся, але й чужого не хапаю!
Він удавав баламута, корчив мармизу, раз-по-раз хапався за сивіючу борідку, а в глибині срібних провалів його очей повільно холов, засипався купкою попелу, кам’янів і минав біль.
Страшний біль.
Марта тільки дивувалася, чому Сивий цього не помічає.
— Ох люди! — Півняче Перо раптом здер свого замшевого берета, начепив його на маленький сухий кулак і втупився в берет, ніби бачив його вперше в житті.
— Адамове плем’я! Мене обзивають мідною пелькою, а самі — тільки загався! Одні святенники чого варті! На захист свій, на абатика тинецького хочеш помилуватися? Які він служби потай править?! Хочеш?