Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Брат Петрусь знущався далі з мого становища і преспокійно пропонував мені плигнути згори. Та, минаючи його жарти, я став побоюватися, що коли не вигадаю нічого, щоб нам вийти, то що ж буде з нами? Аж ось з'явився мій новий батенько без усякого вбрання і над місцем, де були сходи, став, опустивши руки й звісивши голову вниз, зовсім готовий засвистіти від такого незвичайного казусу. Незабаром прийшла й наша жіноча стать, приречена разом з нами на злигодні. Се були жінка моя й матінка її. Вони не могли вимовити ані слова, тільки плакали тихо, а охкали голосно!..

Новий мій батенько, здається, стояв собі просто, а він винайшов на що зважитись. Він з великим запалом став гримати на брата Петруся, що все ще стояв унизу й потішався з нашої невимовної муки.

– Ти недолюдок… ти душогуб… ти заміряєшся на життя наше… ти псуєш здоров'я наше!.. – піна, що її багато набралося в їхньому роті від люті, не дозволила їм пояснити діло докладно.

А Петрусь, префлегматично стоячи собі внизу, реготав і тільки, знай, на всі наші вимоги та охкання прекрасної статі відповідав: «А що мені до того?.. Мені однаково… Мені діла нема!..»

Аж ось новому моєму батенькові через притаманну їм розсудливість, котрої в них, кажучи правду, було дуже багато, впала в голову, з жалю до нас і властиво до себе, щаслива думка: підлащитися до брата й під'їхати до нього всякими хитрощами, щоб дав спосіб вільно сходити згори.

Хоч скільки підпускав Іван Опанасович йому всяких лестощів, хоч як просив та сильно доводив, що він се діє недобре, безглуздо, підло й безчесно, та Петруся нічим не укоськав; кінець кінцем сказав йому: «Ну, візьми з нас хоч гроші, тільки влаштуй сполучення».

Брат Петрусь зрадів цьому – і стали торгуватися. Проте хоч як галасували, хоч як наполягали новий мій батенько, щоб Петрусь щонебудь скинув, та не добилися нічого, і Петрусь не відступився від своєї вимоги: знищити папір, по котрому він повинен мені заплатити кілька тисяч за прибутки, що їх одержав. Дорого, правда, коштувала нам воля; та я, коли б Петрусь зажадав, то я б і один з хуторів додав йому за волю.

Що ж робити? Ми були в найскрутніших обставинах. Довго сперечаючись і сварячись, вирішили ми з батеньком розірвати Петрусів вексель; та для сього треба було укласти умови, що забезпечують нас у всіх предметах. Полуднє наближалося, гості осьось стануть приїжджати, а в нас нічого не впорядковано, і ми не тільки що не снідали, а й нічого гарячого не пили. Щоб усунути сі прикрості, ми, будучи в облозі, об'явили Петрусеві, котрий нас облягав, що піддаємося на умови, які він запропонував, та щоб навести в усьому ясність, треба Іванові Опанасовичу злізти вниз і покінчити всю справу.

Приставили драбину й по ній, як умовилися, спустили одного тільки Івана Опанасовича. Брат Петрусь зобов'язався негайно встановити сходи, як і були вони, і під час усього балу й навіть ніколи не знімати їх і, одне слово, не завдавати нам і гостям нашим ніяких турбот. Тоді знищено і його вексель.

Сходи, котрі не були зруйновані, а тільки розібрані, миттю поставили й поладнали, і ми незабаром мали приємність скористуватися волею; та що се нам коштувало? Турбота, чи влаштується все воно до приїзду гостей, замучила мене! Однак, узявшись, як тільки міг старанно, розпоряджатися, я залагодив усе перше, ніж стали з'їжджатися гості.

Ніхто не відмовився від запрошення, і екіпажі щохвилини в'їжджали, і їх розводили по квартирах, раніше для кожного сімейства призначених. Там гості, вбравшись, увечері зібралися до нас і проводили час у приємних розмовах.

Як господар, я повинен був починати розмови, щоб не нудьгували гості. Найулюбленішою й твердою матерією в мене був вояж мій до СанктПетербурга, і я негайно став описувати його від самого дому, через кожну станцію, аж до самої столиці. Про тульський та декотрі інші пасажі, що спіткали мене навіть у СанктПетербурзі, я замовчував; зате вже санктпетербурзьке життя й особливо театри пояснював гостям з усім своїм красномовством і все петербурзьким штилем, домішуючи часто модних слів. Признаюся, весело було моєму шанолюбству розсипатися в оповіданнях про те, чого ніхто з моїх гостей не чув і не тямив. Усі вони слухали мене, роззявивши роти, а деякі й куняли.

Отак приємно провівши вечір і повечерявши не парадно, розлучилися ми до ранку. Треба сказати, що всі гості явили мені честь, приїхавши з усіма діточками малими й навіть немовлятами. Крім гостей, належало почастувати й усіх годівниць, мамок та няньок привезених дітей, прислужниць різних та ще всякого люду.

А скільки було коней у гостей! Декотрі забрали з своїх стаєнь геть усіх коней, привезли навіть і заводських жеребців, маючи приключку похвалитися ними на такому з'їзді.

У пам'ятку буде мені моє марнославство! Сі три дні частування, звісно, дорівнювали трилітньому життю звичайного поміщика. Та що ж було діяти: не нам ламати звичаї. А скільки, власне, мені було клопоту! Моя кохана дружина не втручалася ні у віщо; все захоплювалася своїм убранням і мало сиділа з гостями: посидить, посидить та й піде маніжитись, як казала вона, полежати. Вона вже починала почувати себе недужою. Скрізь я сам клопотався.

Коли порозсилали по квартирах кожному сімейству транспорти з чаями та кофеями, гості, вбравшись якнайпоказніше, овсі не посанктпетербурзькому, а кожна на свою уподобу, зібралися на бал.

Не встиг закінчитися величезний сніданок, як наспів і обід. Убив мене, собачий син, цей виписаний повар своїм обідом! Крім надзвичайних витрат, послухайте, скільки було мені сорому.

Коли відчинив двері в їдальню, то справді пишність і прикраси столу здивували всіх. Що правда, то правда. Що добре, того не затаю й не гудитиму. Я щодо правди – як той чорт! Уявіть собі довжелезний стіл, накритий чистими скатертинами, заставлений наряддям на вісімдесят осіб, прикрашений карафами з різнокольоровими винами, і все таке строкате. Чудова картина! Та посеред столу… ото штучка!.. була зроблена зелена гора, прикрашена різними квітоньками, а на версі отої гори чашечка, а з тієї чашечки б'є червоне вино струминою вгору на піваршина. Диво, та й годі! Та, звольте, се ще не все.

Біля низу сієї гори посаджено дві лялечки, чоловік і жінка; він на неї кладе вінок, а вона на нього кладе такий же, і обидві сі лялечки дивляться одне одному в очі й усміхаються. Біля ніг чоловіка був вензель Т. X., а біля ніг жінки – О. X. Чоловік зображав мене, Трохима Халявського, а жінка являла дружину мою, Онисію Халявську. А поверх нас, себто ляльок, що зображали нас, – чорти його батька знають, як він добрав способу, не видно за що, прикріпити й повісити боженя Амура, що держав над нами палкі серця. А, кажучи правду, сей шалапут, роз'ятривши наші серця, давно вже полетів від нас. Та все ж таки думка була багата й чудово влаштована.

Та сього мало. На кінцях столу стояли дві скляниці, зав'язані золотим папером, та що в тих скляницях? Чудо. Вода, правда, звичайна, та в сій воді плавало декілька живих різних рибок. Любо було дивитися на сю прикрасу.

Потім на столі стояло дві чашки гарячої страви, шість тарелів з різними холодцями, дванадцять соусників, шість печень з різного м'яса, а до них солона городина, а наостанку красувалося чотири пиріжні. Все те, поставлене симпатично, надавало чудового вигляду й спонукало їсти.

Коли ввійшли в залу, я попросив дорогих гостей, як усіх однаково мені милих і шановних, сідати до столу за старшинством літ. «Нехай, – думав я, – вони поміж собою рахують, а моя хата – скраю. Не явлю преферансу ні сватові, ні братові, то й ремства не буде на мене». Стали дідки й бабусі між собою пересідати, а нежонаті, підтоптані чоловіки, маючи ще гріховні помисли, що схиляли їх до шлюбу, так ті сідали не туди й не сюди, до старших не доходили й від молодих не відставали. А дівчата, так ті, совісті не питаючись, бігли на самий кінець і намагалися захопити останні місця.

– Ну й устругнув же штуку господар! – казав один гість до другого, не бачачи мене, що йшов за ними. – Дивись, як спритно впорядив!

– Видно, що був у Петербурзі, – відповідав йому товариш його.

– Тожбо то й воно. Я й сам би щонебудь вигадав, так нічого в голову не лізе. – Сказавши се, вони пішли по своїх місцях; а я, потираючи руки від захоплення, почував незбагненну насолоду, бачачи, як показно все в мене влаштовано.

Коли вже всі посідали й музика, котрої було шість душ, вдарила щось наче марш, тут я мимоволі здихнув і майже голосно сказав: «О любі мої. справжні батеньку й матінко! Встаньте з домовин своїх! Прийдіть погляньте, як ваш син, Трушко, ваш матінчин пестунчик, яку учту справляє! Чи можуть ваші бенкети зрівнятися з його балом? У вас було просто, а тут яка розкіш, пишнота… канальство! У вас пищали сурми та стукали бубни, а в мене гримить хор музики без угаву: дві скрипки, бас, флейта, цимбали й бубон. Катай! У вас тільки й знали, що подавали меди, пива та наливки; а в мене розлийрічкою ллються вина таких назв, що й вимовити не вмію. Отакі наші!..» Та тут уже й урвалися мої вигуки, і я вдався в тяжку тугу від ганьби, що постигла мене.

Тисячу разів дякую натурі, що вона не виконує людських бажань. Що б з мене вийшло, якби мої справжні батьки, сиріч покійні батенько й матінка, серйозно встали з домовин і прийшли на нашу учту! Що б сталося з ними, якби вони побачили, що за таким пишно вбраним столом, усіяним, на око, чудовими наїдками, гостям не було чого їсти? О! якби вони тільки встали й, від незвички ходити нашими сходами, сяктак вилізли б у залу, я б – ось побожуся вам! – тут же їх за рученьки та й повів би назад, та й сам з ними ліг би в могилу на вічні часи!.. Будь я бестія, якщо б не втнув такої штуки! Отак посприяли мені всі, і сей закликаний кухмістер, і оті заморські напої, і таки всевсе.

Уявіть, що там коїлося! Почали з гарячої страви і – о фортуно! – тонко, ріденько і, як казали матінка покійні, «небо видно». Порозносили: декотрим не стало; а хто й одержав, однаково не їсть: таке холодне, наче вчора з припічка знято. Холодці ні те ні се: все на гірчиці, на оцті, а істотного м'яса і не питай! Соуси – наче мазь якась; ложкою нема чого захопити, і в них обпалені кісточки, де від чого зібрані. Печеня – недопечена, геть застигла. Пундиків було б і досить, та верхні гості набирали їх побільше, то нижнім уже й не стало. Я палав від сорому!

Назверх жалю мені, ота штучка, що розважала гостей, зіпсувалася. Винова струмина вичерпалася, і весела розвага від неї припинилася. А вино текло собі струмком по горі й підтекло під лялечку, що являла собою Онисію Іванівну, через що приклейка підмокла, і лялечка, хитаючись, раптом… бебех! повалилася з ніг і впала непристойно!.. За нею незабаром подалося й чарівне боженя, з тої ж причини, і з усієї розкоші зостався тільки один я, або лялечка мого імені, з усмішкою на обличчі й вінком у руці. Гості, бачачи се, зволили весело сміятися…

На додаток сорому, у виновій справі виявилися великі зловживання. Хорольський винар не міг приставити тої кількості пляшок вина, що зажадав я; через те він зважився наповнити їх усякою бурдою, засмолив і причепив ярлики з різними написами: французьке, рейнське, лондонське. Втішайтеся – ще й інших безглуздих назв наплів. Я, не знаючись на винах, одно підношу гостям і припрошую випити по повній. Ніхто й у рота не бере. Кінець кінцем один із гостей подружньому шепнув мені, що всі вина мої – просто казнащо і їх вживати не може ніяка натура.