Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– А от ся судариня? – сказала Афімія Борисівна, показуючи на даму, що сиділа вище її.

– У другій.

– Чого ж се, коли діло дійшло до пошани, так мене на задні приступки, бозна до кого? Чому вона у вас у вищій шані?..

– Крім того, що вона й кума, хоч і в другій парі, – відповідала теща, – та вона дружина мого троюрідного брата, через те…

– Через що? Нізащо в світі не стерплю такої образи! – закричала Афімія Борисівна. Очі їй запалали, вона скочила з стільця, кинула серветку на стіл і кричала далі: – Хтось женився бозна з ким і для чого, може, треба було поспішити, а я терпи наругу? Та нізащо в світі не зостануся. Ноги моєї у вас не буде… – і хотіла виходити.

Коли се ота «судариня», що сиділа вище Афімії Борисівни, раптом скочила, та за руку її, та й ну кричати: «Стривайте! А чому се я судариня? Чому се я бознахто? Чому се я спішила із заміжжям? Доведіть! Гості любі! Прошу вислухати. Я на неї подам супліку. Батеньку Іване Опанасовичу, захистіть покривджену у вас у домі. Ви на те господар…» Тата, тата… і пішла баталія! Обидві панії зчепилися між собою й кричали обидві разом. Хоч як їх угамовували господар і маршал, хоч як умовляли, та не могли нічого вдіяти. Обидві вони поїхали з обіду, заприсягнувшись не бути ніколи в нас.

Ще дві тітоньки з рахівниці геть.

Коли вони пішли, все заспокоїлося й пішло статечно. Одночасно, як роздавали гарячу страву, стали здоровкатися. Почали пити за нас, молодих. Та й весело ж, будь я каналія! Ото як маршал стукне щосили жезлом об підлогу та як закричить: «За здоров'я молодих, Трохима Мироновича й Онисії Іванівни Халявських!» – так я вам кажу, ну просто чудова хвилина! Якби молоді люди осягали солодкість її, то вже задля того тільки вони спішили б женитися.

Після нас пили до батьків – рідних і весільних; потім за дядечок і тітоньок рідних, двоюрідних тощо, за ними віддавали шану братикам і сестричкам за тим же розміром… Коли в сьому відділі маршал проголосив: «За здоров'я троюрідного братика молодої Тимофія Сергійовича та дружини його Одарки Михайлівни Гнєдинських!» – і стукнув жезлом, раптом всередині зза столу встає одна особа, а саме Марко Маркович ТютюнЯгелонський, і, звертаючись до господарів, каже:

– Любий дядечку, Іване Опанасовичу, й люба тітонько, Олено Хомівно! Дякую вам преуклінно за хлібсіль і частування, а особливо за вшанування вашого двоюрідного племінника. А від дальшого частування прошу великодушно звільнити!

– Як? Чому? – спитав новий мій батенько. – Хіба?.. – Честь моя вимагає вийти зза столу, де дано преферанс передо мною троюрідному вашому племінникові; а я, здається, двоюрідний…

– Так що ж, що двоюрідний? – гримнувши, промовив батенько. – Ти ж бо ще парубок, а Тимофій Сергійович жонатий! Ти ще без чину, а він майор. Посидь, будемо пити й до тебе.

– У свинячий голос? – сказав азартно ТютюнЯгелонський. – Дякую за шану! Невже я повинен бути принижений, коли в мене вашої дружини кров, і принижений за те, що в Тимофія Сергійовича пузо в золоті?

Тимофій Сергійович, як майор, мав на собі камзол з позументами й був справді пузатий.

Майор так і скипів був за честь свою, та раптом одумався й сказав: «Та я не баба, щоб через дурниці псувати апетит. Дообідаю й тоді поговорю з тобою».

– Не турбуйтесь дожидати, – сказав ТютюнЯгелонський, – я відмовляюся не тільки від обіду, а й від рідні. Ноги моєї не буде у вас і не визнаю вас дядечком за образу моєї честі. – З сим словом пішов і він.

Ось і братика одного з лічби геть.

Гадаю, що коли б обід був ще й далі і знову пили до когось, то всі б родичі знайшли причину вважати, що їх ображено, розсердились би й покинули нас самих кінчати весільний бенкет.

Проте друга частина обіду закінчилася щасливо й усе здоровкання, як розписано було, допито спокійно. Після обіду пішли танцювати. Треба було бачити мене в польському танці, як я манірно виступав з своєю молодою! Після неї я віддав честь усім дамам та баришням, протанцював з ними польський, а потім пішли веселі танці. Тут уже визначилася моя Онисія Іванівна, а якими фігурами вона виводила кожний танець, так се навдивовижу! Я міг би й сам пуститися витанцьовувати, хоч і не вчився зовсім, ступити не вмів; та мені, що був у СанктПетербурзі, все б зійшло; якби й фальш яку помітили, то не взяли б за фальш; подумали б, що так і слід видригувати ногами посанктпетербурзькому. Отож я все сидів з тихими дідками й розважався розмовами. Я їм розповідав про СанктПетербург, про тамтешні звичаї, що чувати було там під час мого перебування. Слухачі дивилися на мене надзвичайно уважно. Еге ж бо, в нас не просто так дивляться на того, хто побував у столичному місті СанктПетербурзі. Зате ж і кажи собі – не бійся; набреши чого хочеш, усьому повірять. Вони вважають, що там усе незвичайне. Здаля воно ніби й так; а побувай там, отак як я побував, подивися на все, отак примічаючи, як я, то, далебі… та лучче замовкну.

А якого коника викинув усім нам брат Петрусь, так просто диво! Був розуму незвичайного й духу запопадливого, надумав так усіх нас образити, що нікому б таке й на думку не спало.

У розповні наших веселощів, коли молодь танцювала, а статечні люди сиділи й частувалися всякою рідиною, раптом подають листа моєму новому батенькові. Він, гадаючи, що тут є щось важливе, при всіх розпечатує: прочитавши кілька разів, блідне, бгає листа, кидається схопити посланця, а за ним і слід загув, наче щез. Оговтавшись не так швидко від свого збентеження, він потім показав мені сього жахливого листа: і що ж? Якийсь Терешко Маяченко, буцімто дядько Іванові Опанасовичу, моєму новому родителеві, пише до нього й ремствує, що не покликав його, як найближчого свого родича, на весілля своєї донечки Ониськи, і всяке отаке інше.

Ні сього дядька нема на світі, ніхто й листа не писав; а се брат Петрусь утнув таку штуку, щоб дошкулити моєму батенькові й мені, йому, звісно, досадно було, що хоч я і молодший за нього, та вже тішуся шлюбним життям, а він сидить у парубках. От він і взявся насміхатися. Руку його я одразу пізнав і сказав про се новому батенькові. Той сказився був спочатку так, що куди там – долучити листа до справи, подати нову на Петруся супліку, виправити з нього за зневагу… Та потім принишкли, притихли й замовкли, а листа знищили; мабуть, боялися, що через слідство виявилось би, що Терешко справді найближчий нам родич…

Вигадливий Петрусів дух на сьому не спинився: він ще придумав нову нам прикрість. Рановранці, другого дня весілля, коли я ще в «храмі кохання», себто в парадній спальні, спочивав на розкішній постелі й поринув був у солодкий сон, раптом почув я страшний стукіт у двері, замкнуті від нас. Переляканий, кинувся я до дверей і, не одмикаючи, спитав: хто стукає й чого?

– Трохиме Мироновичу! – сказав голосно грубіянський голос. – Скажіть підданій пана Горбуновського Онисьці, котра тепер у вас, щоб скоріше поспішала до свого пана на кухню мити посуд…

Похапцем схопив я верхній одяг, одімкнув двері, кинувся за зухвальцем, гукнув людей; та ніде не могли його знайти, а казали тільки, що біля воріт спинялася трійка й у візку сидів брат Петрусь. Від його великого розуму була ся нова мені образа, про котру я не сказав ні батенькові, ні навіть моїй Онисії Іванівні. Вона міцно спала й нічого не чула.

Ранком, після того як ми, за звичаєм, вклонилися батькам, я підніс їм подарунки, що вони самі для себе ж купили, і, прийнявши від них купу побажань здоров'я, добробуту, многочаддя та всьоговсього з усією щедрістю побажаного, ми заходились обдаровувати нових моїх родичів. Та хоч як турбувалися, щоб кожному досталося щось пристойне й відповідне до ступеня споріднення, та не передбачили всього й накликали прикрощі.

Майорові подарували срібного грезету на камзол. Він, роздивившись, шпурнув його в очі Онисії Іванівни, сказавши: «Не годиться, голубонько, дарувати мені срібла на камзол, коли я вислужив уже золотий». Він був піхотний майор і носив червоний камзол із золотими галунами.

Особливо від жіночої статі було багато докорів: одна сердилася, що подарована їй матерія зовсім буде їй не до лиця й вона буде здаватися старішою, ніж є; друга кидала зневажливо свій подарунок тому, що далекій родичці піднесли луччий, ніж їй, близькій. Рахувались і з тим, кому перше, а кому опісля піднесли подарунок. Літня дівчина образилася, що їй дарували темного кольору матерію, а не світлого, шпурнула мені, новому родичеві, й сказала: «Візьміть назад собі: як помре ваша жінка, так покриєте її сією поганню».

Ось така від усіх була дяка якщо не за старання, так за обов'язок наш, котрий ми виконали вельми неохоче, а особливо я, бо все це накупили за мої гроші. Сварки, докори, образливі слова чулися від них увесь ранок, і всі оті ображені родичі після обіду (а обідати таки зосталися) одразу ж і роз'їхалися.

Ми тим не журилися, розуміючи, що вони так вчинили від алегорики: удавали, ніби образилися, щоб не додержати політики й не віддаровувати нас взаємно. Ми сподівалися такого пасажу від них.