– А куди ж се? – спитав Кузьма. – Може, до якогось туляка? – В понятті Кузьми туляк і шахрай було однакове: так вразив його случай у Тулі.
– Ні, – сказав візник, – повезу вас у «Лондон».
– Куди нам в отаку далечінь? – скрикнув я, бачачи, що вже смеркалося, бо знав, по складаних ножичках, що написаний на них Лондон – місто чуже й не в нашій державі: так чи можна ж пускатися до нього проти ночі?
– Та ні, барине. Там трактир прехороший, туди всі господа в'їжджають, – сказав візник і, не слухаючи моїх розпитувань, поїхав, куди хотів.
Увесь час, поки ми їхали, я міркував: «Сих людей не збагнеш: у них СанктПетербург і Петербург – одне й те ж; трактир і місто Лондон – теж однаково. Чи не там, може, й ножички роблять?..»
А Кузьма, йдучи пішки поряд берлину, заглядаючи у вікно, все торочив мені: «Бережіться, паничу, найбільше від усього, щоб у сьому місті не попасти в руки туляка».
– Не бійся, Кузьмо! Не на таких наскочили. Кінець кінцем дотарабанилися ми й до «Лондона». Ну що ж? Будинок як і всякий інший будинок. Дали нам кімнату; сказали, скільки за неї на добу, почім обід, вечеря, вино та все, все, навіть воду поставлено було в ціні. «Хитре місто! Любить гроші!» – сказав я Кузьмі; і він мені відповідав: «Чи ти ба!»
– Наперед кажуть, що нічого дурно не дають, а все за гроші, – сказав я. – Хитре, хитре місто: любить гроші!
Зате ж і обід нам дали – такий смачний, що язика з ним проковтнути можна! Досить вам сказати, що я й Кузьма не могли всього з'їсти. Хочнехоч, а зайве платиш, бо багато всього.
Одпочивши добряче, я, вбравшись пристойніше, наказав найняти коні в мій берлин і поїхав оглядати місто. Я зміркував, що треба надивитися на все, а потім уже, відшукавши мого ГорбаМаявецького, взятися за справи. Я наказав знайти такого візника, котрий би знав усі вулиці й повозив би мене по них. Кузьма став позад берлина в новій куртці з синього фабричного сукна з великими білими ґудзиками; шаровари білі, з фландського полотна, широкі, й сам Кузьма червоним поясом підперезався. На голові шапкабирка, висока, сіра, з червоним верхом; вуса довгі, грубі; на голові волосся підстрижене кружальцем. Кузьма бачив отак убраних лакеїв у одного поміщика поблизу Переяслава, і йому дуже подобалося, а тому й собі замовив усе таке ж саме. Тепер він у сьому вбранні трясся за берлином, де сидів я, так само вичепурений. Я забув вам сказати, що в той час у наших місцях усе вже з козацького перебралося в німецьке, а тому й на мені був німецький, цегляного кольору, каптан, з двадцятьма чотирма ґудзиками; на кожному з них була намальована красуня, кожна осібно чарівна й кожна – чудо краси. О! Я таки зміркував, що їду до столиці. Вбравшись отак чепурно, я поїхав, розвалившись у моєму берлині. Берлин же мій був чудовий і зроблено його, з нагоди матінчиного одруження, в Батурині за фасоном старовинного берлина його ясновельможності пана гетьмана; і оздоблення було чудове, з золоченими скрізь шишечками, коронками тощо, правда, вже позатираними; та видати, що се була річ. Так ось, без сорома казка: під час мого перебування в Петербурзі я і подібного чогось до мого берлину нічого не бачив. Не знаю, після мого від'їзду, може, й з'явилися, сперечатись не хочу. Не дивина, коли хто й наслідуватиме мене!
Не можу промовчати, як миттю все місто дізналося про мій приїзд. Або чиновник, що записав приїзд мій, оповістив жителів, або ті, що бачили, коли я в'їздив, дізналися про моє перебування – тільки все місто посунуло до мене. Прийшли перукмахери стригти, розчісувати мене; пропонували модні перуки з пуклями, вержетами, приплетеними косами; цирульники пропонували свою вправність голити, кравці – шити одяг; шевці принесли чоботи; понаносили продуктів на продаж: вакси, різного мила, пахощів усяких, шуб, дощовиків, годинників, книжок, олівців, нот і… ото сміху було!.. вставних зубів, запевняючи мене, що сі зуби дуже легко вставити і ніхто не відрізнить їх від справжніх; що тут, у СанктПетербурзі, рідко в кого є власні зуби, а все фальшиві, подібно до того, як і волосся на головах… «Чудне місто! – подумав я. – Як його уважніше роздивитись, так, може, й багато фальшивого знайдеш…» Ніде правди діти: псі майстри, які були в місті, всі прийшли прислужитися мені, прочувши, – так казали вони всі, приходячи, – про мій смак, що я знаюся на прекрасному й люблю вишукано вбиратися. Відкіля вони про се дізналися?
Навіть таємні домашні – справи мої були в СанктПетербурзі більше відомі, ніж у нашому Хоролі. Дома ще мені траплялося іноді подати бідному якунебудь дрібничку. Ну що ж? І се було відомо в СанктПетербурзі. Не встиг я, приїхавши, розташуватися, як прийшла вдова преубога з п'ятьма діточками, одне одного менше. В листі, що вона подала, вдова пише: «Високородний господин! (Он воно як слід нас величати!) Дізнавшись про славлену скрізь доброчинність вашу (дивно, як скрізь мене знають!), я поспішила вдатися до вашого співчутливого серця й пояснити свою біду…» Тут і пояснила «всякі нещастя», що спіткали її, бідну, з сирітками… Та я, не дочитавши, полегшив її злигодні: плакав сам, утер сльози їй. І малятка пішли задоволені мною…
За нею прийшла дівчина. В листі своєму до мене (звісно, вона давно дожидала мене, бо лист був геть потертий і замусолений) вона описувала, що в неї тече кров високоблагородна; що один лиходій позбавив її всього; що вона має тепер людину, котра, незважаючи ні на що, хоче взяти її, та дівчина не має нічого й просидь мене, як особу, відому своєю добродійністю в усіх кінцях світу (бач як! Вселенна знає про мене!), допомогти їй, забезпечивши приданим… І вона не каялася, що вдалася до мене…
Зробивши декілька отаких добродійств тим, що вдавалися до мене, я не хотів засмутити й старанних коло мене майстрів та інших, котрі принесли свої продукти; я, хоч і зовсім не потрібних мені речей, а купив декілька, окрім перуки та зубів, яких, маючи свої власні, не потребував.
Вони всі пропонували мені ще свої меблі, та я не міг їх задовольнити, бо в мене зоставалося грошей дуже небагато! Треба було відшукати Івана Йвановича та будинок його: місто я вже оглянув; тепер піду пішки й, питаючи від будинку до будинку, звісно, його знайду. Отож я взяв та й пішов у супроводі Кузьми свого.
Я помітив, що жителі Петербурга дуже цікавий народ. У перший день, коли я об'їжджав у своєму берлині місто, помітно було виразно, що їх цікавив мій екіпаж. Усі спинялися, дивилися, показуючи пальцем на берлин та Кузьму, й щось запально говорили. Я тішився з їхнього здивовання й залюбки спостерігав, як я вразив їх своєю посудиною, кажучи словами доміне Галушкинського. А тепер хоч і пішки пішов, а стрічні дивувалися не менше, як учора. Всі спинялися проти мене, оглядали мене з ніг до голови, намагалися познайомитись зо мною, питали: який кравець шиє мені?.. Інші бажали знати: чи не в кунсткамеру я йду й слугу веду на показ? Я всім їм скромно відповідав усе, що знав, і всіх поставляв задоволеними… Отак ідучи, раптом побачив річку, та ще яку! Чудову! З подиву я спинився й захоплено дивився на неї.
Постоявши півгодини й трохи оговтавшись, я мав з Кузьмою, що також був вражений і з подиву роззявив рота, таку розмову:
– Кузьмо! – сказав я. – Бачиш?
– Атож, – відповідав він, не дивлячись на мене н не і пускаючи очей з річки.
– Ото річка, так річка!
– Ще б пак!
– Яка вона буде проти нашої Ворскли? – сказав я алегоричним тоном.
– Куди їй!
– От би її загатити та млина поставити. Ото б дала хліба!
– Мабуть! А яка се річка? Як її звуть?
– А хто його знає!.. Не знаю, голубе! Піди розпитай. І Кузьма пішов; а я навіть сів, розглядаючи далі чудову річку.
Кузьма незабаром повернувся й сказав, що річку звуть Нева. «Ну, так воно й є, – подумав я, – і як се я не догадався, що її так звуть. Ось Невський монастир, а тут Невський прошпект (так зветься одна вулиця); виходить, що річка, котра біля них тече, від них повинна зватися Нева».
– Піди, Кузьмо, – сказав я йому за годину, – піди, шукай будинок Івана Йвановича; а я сьогодні нікуди не піду, буду розглядати Неву: в нас такої річки нема.
Кузьма пішов і години через чотири – і чого тільки я за сей час не передумав! – повернувся й оповідає, що не знайшов будинку. Я глянь на нього – і зареготав мимоволі!.. Уявіть собі: замість прекрасної козацької шапки, що була в нього на голові, бачу препаскудний, безверхий, обшарпаний капелюшок!.. Нареготавшись, став я його оглядати, бачу – в нього на спині написано крейдою: «Се Кузьма! Хохол!»
– Хто се тебе так прикрасив? – спитав я в нього, нареготавшись.