Щодалі ми з Кузьмою від'їжджали від Москви і, виходить, ближче під'їжджали до СанктПетербурга, тим частіше питали подорожні про мене в Кузьми: хто я, відкіля їду, чи не везу свою карету на продаж і все отаке. Так Кузьма відбивався від них спритно, на свій манір: «А киш, москалі! Знаємо ми вже вас. Гетьте собі далі!»
Якщо ж траплялося, що мандрівники розпитували про мене в самого мене, тоді я казав їм усе про себе, і багато хто з них цікавився дізнатися про все, до найменших дрібниць, що до мене стосувалося; берлин мій також привертав увагу їхню, і вони радили мені в СанктПетербурзі, вивізши його на майдан, запропонувати охочим купити. І я був не від того, аби ціна була путня за сей міцний, спокійний і затишний берлин.
Одного разу, відпочиваючи разом з іншими мандрівниками, я в розмові дізнався, що ми в Петербурзькій губернії. «Виходить, ми недалеко вже й від СанктПетербурга», – подумав я, зрадівши, що незабаром не муситиму сидіти цілий день на одному місці, що вже дуже давалося мені взнаки. Я сів собі в берлин і заснув, скоро ми зрушили з місця.
Чи довго ми їхали, не знаю, коли се Кузьма будить мене й кричить: «Приїхали – місто!» – «Що місто, то я бачу, – сказав я, позіхаючи й випростовуючись, – а чи приїхали ми, про се дізнаюся, розпитавши перше, що се за місто».
Слід було гадати, що ГорбМаявецький, вірник мій, упередив, написавши сюди, що я їду, бо всіх, котрі в'їжджали, розпитували, хто й відкіля їде, і коли дійшла черга до мене, то помітно було, що чиновник, котрий спинив усіх під час в'їзду до міста, зрадів, почувши моє ім'я. Посміхнувшись, коли я пояснив що я підпрапоренко, регулярної армії одставний господин капрал, Трохим Миронів син Халявський – він записував, а я тим часом, щоб показати йому, що я бував між людьми й знаю політику, став йому рекомендуватися і просив його прийняти мене в свою атенцію та подружньому сказати щиро й одверто, в яке місто мене привезли?
– Здається, і питати нема чого, – сказав чиновник, витріщивши на мене очі, – вас привезли в Петербург.
– От бачите! – скрикнув я, дивуючись і тужно дивлячись на Кузьму. – А мені треба бути в СанктПетербурзі.
– Та годі вам, се однаково, – сказав чиновник сквапно, поспішаючи до інших.
– А побожіться, що се однаково: Петербург і СанктПетербург?
– Де ви спинитеся? – спитав чиновник з досадою й зовсім не думаючи розвіяти мої сумніви.
– У Івана Йвановича, – відповідав я спокійно, щоб він помітив, що і я на грубощі можу відповідати грубощами.
– В якій частині, в чиєму будинку? – вже гримнув чиновник.
– В його ж будинку і спинимося. Він знайомий моєму Іванові Опанасовичу.
– Де будинок його? Мені се треба знати.
– Так би ви й сказали, – відповідав я. – Ось записка… ось. Де вона?.. Кузьмо! А де записка про будинок?.. Чи не її тебе вона?..
– А ви, мабуть, загубили? – відповідав суворо Кузьма.
– Не загубив, а розірвав разом з рахунком туляка… пам'ятаєш?
– Еге! Шукайте вітра в полі!
– Набридли ви мені тут з своїм… хто се, слуга ваш, чи що? – спитав чиновник.
– Ні, се мій лакей, Кузьма, – сказав я.
– Ну, рушайте ж собі швидше до міста. Про таких молодцівдиваків незабаром усі дізнаються.
– Авжеж дізнаються, – сказав я, сів у берлин і в'їхав до міста…
Отже, се таки місто СанктПетербург, що в календарі позначене під назвою «столиця». Я в'їжджаю в нього, а мої однолітки, товариші, приятелі й сусіди не знають навіть, де і є се місто, а я не тільки знаю, а й бачу його, й в'їжджаю до нього. «А яке ж місто?» – будуть у мене розпитувати, коли я повернуся з вояжу. І я взявся оглядати місто, щоб зробити свої зауваження.
Не бачивши нікого поважнішого й ученішого, як доміне Галушкинський, я вважав, що він від усіх поважніший і вченіший; та, побачивши реверендисима начальника училища, я побачив, що він цяця, а доміне Галушкинський проти нього – тьху! Так і Петербург проти інших міст. Щиро скажу, я такого міста від самого Хорола не бачив. Ось моя думка про Петербург, так і я тепер уже називав його, коли дізнався, що се однаково.
– А де ж ви спинитеся, барин? – спитав візник, спинившись серед вулиці.
– У Івана Йвановича, – сказав я спокійно, розглядаючи у вікно берлина чудові будинки на вулиці.
– Та в якого саме? Тут їх не одна тисяча.
– Ну, коли не знаєш, спитай: де будинок Івана Йвановича, приятеля мого Івана Опанасовича?
– Ні, барин! – сказав візник. – Вже я розпитувати не піду від коней, а нехай ваш хохол ходить по дворах та дізнається. Мені не хочеться, щоб мене за дурня брали, та ще де? В Пітері.
Пішов Кузьма, питав усіх стрічних, навідувався по дворах – нема Івана Йвановича. Вся біда від того сталася, що я набув те місце, де його будинок, і як його фамілія, а записку спересердя розірвав. Обійшов Кузьма декілька вулиць; є будинки, і ні одного Івана Йвановича, а все такі Івани Йвановичі, що не знають жодного Івана Опанасовича. Що тут діяти? А вже ніч надворі. Візник, побачивши, що не відшукаємо скоро, кого нам треба, сказав, що він нас повезе, куди сам знає.