«Тільки ввечері? Що, знову злякався?» — подумав він, уже не довіряючи сам собі. Промайнула думка — написати поліції анонімного листа. На випадок, якщо його план зірветься.
Але він зразу ж відкинув цю думку. Анонімні листи — це не його стиль. Крім того, він міг сповістити поліції тільки те, що знав сам, а цього було так мало… Лише одна адреса, що любісінько могла виявитись адресою людини з незаплямованою репутацією, невинного посередника, до якого абсолютно неможливо причепитись.
«Нічого, якось упораюсь! — сказав собі Александер. — А тоді можна буде з легким серцем іти в поліцію: тоді буде ясно, на чиєму я боці. Впораюсь! Усе залежить від того, чи зумію я втертись у довір’я до банди. Моя успішно завершена місія і привезені долари полегшують це завдання. Треба висадити їх у повітря зсередини! Так, зсередини — оце правильний метод!..»
Александер зійшов з електрички на станції «Целендорф-Вест» трохи розчарований. Йому раніше стільки доводилось чути про берлінський міський транспорт! А тут, виявляється, нема нічого особливого. Нічим не краще, ніж у Гамбургу. Навіть ескалатора немає.
Він проминув кіоск, ущерть напханий газетами і всякими сумнівними журналами, і спустився вниз по сходах. Під мостом Александер здибав поліцая в голубувато-сірій уніформі («наче авіаційна», — подумав він) і в зеленому кашкеті, з гумовим кийком у руці. Александер спокійним голосом спитав його, як пройти на Іспанську алею, і той чемно пояснив йому.
Александер довго тинявся вулицями; він і сам не помічав, як сповільнюються його кроки. В грудях зростало важке почуття. Зараз він знову потрапить у тенета організації, яка буде стежити за кожним його кроком і жбурлятиме його, куди захоче, наче безвільну ганчірку.
Але він узяв себе в руки. Онде вже той будинок, який він шукає! Невеличка гарненька вілла, огороджена свіжопофарбованим парканом, ховається серед молодих канадських ялин.
Александер перейшов через вулицю, спинився перед білою хвірткою і почав розглядати прибиті на ній таблички. На першому поверсі живе якийсь лікар. А он — вицвіле прізвище людини, яку він шукає: Дойчман. Александер глянув на годинника: скоро дев’ята година, не сплять же вони й досі. Він подзвонив.
Хвіртка зарипіла, Александер пройшов палісадником. Двері будинку були незамкнені. Він піднявся нагору. На сходах пахло лінолеумом, фарбою і мастикою для паркету. У Александера болісно заколотилось серце. «Старайся говорити якомога менше», — застеріг він сам себе. З ким же він зараз зустрінеться? Хоч його пекла змішана з страхом цікавість, він ішов, низько опустивши голову, і підвів очі, тільки ступивши на останню сходинку.
Його погляд упав на темноволосу молоду дівчину в плащі, яка стояла в напіввідчинених дверях. Вона, видно, вже зібралась іти.
Александер подумав: «Гарна… не гірша за Брігітту, — а потім: — Може, я переплутав номер будинку? Але ж прізвище…»
— Ви до мене? — почув він її голос.
Александер зняв капелюха й поліз у кишеню плаща.
Там лежав рекомендаційний лист, якого йому дав Кросбі. Він нерішуче крутив конверт у руці.
— По-моєму, так. У мене тут записка… це ж ваша адреса?
— А можна подивитись, що там у вашій записці?
— Будь ласка.
Дівчина злегка всміхнулась — зовсім не глузливо, ні, це вона сміється не з його неголеної бороди. Як би це сказати? Мило; так, мило…
— Ах, це ви. — Александер відчув на собі її уважний погляд. — Прошу, заходьте!
Він увійшов у маленький передпокій.
— Вам доведеться тут трохи почекати. Сідайте, будь ласка! — Вона відчинила двері в кімнату і показала на крісло.
Александер сів. «Витерта шкіряна куртка, нечищені черевики, зарослі щоки — гарне ж я на неї справив враження! — з досадою подумав він. — Навіть не відрекомендувався, йолоп!»
Дівчина ввійшла в кімнату і поставила перед ним склянку молока.
— Не смійтеся, будь ласка, але нічим кращим я зараз не можу вас почастувати… Ви приїхали з Західної Німеччини? — перебила вона його заперечення.
— Так… — Не знаючи, чи можна ще що-небудь їй сказати, Александер замовк, зніяковіло взяв склянку з молоком і випив його великими ковтками. Він здавався собі дуже незграбним.
— А… — Дівчина знову посміхнулась, як тільки що біля дверей, але Шенцлін відчув, що її великі сірі очі уважно розглядають його. «їй не більше як двадцять два роки, — подумав він, ставлячи склянку на стіл. — Цікаво, яку вона тут у них грає роль?»
— Літаком, — пояснив він, щоб не здатись цілковитим дурнем. — Але поки що я більше нічого не можу вам сказати.
— А, літаком! Ну, добре… На жаль, мені доведеться вас на якийсь час залишити самого; я вас замкну. Не більше як за півгодини прийде людина, з якою ви будете говорити. Всього кращого!
— До побачення.
«Швидко вона од мене відкараскалась, — подумав Александер, коли дівчина зачинила за собою двері. — Звичайно, з таким співрозмовником, як я… Навіть за молоко не подякував».