— До цього часу — так. Але тепер почались невдачі. Наше становище гіршає з години на годину. Одним словом, ти дав маху, ти наробив помилок, тримав у себе людей, що мали судимості, хоч ми всі тебе застерігали від цього. А зараз ти збираєшся переплюнути всі попередні помилки — хочеш лишатись тут. Сьогодні я з небезпекою для власного життя відбив одну атаку поліції, і ми не знаємо, чи другу атаку взагалі вдасться відбити. От які наші справи!
Доктор Шерц зараз охоче підкріпився б чарочкою чогось міцного, бо під поглядом шефа його, незважаючи на хоробрі слова, мороз проймав. Якобс неспокійно погойдувався в пружинистому кріслі. Нарешті він знайшов відповідь.
— Ти сам добре знаєш, що я в сто разів частіше за тебе наражаюсь на смертельну небезпеку. Ми лишаємось тут — і крапка. Всіх помилок уникнути не можна. Я відповідаю за них.
— Якщо висловлюватись точно, — заперечив доктор Шерц, хоч він уже побачив, що б’ється лобом об стіну, — про якусь відповідальність не може бути й мови. Твої права такі широкі, що ти вже не маєш обов’язків. Та й перед ким би ти мав обов’язки, перед ким тобі відповідати? Перед рядовими членами? Вони на тебе моляться, ніби ти бог; хоч насправді ти чорт. Про мене, хай буде чорт, аби тільки він знав своє діло. Але ти нездатний керувати складною обороною, до якої ми тепер змушені перейти. Що ти знаєш про методи роботи поліції? Дуже мало або взагалі нічого. Ти можеш розіграти по нотах операцію з сейфом, непогано володієш кулаками… Ну, нарешті, ще вмієш так поділити спільні прибутки, що тобі дістається подвійна пайка. На щось більше ти нездатний, а цього нам у даний момент мало.
Як не дивно, але ця нашпигована образами й нападками промова не розлютила, а заспокоїла Якобса. Таке з ним бувало часто.
— Три роки ти задовольнявся другим місцем, — замислено промурмотів він. — А тепер раптом…
— Я не маю ні найменшого бажання наслідувати тебе. Тобі це, може, до вподоби — тримати віжки в руках; мені — анітрохи. Мені вже п’ятдесят років, і я збираюсь прожити ще двадцять чи двадцять п’ять. І в цю останню третину свого життя я зовсім не хочу морочитись з поліцією або з заздрісними й нещирими спільниками, як це доведеться тобі до кінця твоїх днів. Я хочу покинути всі справи і нарешті трохи порозкошувати. Для цього мені не вистачає тільки достатньої суми грошей. І я їх ніколи не зможу зібрати, якщо ти й надалі будеш мене і всіх інших так спритно обдурювати, як до цього часу. Зрозумів?
Якобс наморщив лоба. Він не розумів нічогісінько.
— Обдурювати? Тобто як!?
— Це я тобі охоче поясню. Візьмімо, наприклад, останній місяць, листопад. Тридцятого числа ти, як звичайно, звітував перед «вузьким колом». При цьому ти назвав суму прибутків за листопад у розмірі п’ятдесяти шести тисяч марок. Чудово…
— А що, хіба це невірно?
— Та вірно, вірно. Я ж веду твою бухгалтерію, кому ж краще знати, ніж мені, що дійсно було заприбутковано п’ятдесят шість тисяч. В тому місяці було не дуже густо. Далі' від цієї суми треба відняти витрати в сумі вісімнадцяти тисяч марок, потім постійні оклади тих членів, що живуть за межами Берліна; всього їх у нас двадцять сім чоловік, це становить круглим числом тринадцять тисяч марок на місяць. І нарешті йдуть нагромадження; цього разу «вузьке коло» виділило для них дев’ять тисяч марок. Якщо відняти все це від суми прибутків, лишається шістнадцять тисяч марок чистого доходу. Ця остання сума мала бути виплачена двадцяти берлінським членам, причому учасники «вузького кола» одержують подвійну ставку. Таким чином, рядові члени мали одержати по шістсот шістдесят марок, а ти, Боббі Копш, Джонні і я — по тисячі триста двадцять, чи не так?
— Ти ж знаєш, що я…
Доктор Шерц не дав йому договорити: він наче хотів приголомшити його цифрами.
— Я знаю, що треба було десь узяти дві тисячі марок надбавки за риск для тих, хто збуває фальшиві гроші. Ти сказав, що рядові члени невдоволені нашими принципами дільби, й під цим приводом запропонував зібрати потрібні дві тисячі, відрахувавши у членів «вузького кола» по п’ятсот марок. Тепер виходить така картина: рядові члени одержали по шістсот шістдесят, я — вісімсот двадцять. А ти… ти поклав у кишеню три тисячі триста двадцять. Невеличка різниця, правда?
Шефові на якусь мить відібрало мову; а коли він уже хотів відкрити рота, доктор Шерц заговорив знову.
— Мені твоє здивування зрозуміле, бо ти й сам уже як слід не знаєш своїх прибутків. Тому я хотів би поновити в твоїй пам’яті ту обставину, що ми, крім темних справ, маємо ще легальне підприємство: бензоколонки, гаражі, ремонтну майстерню, транспортну контору. Вони за останній місяць дали чистого прибутку дві з половиною тисячі марок; їх ти, як звичайно, мовчки поклав у кишеню. Ось звідки в мене вийшло три тисячі триста двадцять! Насправді ж…
— А прибутковий податок? — розлючено заревів Якобс.
— Еге ж, останню сорочку з тебе, бідолахи, зняли!.. Насправді ж твої прибутки ще значно більші. Офіціальна зарплата твоїх робітників існує тільки на папері: ти її ніколи не виплачував. Дивно, що на це й досі ніхто не звернув уваги. Сума зарплати становить приблизно п’ять тисяч марок. Отже, ти щомісяця маєш круглим числом вісім тисяч; це в десять разів більше, ніж я. От на цій підставі я й говорю про обдурювання!
Бос судорожно вчепився в блискучі хромовані бильця крісла. Якусь хвилину панувала зловісна мовчанка. Нарешті він трохи підвів голову і з свистом втягнув носом повітря.
— Я міг би багато чого сказати, — буркнув він, — наприклад, гараж — це моя власність, чорт забери! Забезпечує маскування — не забувай. Не загризайся зі мною! А то я тобі… ти й рота роззявиш!
Тут Якобса прорвало. Він ударив кулаком по столу, стіл підскочив на своїх трубчастих ніжках, перекинувся й загримів по підлозі. Якобс сам не сподівався на таке. Він спантеличено дивився на те, що накоїв.
Доктор Шерц ясно відчув, що зайшов надто далеко. Тепер він мовчав, і слово перехопив Якобс.
— Завваж! Ете Йордан, цей чортів п’яниця, сьогодні вдень мало нас не завалив. Тепер сидить у підвалі, має час подумати. Біля нього собака на ланцюгу — тільки-тільки не дістає до його кутка. Будь певен…
Він коротко, здушено відкашлявся.
— Будь певен, це його приведе до пам’яті! І будь певен, ніхто не посміє й писнути, так само як і він…
Доктор Шерц єхидно всміхнувся.
— Непогана ідея, Руді! Пересаджаємо один одного, щоб поліції потім було менше клопоту.
— А хоч би й так! Раз я вже ступив на цю доріжку, я не побоюсь нічого, щоб надалі… щоб надалі… — він збився. — Можеш базікати, що завгодно, — тут, між нами. Але як іще раз таке трапиться на «вузькому колі», то я потурбуюсь… то я тобі гарантую, що та остання третина твого життя, про яку ти так мрієш, просто відпаде. Зрозумів?
— Що ж тут було не зрозуміти, — сказав доктор Шерц і встав. — Я знаю, що на твоєму боці більшість берлінських членів. Але не забувай, що я тримаю в руках усі — так, усі! — зв’язки за межами міста. Добраніч.