Гараж пана Якобса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ах, удома! Це ж за формулою gt2 поділене на два, правда?

— Дякую, колего Вольф, досить. У мене таке враження, що ви вважаєте це можливим; цього досить, — зауважив доктор Горн. — Слухаймо далі.

— Отже, — продовжував секретар, — згідно з тим, що мені розповіли, події розгорталися так: народна поліція переслідувала два автомобілі. Обидва вони в Міхендорфі піднялись угору на автостраду. Один з них через кілька кілометрів наздогнали й зупинили. Це був «мерседес-170 5» із східним номером, і…

— Що таке? — перепитав доктор Горн. — Східний номер?

— Добряча машина — цей «170 S», — докинув Вольф. — Усього чотири циліндри, п’ятдесят дві сили, а який хід!…

— Так точно, пане криміналрат. SN 13—2293. Належить одній магдебурзькій транспортній фірмі, по-моєму, «Баум і К°». Номер я записав, а власника…

— Та це для нас не має особливого значення. Як же він пояснив те, що втікав од поліції?

— Цього я не питав. Але він, напевне, якось пояснив, куди і чому він так поспішав. Народна поліція збирається детально розслідувати цю справу. Однак і тепер уже ясно, що злочин вчинили західноберлінці.

— Дивно, дивно, — бурмотів Вольф. — Як на таку собачу погоду, щось дуже багато автомобілів їхало цією дорогою, і жоден з них не має відношення до справи. Крім одного, — а він якраз утік.

— Так, — сказав Ульман. — Він зразу ж з’їхав з автостради вниз — там ясно видно сліди коліс на розмоклій землі, де він переїхав роздільну смугу, — і подався по шосе № 2 в напрямку Галле. Одному поліцаєві, який усе ще переслідував його, він оцими рогульками вивів з ладу машину. Той поліцай лежить у госпіталі, ще легко відбувся, якесь там ребро чи двоє…

— Ну, добре, — перебив його доктор Горн. — Уже дванадцята, давно час що-небудь починати.

Він уже наважився йти раз обраним шляхом до кінця. Нехай його потім лають. Він тільки побоювався, щоб не втрутився криміналдиректор Вюрцбургер і не перекреслив усіх його планів. Тому треба було діяти швидко, щоб просунути справу якомога далі.

— Ви, пане Ульман, — сказав Горн, — зараз же їдьте в Целендорф. Подивіться на карті: по-моєму, найкраще вийти на станції «Ніколасзе». Встановіть, чи має цей Якобс переконливе алібі на час з дев’ятнадцятої до двадцять першої години. Потім поїдете й допитаєте свідків на Фрейзінгерштрасе, щоб уже з тією справою покінчити. Рапорта про вранішню вашу екскурсію писати не треба: це була чисто інформаційна прогулянка в східну зону.

Криміналсекретар попрощався й вийшов.

— Роботи нам навалило по саму зав’язку, — сказав доктор Горн. — Історія на Фрейзінгерштрасе ще зовсім не розплутана, ну і решта все… Я вже звертався до оберкомісара Штромайєра, просив дати нам одного чоловіка; з Вюрцбургером якось би домовились. Штромайєр, звичайно, не дає, каже, що в самого страшенно багато роботи… А любісінько міг би дати. Хоч і Вернера, наприклад.

— Не знаю, пане криміналрат, той Штромайєр… з ним каші не звариш… — Вольф замовк і спохмурнів. Ім’я «Штромайєр» впливало на нього, як червона хустка на бика. Оберкомісар Отто Штромайєр завідував відділом автомобільних крадіжок і був суперником Вольфа. Коли свого часу переукомплектовували цей відділ, начальник карної поліції висував на посаду керівника відділу Вольфа. Проте туди призначили Штромайєра, який мав протекцію, хоч він, за словами Вольфа, не вмів відрізнити «ганомаг» від «мерседеса».

— Та я знаю, що він вам поперек горла стоїть, — пробурчав Горн, — і взагалі він не дуже приємна людина, але його успіхи за останній час… Декому з нас не завадило б повчитись.

І справді: хоч оберкомісар, вступаючи на нову посаду, й не мав достатніх спеціальних знань, з того часу йому, очевидно, вдалося, заповнити цю прогалину — якщо судити з його успіхів. Правда, за останні півроку крива автокрадіжок у Західному Берліні круто полізла вгору. Але й Штромайєр не відставав. Хоч йому й не часто вдавалось схопити винуватців, але майже щоразу він знаходив і повертав власникові вкрадену машину. Часом Штромайєр просто дивував усіх своїми успіхами. Поступово він став грозою всіх західноберлінських автозлодіїв.

У президіумі Штромайєра недолюблювали, проте не могли не визнавати його досягнень. Але, мабуть, тільки працівники його відділу були по-справжньому прихильні до нього. Що ж до комісара Вольфа, то йому була неприємна навіть думка про те, щоб працювати разом з співробітником Штромайєрового відділу. Вже сама присутність такої людини означала б мовчазне визнання достоїнств Штромайєра; це було б нестерпно для Вольфа.

— Може, вдасться перетягти до нас Ірінгса? — сказав він.

Доктор Горн з сумнівом похитав головою. Ірінгс був правою рукою криміналрата Шнабеля — керівника відділу в справах фальшивомонетників. Навряд чи з цього щось вийде… Але ж банда, на слід якої вони натрапили, безсумнівно має справу і з фальшивими грішми. Та й взагалі Ірінгс був вартий того, щоб про нього поклопотатись. І Горн вирішив спробувати.

Через дві хвилини ввійшов вахмістр з VIII відділу. Він приніс картотечний листок, до якого була акуратно пришпилена маленька записочка.

В ній без усяких формальностей, як звичайно в переписці між відділами, повідомлялось: «Переданий нам клапоть чорного паперу, крім кількох старих відбитків, має відбитки пальців Карла-Еріха Йордана, зареєстрованого в нас під № 609/49. Подробиці знайдете в доданій картці, яку просимо негайно ж повернути. Вищезгадані старі відбитки вже не піддаються ідентифікації».

— Чорт забирай! — промурмотів доктор Горн. — Вам таки щастить. Тепер є за що вчепитись! Він зареєстрований тільки в сорок дев’ятому році, значить, безумовно, живе ще в нас. Ох, ці хитруни! Завжди вони надівають рукавички трохи запізно!..

Обидва з великим інтересом почали розглядати особову картку. На ній були наклеєні три фотознімки, що зображували Йордана спереду, справа й зліва. Нижче була формула відбитків пальців і докладний опис зовнішніх прикмет. Далі зазначалось, що Йордан є власником слюсарної майстерні; вказувалась його адреса в Західному Берліні. Наприкінці йшов перелік приводів до суду.

— Малувато, — розчаровано промовив Вольф, — дрібна спекуляція, жодного серйозного злочину… — і злякано затнувся, бо криміналрат раптом з усієї сили вдарив кулаком по столу. Вольф знав, що з ним таке трапляється тільки в нападі шаленої люті. В чому ж річ? Палець начальника весь час тикав в один рядок у самому кінці картки:

«Слідство за браком доказів припинено 24/8 1949. Майстерня й-на ліквідована 15/10 1949. Й. найнявся на роботу в гараж „Зюд-вест“, Берлін — Целендорф, Потсдамське шосе, 1/12 1949».

— Це ж у нашого Якобса, — простогнав комісар.

— Як же нам тепер повернути Ульмана? Коли він поїхав?

— Та вже більше десяти хвилин, пане криміналрат. Нічого не можна зробити, сто чор… пробачте, він уже їде в метро.