Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ге-лі-коптер, — сказав Боджа, гундосячи, бо саме задрав голову.

Тепер гелікоптер показався повністю й почав поступово знижуватися до висоти двоповерхових будинків у нашому районі. Він був зелено-білий, кольорів нігерійського прапора, і ніс на собі зображення білого коня, готового рвонути вперед, нанесене всередині довгастого овалу. У відкритих дверях з кожного боку гелікоптера сиділи чоловіки з прапорцями, затуляючи собою одну людину в поліцейській формі й іншу — в осяйній океансько-блакитній аґбаді, традиційному одязі йоруба. Увесь район загудів від криків «М.К.О. Абіола!» Машини на дорогах ревіли, мотоциклісти газували так, що двигуни оглушливо вищали, а трохи віддалік почав збиратися чималий натовп.

— М.К.О.! — крикнув Ікенна, і йому перехопило голос. — В тому гелікоптері М.К.О.!

Він схопив мене за руку, і ми побігли в напрямку, де, як нам здавалося, мав сісти гелікоптер. Ми побачили, що він приземлився просто біля прекрасного будинку, оточеного легіоном дерев та дев’ятифутовою колючою огорожею, яким, вочевидь, володів якийсь впливовий політик. Будинок стояв значно ближче, ніж нам здавалося, і ми здивовано зрозуміли, що коли не брати до уваги помічників і господаря будинку, котрі чекали на М.К.О. коло воріт, ми були першими, хто прибув на це місце. Ми підійшли, співаючи одну з пісень виборчої кампанії М.К.О., але замовкли, дивлячись, як приземляється гелікоптер, і як його ледве видимі гвинти здіймають хмару пилу, що сховала з очей М.К.О і його дружину Кудират. Коли розвиднілося, ми побачили, що і М.К.О, і його дружина вбрані у традиційний одяг. Невдовзі зібралася юрба, і охоронці в уніформі та цивільному одязі стали стіною, щоб відтіснити її подалі. Люди вітали його криками й скандуванням, вигукували його ім’я, а Вождь вітав усіх, махаючи рукою. Поки розгорталася ця сцена, Ікенна завів церковну пісню, яку ми переінакшили і яку завжди співали матері, коли та сердилася на нас, щоб трохи її пом’якшити. Тоді ми вставляли «мамо» замість «Боже», але тепер Ікенна замінив «маму» на «М.К.О.», і ми всі приєдналися до нього, співаючи на весь голос:

Тільки-но ми заспівали, М.К.О. дав помічникові знак підвести нас ближче. Ошалілі, ми підійшли й постали перед ним. Зблизька його обличчя виявилося круглим, а голова — конічною. Коли він усміхався, то вираз очей надавав рисам неабиякої шляхетності. Він став справжньою людиною, переставши бути персонажем, що існував виключно у світі телеекранів і газетних сторінок, і зненацька виявившись таким же звичайним, як батько чи Боджа, чи навіть Іґбафе й мої однокласники. Це одкровення сповнило мене раптовим страхом. Я перестав співати, опустив очі від променистого обличчя М.К.О. і втупився в його блискучі начищені туфлі. З одного боку туфель я побачив металеву фігурку голови якоїсь істоти, що була схожа на медузу з улюбленого фільму Боджі «Битва титанів». Пізніше, коли я згадав ту голову, Ікенна розповів мені, що колись начищав одні з батькових туфель із таким самим зображенням. Він переказав мені їх назву по буквах, бо не знав, як воно читається: V-e-r-s-a-c-e.

— Як вас усіх звуть? — спитав М.К.О.

— Я Ікенна Аґву, — сказав Ікенна. — Це мої брати: Бенджамін, Боджа й Обембе.

— О, Бенджамін, — широко всміхнувся Вождь Абіола. — Так звали мого діда.

Його дружина, вбрана в такий самий одяг, як і М.К.О, тримала в руці блискучу сумочку. Вона нахилилася до мене й погладила по голові, як гладять волохатого собаку. Я відчув, як мій коротко стрижений скальп легенько дрябнув метал. Коли вона прибрала руку, я зрозумів, що металевий предмет, який торкнувся шкіри моєї голови, був якимось із перснів, що виблискували майже на всіх її пальцях. М.К.О. підняв руку, аби привітати щільний натовп, який зібрався навколо нього й скандував тему його кампанії: «Надія! Надія!» Якийсь час він на різні лади повторював слово awon — «ці» мовою йоруба — намагаючись дати натовпу зрозуміти, що він хоче щось сказати.

Коли скандування затихло і встановилася відносна тиша, М.К.О. скинув кулак у повітря й вигукнув:

— Awon omo yi nipe M.K.O. lewa ju gbogbo nkan lo!

Натовп відповів схвальними вигуками, а дехто засвистів, засунувши до рота зігнуті пальці. М.К.О. дивився на нас, поки чекав тиші, а тоді продовжив англійською.

— За все моє життя в політиці, до цього дня мені ніколи не казали — навіть жодна з моїх дружин… — Натовп урвав його вибухом сміху. — Мені ніколи не казали, що мою красу не описати словами — pe mo le wa ju gbogbo nka lo.

Хор голосів знову схвально заревів, а М.К.О. стиснув моє плече долонею.

— Вони кажуть, що вона надто чарівна.

Натовп трохи приглушив його слова хвилею оплесків і гудінням.

— Кажуть, ніщо не дорівняється до неї сповна.

Юрба знову заволала, а щойно затихла, М.К.О. — найагресивнішим голосом, який тільки можна уявити, вибухнув:

— Ніщо, крім майбутньої краси Федеративної Республіки Нігерія!

Юрба на нескінченні хвилини заповнила повітря криком, даючи йому змогу говорити, але цього разу не до них, а до нас.

— Зробіть для мене дещо. Усі ви, — сказав він, описуючи вказівним пальцем коло над нашими головами. — Станьте зі мною і сфотографуйтеся. Ми використаємо цей кадр для кампанії.

Ми кивнули, а Ікенна сказав:

— Так, сер.

— Oya, тоді ставайте поруч.

Він дав знак одному з помічників, дужому чоловікові в підігнаному коричневому костюмі з червоною краваткою, підійти до нас. Чоловік нахилився до нього й прошепотів щось на вухо, з чого ми розібрали тільки слово «камера». За якусь мить поруч з’явився охайно вдягнений чоловік у блакитній сорочці, на грудях якого на чорному шнурку з написом «NIKON» по всій довжині висіла фотокамера. Ще кілька помічників спробували трохи відтіснити натовп, коли М.К.О. на хвилинку відійшов від нас, аби потиснути руку своєму господареві, політику, який стояв поруч і чекав його уваги. Тоді М.К.О. повернувся до нас.

— Готові?

— Так, сер, — хором відповіли ми.

— Добре, — сказав він. — Я стану посередині, а ви двоє… — він зробив знак Ікенні й мені, — перейдіть сюди. — Ми стали від нього праворуч, а Обембе і Боджа — ліворуч. — Добре, добре, — пробурмотів він.

Фотограф, ставши одним коліном на землю, націлив на нас камеру, і яскравий спалах освітив наші обличчя на частку секунди. М.К.О. заплескав у долоні, і натовп повторив за ним, і радісно загукав.

— Дякую вам, Бенджаміне, Обембе, Ікенно, — сказав М.К.О., показуючи на кожного з нас пальцем. Коли він дістався до Боджі, то збентежено замовк, чекаючи, поки той назветься. М.К.О. повторив ім’я по складах із нисхідною інтонацією: — Бо-джо.