Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це заглушило в натовпі школярів увесь сміх, і вони завмерли. Ніхто не рухався, ніхто не сказав ані слова, почулося лише кілька бурмотінь, що швидко стихли. Навіть страшний містер Лоуренс, єдина відома мені людина, яка шмагала сильніше за батька, якого майже ніколи не бачили без канчука, здавалося, був вражений і на якусь мить втратив змогу рухатися. Того ранку Боджу розлютили ще до того, як ми прийшли до школи. Його присоромило, що батько попросив його винести надвір матрац, якого Боджа намочив уві сні. Це могло стати причиною того, що він зробив, коли містер Лоуренс вигукнув його ім’я, бо учні часто сміялися, коли містер Лоуренс із народу йоруба силкувався правильно вимовити повне іґбійське ім’я Боджі. Знаючи про цю нездатність містера Лоуренса, Боджа звик до його набору приблизних омофонів, котрі, як до настрою, змінювалися від абсолютно недоладного «Боджанонокву» до абсолютно сміховинного «Боджанолуку» — останнє сам Боджа часто згадував, а, бувало, ще й хвалився, кажучи, що він особа настільки грізна, що його ім’я звичайна людина й не вимовить — як ім’я якогось бога. Боджа часто веселився в такі моменти, і до того ранку ніколи не нарікав.

Директриса вийшла до кафедри, а містер Лоуренс приголомшено відступив назад. Переходячи з його рук до її, мегафон протяжно завищав.

— Хто промовив ці слова на подвір’ї початкової й середньої школи Омотайо, славетного християнського закладу, збудованого й заснованого на слові Божому? — сказала директриса.

Мене охопив страх перед неминучим і суворим покаранням, яке Боджа мав отримати за свій вчинок — певно, його мали відшмагати чи загадати виконати якусь «роботу», що могло означати «підмести усю територію школи» або «виполоти бур’яни перед фасадом школи голими руками». Я намагався впіймати погляд Обембе, який стояв за дві шеренги від мене, але він не зводив очей з Боджі.

— Хто це сказав, я питаю? — знову прогримів голос директриси.

— Це я, матінко, — відповів знайомий голос.

— І хто ти? — спитала вона трохи тихіше.

— Боджа.

Запала коротка пауза, після якої з мегафона рознісся голос директриси:

— Йди сюди.

Поки Боджа йшов до кафедри, Ікенна вибіг наперед, став перед ним й голосно закричав:

— Ні, матінко, це несправедливо! Що він зробив? Що? Якщо ви хочете покарати його, то мусите покарати й усіх тих, хто над ним сміявся. Чого ви дозволили їм реготати й насміхатися над ним?

Тиша, що запала після цих сміливих і викличних слів Ікенни й Боджі, на мить здалася священною. Мегафон у руках директриси легенько затремтів, а тоді упав на землю, пронизливо вискнувши. Вона підняла його, поклала на кафедру й відступила.

— Коли вже так, — знову підвищив голос Ікенна, перекрикуючи гамір зграї птахів, що саме летіли в небі до пагорбів, — то це нечесно. Ми радше покинемо вашу школу, ніж терпітимемо несправедливі покарання. Ми з усіма братами підемо звідси. Просто зараз. Окрім цієї школи, є багато інших, які дадуть нам кращу західну освіту. Татко більше не платитиме вам купу грошей.

Я досі бережу цей яскравий спогад, ті непевні переступання ніг містера Лоуренса, коли він потягнувся до довгого ціпка, а директриса жестом спинила його. Однак нехай би вона й дозволила йому зробити своє, він навряд чи зміг би встигнути за Ікенною і Боджею, які покрокували крізь ряди учнів, що легко розступалися перед ними, хоч учні, як і вчителі, позаклякали від страху. Тоді наші старші брати вхопили мене й Обембе за руки, і ми побігли геть зі школи.

Ми не могли йти прямо додому, тому що мати саме народила Девіда і видужувала вдома. Ікенна сказав, що вона хвилюватиметься, якщо ми повернемося додому за якусь годину після того, як пішли до школи. Ми зайшли в глухий кут, який здебільшого заріс травою, з якої стирчали стовпчики з написами «Ця земля належить такому й такому, не заходити». Ми зупинилися перед фасадом напівзведеного покинутого будинку. Розкидана цегла й осілі піраміди піску були геть усі всипані чимось дуже схожим на собаче лайно. Ми увійшли до будівлі й посідали на вимощеній частині підлоги з дахом — у місці, яке, міркував Обембе, мало стати вітальнею.

— Якби ви тільки бачили обличчя директрисиної доньки, — сказав Боджа.

Ми передражнювали вчителів та учнів і без угаву розповідали одне одному, що допіру зробили, прикрашаючи історію, щоб зробити її більш кінематографічною.

Ми просиділи там із тридцять хвилин, балакаючи про те, що сталося в школі, коли раптом нашу увагу привернув далекий шум, що поволі дужчав. Ми побачили, як здалеку повільно наближається вантажівка «бедфорд». Вона була вкрита плакатами з портретом Вождя М.К.О. Абіоли, кандидата у президенти від Соціально-демократичної партії (СДП). Вантажівка везла повен кузов людей і аж гула від голосів, що співали пісню, яка цими днями часто лунала по телевізору — пісня, в якій М.К.О. називався «саме тією людиною». Люди співали, били в барабани, а двоє з них — чоловіки у білих футболках із фотографіями М.К.О. — також грали на сурмах. Спостерігачі виходили з будинків, сараїв і крамниць уздовж всієї вулиці, хтось виглядав із вікон. Проминаючи вулицю, дехто з тієї групи вилізав із вантажівки й роздавав плакати. Ікенні, котрий виступив їм назустріч, тоді як ми трималися позаду, вони дали невеликого плакатика з усміхненим обличчям М.К.О., який стояв поряд із білим конем, а з правого кутка плаката спускалися слова «Надія’93 — прощання з бідністю».

— А чого б і нам не піти за цією групою й не побачити М.К.О.? — раптом сказав Боджа. — Якщо він після виборів стане президентом, ми довіку зможемо вихвалятися тим, що зустрічалися з Президентом Нігерії!

— Ох, це правда. Але якщо ми підемо за ними у своїй шкільній формі, — міркував Ікенна, — то вони, певно, відішлють нас геть. Усі чудово знають, що зараз ще рано, і навряд чи уроки скінчилися.

— Якщо вони так скажуть, ми відповімо, що втекли зі школи, аби їх побачити, — запропонував Боджа.

— Так, так, — погодився Ікенна. — Тоді вони нас поважатимуть ще більше.

— Що, як ми підемо за ними на відстані, сусіднім кварталом? — сказав Боджа. Він побачив схвальний кивок Ікенни й продовжив: — Так ми зможемо уникнути халепи й усе-таки побачити М.К.О.

Ми вхопилися за цю ідею й пішли вулицею, обігнувши велику церкву й район, де жили північники. За поворотом до провулка, де була чимала бойня, висів густий запах. Проминаючи її, ми почули, як ножі клацають об точила й сокири стукають об дошки, на яких рубали м’ясо, і як голоси покупців та м’ясників поступово наростають разом із тим клацанням і стукотінням. За ворітьми бойні двоє чоловіків стояли на колінах на килимку, схилившись у молитві. Третій стояв за кілька метрів від цих двох і вмивався водою з маленького пластикового чайничка, що він тримав у руці. Ми перейшли дорогу, проминули власний район і побачили коло наших воріт чоловіка і жінку. Вони прикипіли очима до книжки, яку жінка тримала в руці. Ми промчали далі, скрадливо зиркаючи навколо, аби пересвідчитися, що жоден із сусідів нас не побачив, та вулиця здавалася геть покинутою. Ми проминули невеличку церкву з тиковими стінами й цинковим дахом, бік якої прикрашав детальний малюнок Ісуса з німбом над терновою короною. Краплі крові стікали з рани в грудях й затримувалися в западинах між ребрами. Якась ящірка пробігла через ту цівку крові, задерши хвоста, і затулила своєю ницою формою пробиті груди. На відкритих дверях крамниць висів одяг, а перед ними стояли хисткі столики, заставлені помідорами, бляшанками з напоями, пакунками з кукурудзою, банками молока й усякою всячиною. Прямо навпроти церкви був ринок, що розкинувся на чималій ділянці землі. Річка процесії протекла вузьким проходом між валунами людей, яток, крамниць і вантажівок, що важко сновигали туди й сюди, намагаючись приманити покупців. Скупчена маса людей на ринку ворушилася, наче колонія личинок. Поки ми протискалися крізь натовп, в Обембе відірвався ремінець на сандалях. Якийсь чоловік важко наступив на сандалю ззаду, і Обембе довелося висмикувати її з-під ноги чоловіка, тож ремінець і не витримав, після чого сандаля з єдиним ремінцем спереду стала човганцем. Обембе почав волочити ногу, просуваючись разом із нами похилою дорогою через ринок.

Ледве ми вийшли на неї, Обембе зупинився, приставив долоню до вуха й несамовито закричав:

— Слухайте, слухайте!

— Що слухати? — спитав Ікенна.

Аж раптом я почув звук, схожий на гамір процесії, тільки цього разу ближчий і відчутніший.

— Слухайте, — коротко сказав Обембе, поглянувши вгору. А тоді він раптом видав: — Хелікоп! Хелікоптор!