Світло Парижа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Боже, яке лайно! — голосно прошепотіла Шарон поза нами й упала на стілець обік мене. Вона поставила сумочку під стіл так, що той аж захитався. Я врятувала філіжанку кави, яку перед тим розхитувала на краю, і з неї на крайку моєї сукні випали три маленькі, досконалі молочні краплі. Ну звичайно.

— Привіт, — прошепотіла я, озирнувшись, утишуючи стіл і ставлячи філіжанку на нього. Шарон подала мені склянку води, і я бризнула з неї собі на сукню. — Не знала, що ти в Асоціації жінок.

— Випадково, по роботі. Ці леді мають будинки, продають і купують їх, і вони багаті. А ти чого тут? Ти тут навіть не живеш.

— Послаб тиск.

— О, коли б я була у відпустці, точно б не сиділа тут із цими сучками, — відповіла Шарон. Вона повернулася до столика з нашими однокласницями й послала їм стоватну посмішку, наче й не назвала їх щойно сучками, потім склала руки й обернулася лицем до спікерші, згорбилася на стільці, немовби ми знов були на уроці геометрії, і вона боїться, що вчитель її викличе.

Я глянула на столик, де сиділи жінки з кантрі-клубу, на Ешлі, Елен, Емму й Одрі. Я ходила з ними на танці, їздила на шкільні екскурсії. Ми разом працювали над шкільними проектами. Були в одній і тій студентській асоціації в коледжі, а після закінчення ходили одна до одної на весілля, збиралися групами на пізні сніданки.

А зараз, дивлячись на них, я нічого не відчувала. Не гнівалася, не тримала в собі дитячих образ, не думала, що вони — сучки. Багато з них були дуже симпатичні. Натомість, коли я дивилась на Ешлі й Одрі, що пили чай з льодом без цукру й занурювали лише кінчики виделок у салати, щоб підчепити єдиний розірваний листочок латуку, в мені пробуджувалося лише співчуття. Я завжди зосереджувала увагу тому, що не зустріла тих вимог, що б на мене тиснули. Але завжди вважала, що від інших жінок у цій кімнаті вимагалося допасовуватися до певної моделі, і тому що зовні здавалося, ніби їм легко це робити, ніхто не думав, що вони насправді відчувають при цьому.

І те, що ми про це ніколи не поговоримо, що жодна з нас ніколи не наважиться вирватися з правил і закостенілих традицій, щоб почати розмову, розбивало мені серце. У грудях боліло, і я хотіла підвестися, пробігти до дверей бальної зали, і бігти далі, у сонячне світло, розірвати тонку шовкову стрічку, що тримає нас у полоні застарілої незручної системи цінностей, з якою жодна з нас би не погодилась. Але я не могла цього зробити. Це неправильно сприйняли б. Схилившись над тарілкою, я взяла виделку й підхопила на зубчики зелень.

Глава шоста

Марджі, 1924

Корабель відпливав з Нью-Йорка, і Марджі з матір'ю приїхали туди потягом разом з громіздкою купою багажу, зупинилися у Валдорф-Асторії на кілька днів, вечорами відвідували родину Евелін. Кілька тижнів був вітер, і мати Марджі весь час мусила йти на компроміс у всьому: у кількості пристойних сукенок, які треба було пошити, в купівлі нового пальта, скільки книжок дозволити Марджі взяти з собою. Але Марджі підозрювала, що найбільшою прикрістю для матері було те, що вона не може створити нову дочку, перш ніж послати її у подорож.

Тітонька Едіт, мати Евелін, дала їм величезний список пам'ятних місць і музеїв, які треба відвідати, хоча сама ніколи не була в Європі. Дивлячись на неї через стіл за обідом, на її занадто довгу сукню, на її підстрижене волосся (жінка в такому віці, уявляєте?) на поставлені занадто низько канделябри, Марджі думала, що ця жінка сумує не від того, що її дочка іде так далеко, а від того, що не може поїхати сама, що їй не дев'ятнадцять, коли все життя ще попереду.

Марджі, яка провела весь пополудень з Евелін, буцімто шукаючи рукавички, а насправді сидячи в чайній і читаючи, у той час як Евелін палила й розмовляла з десятком мільйонів людей, що зупинялися біля столика, хотіла сказати матері Евелін, що та може поїхати замість неї. Марджі почувалася особливо гидко через Евелін, бо коли вони повернулися додому без рукавичок, та збрехала й оголосила, що вони не змогли знайти підходящих, оскільки руки Марджі страшенно великі. Марджі боролася з бажанням скористатися своєю страшенно великою рукою, щоб нанести страшенний удар у страшенно брехливу фізію Евелін. Марджі зрозуміла з материних постійних тичків ногою під столом, коли говорили про кавалерів Евелін, плани на подорож, повернення й майбутній перший бал, яким урочистим він буде, що під час подорожі слід як навчитися чогось від Евелін, так і тримати її подалі від усіляких неприємностей. І Марджі розмірковувала, зважаючи на поведінку Евелін за відсутності дорослих, як вона зможе це виконати.

Матері влаштували їх у каюті, валізи й скрині було привезено кур'єром за день до того. Стоячи у доці й дивлячись на велетенський корабель, бабуся тремтіла від очікування. Вона не думала про конфлікти з Евелін, яких не вдасться уникнути. Та продовжувала брехати. Не думала й про містера Чепмена, лишивши позаду всі розчарування. Вона їхала до Європи. Хотіла оглянути лондонський Тауер й написати оповідання в паризькій кав'ярні, побачити стелю в Сикстинській Капелі, мала намір стати іншою, нерозважливо сміливою, знаменитою. Вони стояли на палубі під яскравим блакитним небом, сповнені натхнення від обіцянок літа, що ось-ось прийде, від усіх принад континенту, повного скарбів, історії й розповідей, які вони відкриють для себе, від зустрічей з людьми, не знайомими з неповороткою і непоказною Марджі Пірс, і вона здригалася від захоплення.

Захоплення тривало приблизно дві години. Бо щойно вони помахали рукою на прощання матерям, що стояли на дамбі, коли корабель печально прогудів, ворухнувши величезними сталевими боками, і в супроводі двох буксирів, наче маленьких весільних пажів, вийшов з доку в напрямі океану, Евелін подивилася в очі Марджі важким підступним поглядом. Більшість пасажирів гуляли подалі від бортів, кілька з них піднялися на горішню палубу, аби краще побачити відплиття, позаду розлягалося місто, яке здавалося усе більш широким, дехто пішов до своїх кают, щоби зручно влаштуватися, дехто шукав розваг. Евелін покопирсалася в сумочці й витягла звідти цигарку, запалила її й трохи відвернула голову, щоб випустити дим. Відлітаючи, його хвилька торкнулася щоки Марджі. — Ситуація така, Марджі. Я погодилась узяти тебе з собою, бо інакше мати не дозволила би мені поїхати до Європи. Однак я хочу казково провести час у цій подорожі й не хочу, щоб ти все це зруйнувала.

Марджі не мала жодних ілюзій щодо стосунків з Евелін під час цієї подорожі. Вона не думала, що вони будуть по-дівчачому хихикати серед замків і вересових пустищ, не уявляла їхніх бесід про побачення за кавою з вершками в Cafe de la Раіх[33], але сподівалася, що досягне з нею деяких угод. Гадала, що поведе Евелін у галерею Уффіці і Лувр, розбудить її, коли та часом засне на опері в Ла Скала, що Евелін пускатиме бісиків швейцарам, що до кінця подорожі доведеться її кілька разів витягати з нічних клубів. Однак вона ніколи не передбачала відкритого бунту.

— Отже, я збираюся робити що хочу, а ти робитимеш те, що… робитимеш, — промовила Евелін, із сумнівом глянувши на її цупкий дорожній костюм. — І не ставатимемо на шляху одна в одної, добре?

Сказавши це, Евелін виразно глянула через плече Марджі й обернулася, щоб роздивитися групу молодих людей у віці між Марджі й нею. Дві жінки і п'ять чоловіків. Жінки пили шампанське з келихів, двоє чоловіків тримали пляшки й пили просто з них, наче п'янички. Марджі знала, що на кораблі дозволялося пити алкоголь, але гадала, що була якась формальність, і треба було пересікти якусь невидиму лінію. — Що я робитиму? — спитала вона себе.

— Чому не почитаєш якусь книжку, адже саме це роблять такі дівчата, як ти? — спитала Евелін. Вона побачила своє відображення у щойно начищеному латунному флероні найближчого поруччя й, навіть не попрощавшись, пішла повз неї далі так, наче Марджі була привидом, що складався тільки з повітря, і приєдналась до групи, почала сміятися й розмовляти з молоддю. Одна з дівчат звідкись видобула ще один келих, але Евелін визивно взяла пляшку й стала пити просто з неї, усіх розвеселивши й викликавши бурні овації. Коли вони познайомились? Імовірно, вона їх десь раніше бачила, такі люди, як Евелін й дівчата з групи, гарні, привітні, створені для того дивного світу, де жінки працюють і носять короткі спідниці на свій перший бал і палять відкрито.

Група віддалилася, і Марджі лишилася сама на палубі, вона через борт дивилася на верф, поки на горизонті не стало видно лише краєчок землі, що звався Нью-Йорком, а потім через деякий час пішла на корму, щоб побачити статую Свободи з піднятим догори смолоскипом. Вона відсалютувала їй рукою, спостерігаючи, як останні ознаки землі зникають удалині.

Так багато для слави і знаменитості. Обернувшись, Марджі глянула у безмежну порожнечу, за якою лишилося місто, корабель набирав пари й рухався з дивною швидкістю, у повітрі пливли чорні стовпи диму. Серце стиснулось від туги за домом, вона проковтнула клубок у горлі.

— Досить, — промовила Марджі вголос. Вона розгорнула плечі, швидко моргнула. Туга за домом. За чим, чорт забирай, їй тужити? Чи не згаяла вона стільки років, чогось очікуючи, чогось такого (іншого, ніж містер Чепмен), хто б забрав її з батьківського дому, звільнив її. Чи не прочитала вона сотні романів, у яких жінки мали пригоди й не уявляла себе на їхнім місці: подорожувати в часі, закохуватися у боязкого на вигляд, а насправді такого чарівного пірата, розслідувати крадіжку картин у Милані, досліджувати Ніл? І ось вона тут, з оплаченим квитком, з усіма можливостями, готова до пригод, однак плаче на палубі, бажаючи повернутись до матері, від якої так хотіла піти. — Будь героїнею, Марджі! — промовила вона вголос і пішла з палуби вниз, щоб оглянути корабель.

Якось непомітно минали години й дні, і позаду лишився тиждень. Марджі гуляла овіяними вітром відкритими палубами, читала у кріслі біля вікна корабельної бібліотеки, спостерігала, як ніс корабля розрізає безкрає море. Увечері вона одягалася й обідала поруч з порожнім стільцем Евелін, чемно розмовляла з кількома парами старших людей за столом, яким, вочевидь, було цікаво, що вона тут робить, але всі вони були досить вихованими, щоб не спитати про це. Марджі відвідувала лекції, а одного вечора виходила на палубу з астрономічним клубом, дивилася на розсип зір у небі, які світили, наче загублені листи, відіслані багато сторіч тому. Потім знайшла альков у салоні, куди рідко хтось заходив, де ніхто не заважав їй писати, брала з собою туди свої зошити й заповнювала сторінку за сторінкою й поринала у світи, де не треба було нашорошувати вуха, щоб почути вчасно, як мати підіймається сходами, вскакувати й поспіхом ховати зошит у шухляду, з почуттям провини ховати заплямовані атраментом пальці.

То тут, то там Марджі бачила Евелін та її групу. Корабель, що здавався велетенським першого дня, коли вона пройшла його з носу до корми, заходячи у кожен зал, клуб чи ресторан, захоплюючись блиском дерева й сяйвом вікон, зараз здавався маленьким і людним. Того вечора, коли Марджі виходила на палубу з астрономами, повертаючись щасливою, з очима, що відбивали світло тисяч зірок, розум повнився оповіданнями, бажаннями, мріями й міфами, вона побачила Евелін та її товариство, що, п'яні, сміялися у одному з коридорів, натикаючись на двері кают, не переймаючись тим, що всередині спали люди.

Кожного вечора в концертному залі грав маленький ансамбль, і персонал судна поставив на килимі маленький танцювальний майданчик там, де вдень стояли столи для бриджу. Одного вечора, коли Марджі проходила повз нього у свою каюту, у центрі вона побачила Евелін з одним з чоловіків. Вони повільно танцювали, близько притуляючись одне до одного у тьмяному світлі. Руки Евелін недбало лежали на плечах чоловіка, між пальцями вона тримала келих із шампанським, наче щойно припинила пити з нього. Їхні друзі зібралися на стільцях у кутку, схилившись один до одного, наче каміння витонченої руїни, час від часу вибухаючи сміхом. Наступного дня Марджі сиділа на тих самих стільцях з чашкою чаю, прагнучи вхопити щось з їхніх почуттів, схилившись до подушок, відчути запах дівочих парфумів, але вдихала лише застоялий дим, наче згадку про магічні ритуали. Важила не кімната, а люди в ній. Марджі боялася, що зовсім не має в собі чарівності.

Коли судно все ближче й ближче підпливало до Шербура, Марджі стала нервувати. Добре було лишати Евелін у товаристві на кораблі. Це було закрите місце, важко було випасти за борт. То що з нею може статися? Але в Європі Марджі знову за неї відповідатиме.

Коли корабель причалить, люди, з якими Евелін заприятелювала, розійдуться по місцях, куди їхали, і вона знов залишиться віч-на-віч з Марджі. У них був певний маршрут. Вони мали квитки, їхні матері писали і резервували телеграфом кімнати в готелі для них. Усе буде добре, казала собі Марджі й затамовувала у грудях нервовість.

Уранці того дня, коли вони прибули, Марджі прокинулась рано, хотіла побачити, як причалює корабель, подивитися на спокійну нерухому землю замість безкрайнього плину океану, метушню в доці, як велике судно повільно пливтиме вздовж пірсу, як ставитимуть трапи. Сніданок було подано рано, і вона їла його мовчки разом з іншими сонними пасажирами, застиглими між утомою і збентеженням. По дорозі до каюти зупинилась на палубі, дивлячись на людей, що сходили по трапу внизу, підводили голови, нюхали повітря, дивилися на сонце, на носіїв, що бігали довкола, вантажачи багаж на візки, щоб відвезти його на вокзал.

Сьогодні вночі Евелін, звичайно, не ночувала в каюті, отже, Марджі хвилювалась усе більше й більше. Але коли повернулася зі сніданку, Евелін була в каюті, пакувала свою скриню. Тобто сиділа на ліжку, гортаючи журнал, серед розкиданих речей, скриня займала усе вільне місце на підлозі каюти. — О, привіт. — Здавалось, вона зовсім не здивувалася, побачивши Марджі, як наче й не уникала її протягом усього цього тижня. — Жахлива це справа — пакувати речі, чи не так?

— Гадаю, так, — відповіла Марджі невпевнено, приховуючи роздратування, розмірковуючи, чи не означає ця випадкова розмова відлигу у стосунках Евелін до неї. Вона сподівалася, що коли вони зійдуть із корабля і знову залишаться віч-на-віч, Евелін угамується, проявить свою цікавість у виборі музеїв та пам'ятників, які вони збиралися відвідати. Зрештою, хіба її зовсім не цікавить, що чекає їх попереду? Наступні два тижні вони мали прожити в Парижі, і Марджі міркувала, як відвідати все, що хотіла: музеї та бульвари, магазини й кав'ярні. Цілий тиждень Марджі мріяла про пригоди, які з ними можуть статися. Саме їй було надано керівну роль у подорожі: гроші, паспорти, резервування номерів у готелях, список того, що мали зробити, аби покращити свою освіту. Марджі не збиралася обмежуватись цими наказами. Чи є погане в тому, що Евелін збирається присвятити цілий пополудень ходінню по магазинах, або вони поїдуть на день до Версалю? Воля, чудова, солодка воля розлягалася перед нею, як обітниця. І хоча Евелін не виказала жодної цікавості щодо Парижа, тільки спитала, у якому готелі вони оселяться, Марджі була певна, що та ходитиме з нею як тільки це все побачить.

— Як приємно зійти з корабля, адже так? На ньому відчуваєш клаустрофобію.

[33] Cafe de la Paix — відома кав'ярня в Парижі, яку відвідували видатні художники, письменники, композитори, зокрема Петро Чайковський.