Помирана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вали собі йухан! — відмахнулась Дана.

Вітер ворушив ошмаття картону, толю, шпалер і драних мішків. Із-під звалища сочилося тепло — десь на глибині ще розкладалась органіка, пускаючи гази. Нельсон озирнувся на брата. Гектор із зубчастою шестернею в голові скидався на людину-півня з якоїсь забутої картинки. Голодний погляд Гектора блукав десь далеко.

З голоду Нельсон так знесилів, що завис у Соцбуді, не дійшовши до Гаражів, де він мешкав. Просто притулився до розбитого трансформатора і провалився в сон. Коли ж він очуняв, уже темніло. Вулиця була мертва, в проломах асфальту зяяла тьма. Із фасаду будинку звисала роздовбана конструкція квадратної форми. «Тамокнаб» — прочитав на ній Нельсон, звично сприйнявши за стару лайку, як і всі написи на стінах.

Він підняв очі на барачні «коробки» Соцбуду. Лише в одній із них світилося. Він раптом згадав, що саме там і мешкає Сава, цей химерний старець. Колись він навчив їх з Гектором читати нашкрябане на стовпі слово «йуханун». І кожному дав з’їсти по жмутку якогось кислого листя, що росло у нього під вікном. Чудний Сава був учителем і старостою у коритян.

Нельсон пірнув у під’їзд, почав підніматися на другий поверх, але бетон в одному місці був провалений, сходи висли в повітрі. Протиснувся під стіною, спіткнувся об тріски розламаних перил. Постукав у двері. Не чекаючи відповіді, увійшов. Через коридор посунув у кімнату. По її стінах, чорних від сажі, раз-по-раз пробігали теплі тіні. Стіни були розписані якимись кресленнями. Нельсон бачив подібні малюнки вперше. У куті стояла невеличка металева піч, зі щілин якої пробивалось гаряче світло. Від неї пашіло теплом. На підвіконні догорала свічка.

— Прийшов таки, рехакус… — голос Сави змусив Нельсона здригнутися.

Сава лежав за ширмою з тюлю — в пружинному гамаку. Він був накритий цератою і майже не дихав. Його очі провалились у череп. Голова зсохлась і, здавалося, зменшилась в об’ємі. Нельсон хапливо, як мародер, зазирнув під гамак, потім погрюкав шухлядами столу. Всюди було порожньо.

— У тебе тут нічого нема, старий танаб’є? Я з ніг валюсь, — Нельсон обіперся об стіл, щоб не впасти.

— Там, у банці… — прошамкав Сава.

Нельсон кинувсь під стіл і видобув пластикову посудину. Він запхав руку в розсіл і витяг щось слизьке, глевке і змилене, як мочалка. Заковтав, не дивлячись. Чомусь обпекло руку. Що ж до нутрощів, то він відчув їх не одразу.

— Ну… набив кишку? — усміхнувся Сава самими очима.

— Шо за… — скорчився Нельсон, тримаючись за живіт.

— Тирсоплита в лужному розтворі. Розм’якає так, шо можна й не жувать.

Нельсон осів на підлогу, прислухаючись до внутрішньої пожежі. У животі клекотіло, поки шлункова кислота боролася з лугом. Сава вичекав стільки, скільки треба було, щоб той зміг трохи оговтатись.

— Я позвав тебе для діла. Чую, скоро понесуть мене йухан…

— Понесуть, — підтвердив Нельсон, переводячи дух. Його порване вухо розчервонілося від надмірних метаболічних зусиль організму.

— От ти… коли ти бачив зеленку на Кориті? — запитав Сава стиха.

— Таке питання, шо твій рех старий! — відмахнувся Нельсон.

— А хоч шкіряний туфель, який можна розпороть, вимочить, зварить…

— Шкіряне поїли аж коли, — буркнув Нельсон, не вміючи означити давність подій.

Сава просопів багатозначну паузу. Потім заворушився, спустив скоцюблені ноги на долівку і сів. Нельсон помітив, яких зусиль цей чоловік докладає, щоб робити елементарні рухи. Голий Сава був схожий на обгризену кістку.

— Із Коритом тре’ шось робить, — виголосив Сава рішуче.

— Тобі-то вже нічо’ не тре’ робить, — скривився Нельсон.

— Слухай мене, реханакус драний! — раптом гаркнув Сава.

Нельсон підняв на нього здивований погляд. Сава обв’язався ковдрою-клейонкою, від чого став схожий на абажур торшера. Його груди здушив кашель.

— Коли я був такий олйух, як оце ти, у мене був бінокль, — почав Сава здалеку. — Я ходив дивиться до Колючки, як там шо.

— Ти був за Колючкою? — шоковано перепитав Нельсон.

— Та ні. Я дивився здалеку на Них, близько не підходив. Вони ходили туди-сюди. Усі такі здорові, жирні, гарно вбрані. А чого? Бо вони чорнуху качають! Качають день і ніч. І чорнуха їх годує, — розвів руками Сава.

— Чого ж ти, танаб’є, не натирив у Них тої чорнухи?

— Тю! Хто за Колючку ходив, уже ніколи не вертався! Кажуть, там з наших шкури роблять для крісел і варять міндобриво.