Полон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, я нікого тут не знаю.

— Зрозуміло, не проблема. Пофартило тобі. І не треба ні з ким більше знайомитися. Я тебе до своїх сусідів тимчасово підселю. Вони звалили, за хатою я доглядаю, переночуєш. Там холодно, але на вулиці ще холодніше, правда ж? Багато за нічліг не візьму, це мій бізнес, розумієш?

— Розумію, — холодно відповіла Жінка.

— Та ти не осуджуй. Я ж допомогти хочу.

— Я нікого не осуджую, тільки себе.

— Це ти даремно, даремно. Себе потрібно любити. Сам себе любити не будеш, ніхто не полюбить, чуєш? Я ось за квартирами дивлюся. Допомагаю людям. Чим можу. Я людина потрібна. Розумієш? Часи змінюються, а потрібні люди зостаються.

Місцевий криво посміхнувся, а Жінка просто кивнула у відповідь. І вони поїхали чужим містом під звуки блатного шансону зі скрипучої автомагнітоли.

Простора квартира була затхлою, але не холодною. На підвіконнях зів’ялі вазони — їх вочевидь давно не підливали, неприємний запах в туалеті, перегоріла лампочка в коридорі, порожній вимкнений холодильник. Та Жінка не зважала — їй аби перебути.

Раніше в цій квартирі жили її ровесники. Сімейна пара, бездітна, але щаслива. На стінах висіли фотографії у строкатих рамочках: спільні подорожі, сімейні вечері, пікніки з друзями, студентські портрети. Поміж книг — запилені сувеніри. На кухні — торішній календар місцевого заводу з усміхненою білявкою. Порцелянові чашки з квіточками, тріснуті дерев’яні дощечки та кілька менших тупих ножів, а один великий і гострий. Пачка солі та пачка соди на столі, а на балконі кошик з прищіпками й попільничка. Все, як у всіх до війни. А потім ці люди поспіхом зібрали пожитки, залишили ключі сусідові й виїхали туди, де їхнє сімейне щастя не розтрощить автоматна черга або вибух міни. Ці люди зараз біженці. У полоні обставин. Таких, як вони, — мільйони. І всі вони вірять, що коли-небудь повернуться додому. Тому не прибрали квіти з підвіконня, тому не зняли зі стін фотографії, тому надсилають гроші для оплати комунальних послуг.

Її новий знайомий не утік з-під обстрілів, не виїхав у тихе місце. Вирішив пристосовуватися до нового життя за нової влади. Вочевидь, він навіть досяг успіху в кар’єрному зростанні. Так принаймні здавалося з першого погляду. Самовпевнений, навіть пихатий, він по-діловому показував Жінці, де білизна, де посуд, де кран з водою. А вона намагалася тримати себе в руках, не розплакатися. Та й сліз уже не було, тільки туга і втома.

Жінка стягнула з ніг промерзлі чобітки й поставила їх біля батареї. Опалення в місті працювало, з крану текла гаряча вода. Дивно, бо вона уявляла собі все геть інакше. Втомлено витягнувшись на скрипучому дивані, вона заплющила очі і спробувала заснути. Одначе сон не йшов. Їй весь час хотілося схопити сумку і швидше бігти, шукати-рятувати свого єдиного сина. Якби ж вона знала, куди бігти, то, мабуть, встановила б світовий рекорд зі швидкості. Чекання здавалося страшною карою. Та вибору не мала.

Що знають чоловіки про материнську жертву? Чому ніхто не попереджає жінку про те, чого вона позбудеться, якщо стане матір’ю? Чому всі радісно плескають у долоні й агітують за щасливе життя поруч з дітьми? Адже це все брехня. Дитина — це величезна невдячна праця, безсонні ночі, вічна втома і тривога. Так, звісно, ти радієш її перемогам. Проте скільки коштує матері кожен крок маленької ніжки, кожна усмішка беззубого ротика, кожна оцінка у школі й кожний іспит у інституті? Усі обіцяють в обмін на народження дитини щастя на все життя, але ніхто не говорить, що з народженням спадкоємця твоє життя перетворюється на вічне служіння.

Спершу ти відмовляєшся від свого густого волосся і здорових зубів, від своєї бездоганної талії і пружних грудей. Потім ти відмовляєшся від особистого життя й особистого простору. Далі ти відмовляєшся від цікавої роботи й подорожей, від дружніх посиденьок на кухні до ранку і спонтанних поїздок на море. Тому що без тебе дитині буде страшно, самотньо, голодно і холодно. Вона потребує тебе набагато більше, ніж друзі, родичі, коханий або начальник на роботі. Дитина розчинена в тобі, тягнеться своїми крихітними рученятами, обіймає, ласкаво белькоче перші слова, ніжно цілує твою щоку — і немає для жінки нічого важливішого за цю безпорадну слабку істоту, тому що жінка розчинена в дитині.

А життя не стоїть на місці, адже воно ширше, ніж дитяче ліжечко. Життя не приймає вибачень за зраду й нестримно проходить повз.

Спершу зникають друзі і приятелі, яким незатишно поряд із жінкою-квочкою, котра вічно опікає своє чадо. Потім йде коханий чоловік, якому нудно поруч з конкурентом, котрий для жінки бажаніший і любіший. Потім звільняють з роботи, бо клієнтам важливий сервіс і твоя працездатність, а не шмарклі та нежить твого сина.

Проте найжахливіше в цьому глобальному обмані, що діти ніколи не дорослішають. Для матері її дитина завжди залишається джерелом тривоги й місцем докладання зусиль, щоб захистити, прикрити собою. Материнство — це добровільна довічна неволя, за яку ніхто не подякує і яку ніхто не оцінить повною мірою. Чому про це мовчать автори книжок, сценаристи серіалів і популярних телевізійних передач? Це якась глобальна змова, містифікація. Весь світ працює над тим, щоб створити ілюзію щасливого материнства і приховати темний бік вибору народження дитини. Тож потім, зробивши вибір на користь себе-матері, а не себе-вільної-людини, безліч жінок виявляються вкрай розчарованими. А зворотного шляху вже немає. Це — як татуювання на лобі, соціальна мітка, яку всі бачать.

Діти — квіти нашого життя, що зростають на материнських сльозах. Хтось ридає тихо, хтось голосно. Але плачуть усі. Більшість, змирившись з долею, подолавши депресію й уставивши замість втрачених зубів протези, усміхаються та починають співати пісню про щастя безумовної материнської любові й поступово самі переймаються вірою в щирість своєї брехні, звикають до необхідної жертви й остаточно занапащають своє життя. Все до крихти, заманюючи фальшованими радощами нових дуреп у коло адептів «щастя материнства».

А тих, хто не хоче йти на жертву, хто свідомо відмовляється від материнської ноші, примушують відчувати себе ізгоями. Цей світ вимагає репродукції. Цьому світові потрібні нові раби, нові полонені, нові жертви...

У двері подзвонили, потім у замку повернувся ключ. Жінка розплющила очі. Годинник на стіні показував сьому ранку. Вона не помітила, як втома взяла своє і приспала її.

— Підйом, щасливице, — безцеремонно голосно сказав Місцевий.

— Ви знайшли мого сина?

— Уяви собі, знайшов!

Жінка похапцем сіла на дивані. Від нервового збудження та радості вона безпорадно нишпорила пальцями правої руки навкруги в пошуках сумки. Другою рукою Жінка немов гладила себе. Згорток грошей за ліфчиком злегка здавлював груди. Намацавши сумку під подушкою дивана та відчувши навпомацки рятівний згорток біля серця, Жінка остаточно прокинулась.

— Чого сидиш, збирайся, поїхали! У мене ще справ по горло, мотор глухне, ремонтуватися треба.

— Так-так. Я швиденько, я зараз.

— Про все домовлено. Гроші старшому віддаси, сина заберемо твого і назад. Я довго з тобою панькатися не можу, тому бігом, бігом, поїхали!

Окрилена Жінка випурхнула з квартири, на ходу намотуючи шарф на шию. Місцевий діловито оглянув кімнати, вимкнув світло у ванній і замкнув квартиру на ключ. Вона за звичкою сіла в машину на заднє сидіння. Коли син із друзями підвозив її куди-небудь, вона завжди сідала ззаду й дуже боялася, що він не туди поїде, невчасно загальмує. Ось і зараз вона з острахом дивилася на водія, який надто хоробро мчав по вибоїстій дорозі кудись за місто. Повз покинуті ферми, засніжені поля й бетонні блоки, які слугували комусь вогневими позиціями.

— Ця ямковість мене доконає, — безперервно жалівся Місцевий. — До війни дороги були жахливими, а зараз взагалі самі напрями лишилися. Махнув туди-сюди — та й гайда на сервіс робити ходову! А кому до того діло? Вбивають дороги без жалю усі, а ремонтувати ніхто й не збирається. На що йдуть наші податки?

— Ви мене питаєте? Я не знаю відповіді.

— Зате я знаю! У кишені владців вони йдуть! Срати вони хотіли і на тебе, і на мене, і на мою машину. Аби жерти смачно й дівок закордон трахати возити. Все інше — по барабану. От і вони мені по барабану. Нехай воюють, нехай б’ються за бюджет. А я їм своє не віддам.