Полон: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона народила сина всупереч усьому. Батьки відразу відмовилися допомагати, адже вона заради власної сім’ї занапастила кар’єру та покинула навчання. Чоловік залишався байдужим до її страждань і болю, бо прагнув до власних цілей в житті, тож пішов до іншої, більш розкутої в ліжку та послужливої. Друзів вона втратила за кілька років шлюбу. Таким чином маленький клубочок щастя виявився відправною точкою до жіночої самотності. Увесь її час, увесь життєвий простір зайняла дитина. Утім, поступово безмежне щастя від народження первістка перетворилося на гнітючий полон.

Спершу вона звинувачувала весь світ у своєму горі, згодом з’явилися імена конкретних винуватців усіх її лих, ще пізніше життя зробилося геть нестерпним. А маленький клубочок щастя ріс, набирався сил і мужності.

Час лікує рани. Хоч які глибокі, хоч як довго нили її шрами на серці. А може, вона просто звикла до ударів долі й навчилася сприймати їх зі вдячністю або покірністю — вже не так важливо. Важливо, що змогла виростити сама, поставити на ноги, вивчити й навіть «дати путівку в життя». І виявилася непотрібною. Як колись давно виявилася непотрібною його батькові, так і тепер вона розуміла: це кінець, пташеня випурхнуло з гнізда й уже не повернеться. Проте потайки вона так довго чекала цієї миті, що з появою незалежності від постійної турботи за сином Жінка розгубилася остаточно. Така бажана й омріяна свобода не принесла ні шаленого кохання, ні радості, ні вільного часу «для себе».

Сина мало цікавили її жіночі печалі, її курячі котлети і сповнені гіркою любов’ю очі. У сина було своє життя, а у неї своєї долі так і не склалося.

Вона не наважилась обговорювати його рішення стати музикантом. Як зазвичай погодилась, хоча розуміла: заробляти музикою буде складно. Вона не стримала його, коли син вирішив піти на війну. Сама ж виховала мужчину, сама вчила бути сильним і робити вчинки. Тому коли їй сказали, що син потрапив у полон, нікого, крім себе, не звинувачувала. Продала обручку, яка багато років припадала пилом у коробці з біжутерією, золотий годинник, який їй подарували батьки на повноліття. Позичила грошей у всіх, хто міг допомогти, і поїхала шукати сина — одну-єдину причину, яка стільки років тримала її душу на цьому світі.

Де шукати інформацію про полонених вона гадки не мала. Запитувати у когось, радитись або шукати посередників побоялася. Адже стільки років їй ніхто не допомагав, вона звикла все вирішувати сама.

У місто, звідки кілька разів телефонував син і в якому його бачили востаннє, вона приїхала після обіду. Маршрутка зупинилася біля якогось магазину. Всі пасажири спішно вийшли й розбіглися у своїх справах. Вона залишилася стояти на зупинці. Місцеві, кидаючи оком на безпорадну пані, немов прицінювалися, але проходили повз без агресії.

Ніякого плану вона не мала і що робити далі не знала. Розбиті стіни будинків, порожні вулиці, понівечені машини на узбіччях породжували в душі панічний страх і бажання бігти із цього страшного міста. Бігти назад, у теплу світлу квартиру, де на кухні завжди пахло булочками з корицею, а на підвіконні цвіла герань. Єдине, що рухало її вперед, — бажання знайти сина й повернути додому. На кухню, де булочки, де свище чайник і плюється бризками окропу, де в шафі лежать шкільні альбоми, а на стіні висить побитий міллю килим. Повернути втрачене найдорожче — ось що вона хотіла найбільше в цю страшну мить, ось навіщо приїхала у страшне сіре місто, ось що робило її сильнішою за інстинкт самозбереження.

На її щастя, в магазині біля автобусної станції чоловіки сперечалися про полонених. Вона прислухалася, а потім, набравшись рішучості, підійшла до одного з них. Він завантажував у багажник старих «Жигулів» великі пакети з хлібом, бляшанками, крупою й випивкою.

— Пробачте, я шукаю сина.

— Сина? А я тут при чому?

— Я чула вашу розмову. Мій син потрапив у полон. Його востаннє бачили саме у вашому місті. Може, ви щось знаєте про полонених...

Чоловік пильно подивився на неї. Дістав з кишені жменю насіння та, спльовуючи лушпиння під ноги, посміхнувся. Посмішка була недоброю, навіть хижою. Вона хотіла піти, але Місцевий гукнув її та запропонував сісти в машину. Обернувшись на голос, Жінці здалося, що він щось знає, тому покірно сіла на заднє сидіння.

Він увімкнув музику й розвернувся до неї, широко посміхаючись. Вона помітила, що до його нижньої губи прилипла лушпайка від насіння, але нічого не сказала. Було огидно, але вже не страшно.

— А чому ти до мене підійшла?

— Не знаю. Мені здалося, ви щось знаєте.

— Може, і знаю. А може, і не знаю. Ти місцева, з наших країв?

— Не зовсім.

— Зрозуміло, столична штучка. Давно шукаєш? До когось уже зверталась?

— Ні. Я звикла сама вирішувати свої проблеми.

— А ось це правильно. Це мудро. Гроші є?

Після цього питання її серце тьохнуло. Вона взялася за ручку дверцят і хотіла вийти, але чоловік знову заговорив, тепер уже без посмішки й дуже швидко:

— Значить так, ти не дурій, сиди тихо. Сина твого знайдемо, я людина потрібна, мене багато хто знає, я багатьох знаю. Мені на політику насрати. Ця влада, інша влада — все виродки на нашому горбу їздять. Тому слухай сюди: я подзвоню, уточню, а ти погуляй. Завтра, якщо все складеться, поїдемо забирати.

— Все так просто? Розумієте, він у мене музикант, він не військовий. У мене фотографія є.

— А що тут складного? Фотографія — це зрозуміло, це добре. А гроші є?

— Є.

— Та ти не бійся, я нормальний, не відморозок. Моя справа гроші, а там як домовимося!

Чоловік знову посміхнувся, і в його грубому обличчі вона побачила свій шанс знайти втрачений сенс безрадісного життя.

— Скажіть, що мені зараз робити?

— Ночувати тобі є де?