Омріяна екскурсія 7-В до Києва, дбайливо зорганізована Лідою Василівною на осінніх канікулах, не дуже втішила. Дмитрик захворів і поїхати не зміг, а Вадим цілу дорогу спілкувався тільки з ненависною Завадчучкою. Помста за невдалі побачення?
70. Мир
Осінь усе глибшала, як глибшали Софійчині сумніви й вагання. Вкутавшись у подаровану тітонькою шаль, бродила золотими листяними заметами. Парк оголився і спорожнів. Тільки їхня з Вадимом акація ще ніяк не скидала срібно-зеленого кучерявого вбрання. Софійка знала: акація не жовкне, вона зеленіє до останнього і просто осиплеться якоїсь ночі під натиском тяжкого приморозку.
Так не жовкне і її кохання — його зможе понищити лиш якась непереборна обставина. І ходитиме вона сьогодні цими алеями дотемна, і ніщо не завадить Софійці зустріти на цих алеях його…
Ну, хіба раптом ідеальний Дмитро Іваненко зустрінеться перший — тоді, звісно, доведеться з ним ділити смуток цієї прощальної пори.
Вадова постать справді з’явилася не скоро, але все ближчала в сизо-золотому тумані. Ось вона вже неминуче постане перед замисленою і байдужою до всяких там перехожих дівчинкою.
— Ух, ледве злиняв од своїх старих! — видихнув замість привітання. — А то немає розслабухи ні в школі, ні на хаті! Хочуть мене в якісь Айнштайни закадрити: уроки та уроки! Скутера в гаражі забадяжили!..
— Привіт! — ледве стримувала радість.
— Але не на того напали! — торочив про своє Вадим. — Я в мент врубався, що до чого, навернув їм на вуха лапші — й ноги в руки! Бачу, все одно спізнився! Ти тут давно? Чувака ніякого не бачила? З плеєром? У мене з ним стрілка забита!
— Не було нікого.
— От невезуха! Прийдеться на мобілу тратитись! — Кулаківський красиво відгорнув чуба, дістав мобілку й став ефектно тиснути на кнопки. — Блін, рахунок на мілині! Не хоч за компашку по свіжу картку зганяти?
Софійка радо поспішила за Вадимом. Не встигли вийти зі скверу, як наткнулися на Сашка. Той поспішав кудись із чималеньким пакунком: не інакше, як за дорученням свого шефа.
— Оба-на! Я фанатію! — саркастично зареготав Кулаківський.
Сашко, мовби й не про нього, заклопотано прямував вулицею.
— Затуляйте носи: бомжатник на горизонті! — ще гучніше сміявся Вадим.
Софійці зробилося зле, воліла провалитись під землю. Такий… найкращий — і таке городить!
— Що, слабо таку лялю, як у мене, відхопити? Проґавив свою б’ютифул ґйол, тепер шмарклі втираєш?
Це вже було занадто! Сама незчулась, як із криком «Сашку, зачекай!» ринулась назустріч, точніше, вже навздогін Фадійчукові. Сама незчулась, як їдко махнула на прощання Краківському:
— Покєдово, пацан! Тусуйся сам із собою!
Хай уже потім, пізніше, тяжко шкодуватиме, що вкотре втратила нагоду наблизитись до коханого. Потім ридатиме ночами й придумуватиме, як помиритись. А зараз головне — догнати Сашка! Запитати, як міг її так надовго забути, висловити йому всі свої образи й сумніви! Привітатись, побалакати. Зрештою — просто почути голос!
Хлоп’як зіщулено мчав уперед, не озираючись на Софійчині поклики.
Лелечко, яке гонористе!
— Та спинись уже, навіжений! — засапано перегородила йому шлях. — Дай хоч слово сказати!
— А не гидуєш торкатись до бомжика? Білі руці замурзати не боїшся? — стояв перед дівчиною і водночас поривався йти далі.
— Вислухай же, будь ласка! — мало не плакала. — Я ж до тебе, як до людини, а ти…
— Вибач, поспішаю! — Сашків голос був незворушний, а сам він знову рвонув уперед.
— Ну, то й іди собі, потворо!!! — з насолодою вигукнула мамине стосовно Чорнобілки. Схлипуючи, відступила й зупинилась. — Іди собі!
— То чого хотіла? — Сашко несподівано завагався, а голос його миролюбно здригнувся.
— Уже нічого, дякую!