Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як чудово! — заплескала в долоні Ві-ку-ку.

— Умгу… — зітхнув Павлик.

— Тільки щоб про всі-всі Павликові успіхи вчасно мені сповіщала, гаразд, Ві-ку-ку? — спробувала трохи підсолодити.

— Звича’, звича’, люба подруго! — Щічки ще більше зарум’янились, а оченята з-під кучериків ще ніжніше глянули на Софійку.

Павлик теж усміхнувся веселіше.

Раптом на ще більш почервонілі щічки скотилася зворушена сльоза:

— Хочу вам сказа’… Я вже багато змін тут, мо’ сказати, в таборі… Багато з ким дружила… І ще ніко’… ще ніколи не траплялась мені така прекрасна подружка і такий… і такий… такий найкращий у світі хлопець!!!

Тепер настала Павликова черга ніяковіти. Ні-коли-бо не чув про себе таких приємних слів! Ще й від дівчини! Хай навіть дівчина та — не Софійка…

Здається, нарешті усі вдовольнились! Хоч і всім було сумно.

37. Один зі шматочків

Прощатися із Яном-Казимиром іще сумніше. Поволі обходили замок, балакали про майбутнє.

Все-таки цікаво, у кого ж переселиться Казимир? Якби в когось такого, щоб не шкода… Наприклад… в Ірку Завадчучку! А чом би й ні? Вона ж, здається… Ігорівна? Іра, Ігор — майже одне й те ж! Ну, алгебри не любить — тут і сумніватись не треба! Матінка в білій сукенці — то в кого тих білих сукенок нема? Її якось навіть сусіди заливали! Е, ні: то вона прийшла до школи з зачіскою «мокра хімія», і хлопці просто жартували: «Вас що, сусіди затопили?» Втім, вона ж на поверсі, чому б не могли й по-справжньому затопити? Кругленький тато? Ніколи його не бачила, проте цілком може бути! Завтрашній — в Ірчиному тілі! Оце сміхота! Втім, тут уже Казимира шкода: чи затишно йому буде в синіх буклях?

Дашківський дибав сумний, ніби здогадався про Софійчині підозри.

— Нічого, тепер у мене буде шафа: дуже скоро я повернусь, аби сповістити, що знайшла вихід! — утішала Завтрашнього Софійка.

— Ви не забудете мене, Софі? — По блідому обличчю мовчазними потоками текли сльози. — Навіть якщо не вдасться мені зарадити, ви все одно приїжджатимете сюди?

— Неодмінно! Хоч упевнена, що вдасться!

Але як триматися на зв’язку? Казимир не зможе писати Софійці листів, бо хто ж носитиме їх на пошту? Софійка теж, бо навряд чи листоноша належно сприйме адресу: «Замок, Дашківському Янові-Казимирові».

Придумала! Мобілка!!! Вона залишить Завтрашньому свою мобілку! Хай телефонує на батьків номер і кличе Софійку! Е ні, чому ж на батьків? Вічно десь по відрядженнях мотається! На Сашків! Той, якщо доведеться, і серед ночі прибіжить кликати Софійку до телефону! Тільки хай Казимир телефонує ввечері, тоді Сашко не на роботі. І хай при цьому вилазить на висоту: на вежу, наприклад. Натискати ось тут, тут і тут. Заряджати так і так: від того стовпа, що біля пропускного пункту. А Софійка, як приїжджатиме, поповнюватиме рахунок.

Дашківський вельми зрадів такому виходові. Хоч печальний настрій не покидав їх обох.

Зупинились на краю вежі, наче на порозі невідомості. Наче перед наступною, ще не списаною, сторінкою.

— Ой, а що там аркушики? — спохопилась. За печалями про головне забули!

— Ах, так! Уявіть собі, люба Софі: він справді Ніколя! Ніколя Ланфре! — трохи розчаровано мовив Завтрашній.

Софійчині очі загорілись.

— Невже мама проміняла на нього мого татка? — бідкався хлопець. — Як вона могла? Та й гостював доктор у нас тільки місяць! Як би встиг подарувати медальйон?

— Гостинець міг зробити й пізніше, — діловито заперечувала. — А закохатись у вашу маму й забути про всяких там Гонорат можна й за тиждень!

— Ви натякаєте…

— Еге ж, і Гонората, яку людські язики вже мало не повінчали з Ланфре, не могла цього вибачити!

— Тітонька Гонората завше була привітна до мене! — похитав головою Казимир. — Можливо, після няньки Ганни це єдина людина в домі, яка добре до мене ставилась!

— До вас, але не до красуні Марії! О Казимире, вам, чоловікам, не зрозуміти, як можна ненавидіти якусь розмальовану, якусь бобрикоподібну верескливу суперницю!..

— Перепрошую, що?..