— Може, ці аркуші зможуть щось підказати? — простягла Дашківському жмут польських паперів.
— Софійко-о-о-о! Ти де? — долинуло знадвору.
— Ой, знову доводиться бігти! — вдарила руками об поли. — Гаразд, хай це полежить у вас до завтра. Перегляньте гарненько: ану ж щось цікаве?
— Як жаль, що панна знов утікає! Знов до того хлопця? — вказав на Павлика у вікні Казимир. — Він — як мій тато!
— Що-о-о? — уже готуючись іти, завмерла на півкроці. — Ваш тато був огрядним?
— Що панна видумує? — оговтався Казимир. — Мій тато ніколи не був огрядним! Радше худим, як гончий пес!
— Але ж ви щойно сказали…
— Я казав лиш про те, що панна знов утікає!.. А папери я передивлюсь неодмінно!
— Іду-у-у! — гукнула, вискочивши на вулицю. Тягнучи до табору мольберт і невдалий етюд, прокручувала в голові наступний запис у блокнотику.
«Він — як мій тато» — товстенький, як Павлик?.. Це вже суттєва прикмета!
36. Потрійне листування
Сьогоднішній вечір Алла Іванівна й Андрій Ігорович назвали вечором вільного спілкування. Вони притягли магнітофон, увімкнули ніжну легку музику, яку чутно і в корпусі, і надворі. Й оголосили:
— Скоро ми всі роз’їдемось хто куди. Тож розмовляйте, обмінюйтесь адресами і враженнями. Бо за усіма конкурсами й заняттями ви часу на це не мали. Словом, відпочивайте!
«Іншими словами: дайте нам спокій!» — розшифрувала по-своєму Софійка, завваживши їхній надто ліричний настрій. Забіганим вожатим теж є про що між собою побалакати на прощання!
Софійка ж залюбки вільно поспілкувалась би з одним телефонним абонентом… Але першій дзвонити після того концертного випадку якось наче не випадало. А Вадим? Певно ж, телефонував, але хіба в цій глушині ловляться дзвінки? Це тільки тому доскоцькому Сашкові усе вдається! Вже кілька разів Сашків дзвінок знаходив Софійку й у Леськовичах. Може, в цей момент дзвонив якраз Вадим!!! І якби ж хоч за ділом!.. То запитує дату Софійчиного повернення, то — як її здоров’я, то — ще якісь дурниці…
— Ку-ку! Привіт!
Ві-ку-ку тепер ловила кожну хвилинку, щоб, відпросившись із дому, побути з «орлятами».
Щойно вони з Софійкою сіли на лавочку, до них приєднався Павлик.
— Що, будемо записувати адреси? — запитав ніби жартома, але зашарівшись. І поглядаючи на Софійку.
— Будемо! — підхопила Ві-ку-ку, ревниво уловивши той Павликів погляд.
Софійка не така прониклива, як подруга, але теж не спасувала.
— А давайте, — заявила якомога щасливіше, — випробуємо придумане мною так зване потрійне листування!
— Тобто? — звернулись на неї допитливі очі Павлика й Віти.
— Ну, хто з нас трьох є центральною людиною? Хто, по суті, нас поєднав?
— Павлик? — бовкнула Ві-ку-ку.
— Софійка? — ще невдаліше висловився хлопець.
— Тьху на вас! — аж тупнула ногою. — Таж саме Леськовичі познайомили нас, а в Леськовичах мешкає не хто інший, а ти, Віто!
— А-а-а! — без особливого ентузіазму протягли товариші.
— Тому спробуймо листуватись через цю центральну людину! Я пишу тільки Віті, Павлик пише тільки Віті. Павликова й моя адреси — тільки в неї. А вона пише нам обом! І переказує нам одне від одного новини! Бо вже хто ліпше перекаже новини, як не вона?