31. Коронний номер
Знову телефонувала Вадові. Уже приготувалась до звичного «поза зоною», як…
— Алло?
Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!
— Альо?! Хто це? — наполягав коханий голос.
— Е… я… е-е… Софійка!.. — гарячково відімкнула телефон.
Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!
Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!
З іншого боку, що мала б йому казати?
— Софійко, то ти йдеш на концерт? — загукали від корпусу.
Ой, ще той концерт! Старша вожата придумала зробити на сцені, що посеред майданчика в саду, самодіяльні виступи. Хто що може, мовляв. А що Софійка може?
Павликові добре: ще перед концертом оформив сцену своїми картинами. Тепер тільки вийде, коротко розкаже про кожну. А вона? Ет, продекламує щось зі шкільного напам’ять, аби відчепились!
«НатАлінОляДашІлонаРит» виявився талановитим: і танці, й співи були чудовими! З кожним новим виступом у Софійки все більше мокріли долоні. Вона нічим не вразить публіки! Вже всоте повторює про себе римовані рядки. Ві-ку-ку вийшла. Ох і співає! Ну й голосочок!
— Я люблю-ю тебе, я люблю-ю-ю тебе, доля нас звела не випадково! — Знайома естрадна пісня лунала якось незвично, по-новому.
Та у Віти хист не тільки до краєзнавства! Чи то, може, хтось її так надихає? Ой, неспроста косує поглядом у Павликів бік!
Коли ж і Софійка вибралась урешті на сцену (за жодну з численних сходинок не зашпортнулась — уже добре!), з кишеньки джинсового сарафана раптом запищала мобілка!
Звичайно, сцена знаходиться на висоті, отже, дзвінки ловляться! Вже націлилась відімкнути звук, як — чи то відчула шостим чуттям, чи таки встигла прочитати ім’я на екранчикові: Вадим!!!
Світ знову поплив, захитався, захороводив. Ні, тепер вона не здрейфить, тепер вона не дасть пропасти Вадовому голосу — хай навіть земля під нею западеться!
— Хелоу, Софко! Дзвонила? Бо я зі старими був на Багамах, звідти моя мобіла не клює! Щось треба?
Господи, що їй треба? Щось казати, аби не мовчати:
— Як справи?
— Суперово! А ти — у Вишнополі?
— Ні, я на відпочинку!
— Вау! Теж на якихось Канарах відтягуєшся?
— Ну, так… Тут майже Канари… — Говорити, говорити, не мовчати! — Ставок зі скарбами, замок із привидами. Ночі під місячними сонатами проходять. Усе — як у кращих домах Парижа!
— Скарби? Знов щось знайшла? Ну, ти даєш!.. Хоч золото чи так, залізячки?
— О, тут і залізячки на вагу золота! — мимоволі ворухнула перебинтованою ногою. — А… а як там Ірка Завадчук?
— Ой, ти ж знаєш, яка вона приколістка! Забацала собі такий класний прикид! Побрилась під бобрика! Щоб спека не діставала!
— Ірці навіть побритою стильно!
— Ха-ха! Ти, як завжди, хохмачка! — реготнув. — Ну, що, па-па?