Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Бо син мусив пити каву замість мами. Ні, він зовсім не мусив! Він радий був це робити! Адже тепер щоранку міг побути біля своєї такої гордої і неприступної маман! Задля цього можна було ковтати й дьоготь!

Донедавна щастя бачити маму випадало рідше: вона іноді брала його в свої поїздки. Обожнювала їздити по селі й розкидати дітям ласощі. Казимир сидів у кареті поруч. Йому, щоправда, чомусь прикро було дивитись, як сільські дітлахи порпаються в пилюці чи багні, виловлюючи гостинці. Тому він дивився, як мама тішилась. Удома вона дуже рідко сміялась, тим паче до сина. Вовтузіння ж місцевих дітей її так тішило!

Та мама перестала брати Завтрашнього на цукеркові розваги. Її сердило, що син сумний. І ще її нервувало, що він змарнів: соромно показуватися з таким на люди!

Він пив каву маленькими ковточками. Із блискучої порцелянової філіжанки, на якій намальовано пастуха і пастушку. З часом тато планує в селі побудувати порцеляновий завод і робити власні філіжанки. На тих філіжанках тато хоче зображати мамині портрети. Тадеуш Дашківський уже мав у Леськовичах кінний завод, цегельню, два млини і цукроварню. Він ще не відав, що з порцеляновим не встигне: тільки стягне обладнання, як доведеться тікати з України.

Потім Яну-Казимирові дозволялось ще трошки посидіти в кімнаті. Отут, на кріслі. Тільки мовчки: від ранкового базікання в мами боліла голова.

Маман сонно дивилась у вікно. А він дивився на маму. Яка гарна! Які тонкі риси обличчя! Вона гідна бути не тільки донькою невідомого короля! Не тільки дружиною найбагатшого в околиці пана! Вона…

Але час вичерпувався. Мамі треба кликати покоївку, вставати й чепуритись. Маму чекали клопоти: цілоденні зустрічі, розмови, бали…

Мама завше була така зайнята, що навіть не помітила, як одного ранку, випивши традиційну порцію, синочок… випарувався і зник з її життя. Аж як прибігла схвильована Ганна, маман згадала, що, здається, недавно Казимир сидів у кріслі. Ніби ж і вікно зачинене — хіба міг вистрибнути?

Звісно, мама не знала і того, що хлопчина й опісля щоразу приходив до її кімнати, сідав у крісло й дивився на неї. Тільки не пив кави, бо Ні пити, ні їсти вже просто не міг. Наступного ранку Марія пожбурила філіжанкою Гонораті в голову. Цим припинила раз і назавжди своє кавування. Напевно, з тяжкої туги за сином.

28. Причина

— Тепер ви задоволені, панно? — Завтрашній повернувся до Софійки. Затремтів, захлипав і нарешті гірко заридав. Надворі тієї ж миті заклекотіла достигла за довгий спекотний день гроза.

Софійка обхопила привида за плечі й не знала, чим утішити:

— Все буде гаразд, милий Казимире!

— Що гаразд, Софі? Нічого не гаразд!

— Не плачте! Я впевнена, Марія Фіртич… Дашківська потім глибоко шкодувала, що так обминала вас своєю увагою!

— Я навіть не знаю, як склалось її життя після від’їзду в Польщу!

— Хочете, ми напишемо туди листа? Ви знаєте тамтешню адресу? Я завтра ж принесу папір і ручку!

Завтрашній трохи заспокоївся. Але сльози ще текли по його блідих щоках.

— Ну, годі! — витерла ті ефемерні сльози своїм носовичком. — Повірте, мама вас любила!

— Досить, люба Софі! — Хлопчина звівся на рівні. — Я-бо знаю, що не любила. Нітрохи не любила! В тому й уся трагедія: вона не любила й не хотіла мене! Ніхто не ждав мене в цьому світі. Я не мав народитись! Ви знаєте, яке це горе — бути нелюбою дитиною?..

Софійка не знала.

— Саме це причина всіх моїх нещасть, саме тому вештаюсь у шкурі привида! Лякаю людей і себе самого!.. Я — мов те нікому не потрібне деревце на башточці!..

Гроза теж припинилась, і Софійка згадала, що давно має бути в таборі. Попросила провести Її донизу.

— Проте листа ми все ж напишемо: це ви файно придумали! — ледь-ледь усміхнувся на прощання.

Напишуть, якщо панич так цього бажає.

Бігла навпрошки, тому встигла вскочити у палату якраз перед своїм, уже рідним, «НатАлінО-ляДашІлонаРитом». Виявляється, усі десь перечікували грозу, тож прийшли зі ставка лиш тепер. Зненацька обступили Софійку:

— Як твоє здоров’я?

Здоров’я як здоров’я, чом це вони питають? Ах, нога! Справді, нога! Болить, що ж їй іще лишається? З такою-бо раною!..

29. На етюдах

Пощастило, як у казці! Павлик умовив Любу Савівну повести його на етюди до замку. І запитав, чи не хоче й Софійка випробувати свої художні таланти.