Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді мені пощастило дещо від нього дізнатися. «Явилася мені Мати Божа, — виповів він, коли я розговорив його, — встала з землі просто перед лавою в саду, де росте акація». І коли я вмовляв його описати мені, яка та свята на вигляд, старий мовив мені з дивною блаженною посмішкою: «Волос у волос, як моя Офелія». «А чого Вам спало на думку зупинити повіз з небіжчиком, дорогенький Мучелькнаусе? — допитувався я. — Це Вам Пречиста наказала?» — «Ні, я встановив, що каліка лише завмер та й годі». — «Та як Ви могли дізнатися про це? Лікар і той про це не знав!» — «Я знав про таке, бо мене й самого одного разу поховали живцем», — дав старий дивну відповідь. І я не міг утямити всю нелогічність такого його пояснення. «Те, що людина відчуває на собі, вона помітить і на іншому. Діва Марія зглянулася на мене, бо якби мене ще дитиною живцем поховали, я б зроду-віку не дізнався, що каліка лише завмер…» — торочив він на різні лади, але так і не дійшов суті справи, до якої я прагнув доскіпатися. Ми говорили, одне одного не розуміючи!

— А що сталося з калікою? — запитав я капелана. — Він ще живий?

— Е, ні! І дивно, що смерть наспіла його у ту ж таки годину. Буча налякала коней, ті понесли повіз по Ринковому майдану, скинули каліку на землю і колесо зламало йому хребет.

Капелан оповів мені ще про цілу купу інших дивовижних уздоровлень, що їх учинив точильник. Він красномовно описав, як звістка про з’яву Пречистої розійшлася по всій країні, попри глузи й пересуди так званих совітників, як з’явилися благочестиві легенди і, нарешті, як акація в саду стала центром усіх цих чудес. Сотні людей, торкнувшись до неї, одужували, тисячі тих, хто колись поламав свою віру у душі, нині покаявшись, знову наверталися до неї.

Наразі я вже не дослухався до його слів. Мені здавалося, ніби я наглядаю в лупу за тим, як крихітні і водночас усемогутні тягові колеса посувають ланцюг духовних подій у світі.

Каліка, дивом оживлений і відразу ж заново відданий у руки смерті, ніби подавав нам знак, що тут діє якась сліпа, сама по собі покалічена, а проте напрочуд активна невидима сила. А тут ще ті точильникові слова! Зовні дитяче і нелогічне, внутрішньо осмислене: ось що відкриває безодню мудрості.

І як навдивовижу просто старий уникнув лабет Медузи — цього примарного світла спіритизму: Офелія, ідеальний образ, якому він оддав усю свою душу, стала для нього святою милосердницею, частиною його самого: вона відбігла його, повернула йому тисячократно всі жертви, які він приніс заради неї, зробила для нього чудеса, просвітила його, піднесла на небо і далася на очі у вигляді божества! Душа ущедрила саму себе! Чистота серця як провідниця до надлюдського, носителька всіх священних сил. І як духовна субстанція переноситься його жива і перелита у форму віра на безмовні творіння рослинного світу, і дерево акації зцілює хворих… Але є тут і одна загадка, рішення якої я здолаю передбачити хіба неясно: чому саме з того місця, де опочиває тіло Офелії, а не якесь інше, вийшли всі цілющі сили? Чому саме те дерево, яке я посадив, прагнучи у душі збагатити світ життя, обрано за відправну точку всіх несвітніх подій? Глибокий сумнів у мене викликало також те, що перетворенням Офелії на Дівоматір рядив якийсь магічний закон, — близький родич законів спіритичного сеансу, що його колись я відбув.

«А де ж смертельна дія голови Медузи? — запитував я себе. — Невже Бог і Сатана, коли розуміти їх у філософському сенсі, як остання істина й останній парадокс, це один і той таки творець і руйнівник в одній особі? Як Ви гадаєте, Ваша всечесність, з точки зору католицького священика, чи може диявол набирати вигляду святого або й самого Ісуса чи Діви Марії?»

Він на мить устромив у мене очі, тоді закрив вуха долонями і вигукнув: «Спиніться, Христофоре! Це питання піддав Вам дух Вашого батька. Залиште мені мою віру! Я занадто старий, аби витримувати такі душевні урази. Я хочу спокійно померти з вірою в божественність дива, яке навіч бачив і яке збагнув. Ні, кажу Вам, ні, і ще раз ні! Якби диявол і міг брати на себе різні лики, то перед Святою Дівою і її Божественним сином він мусив би зупинитися!»

Я кивнув і замовк, мої уста замкнулися. Як тоді, на сеансі, коли чув, як озивається всередині у душі єхидна голова Медузи: «Розкажи їм усе, що тобі відомо!» Так, потрібна з’ява Великого прийдущого Вождя, який цілковито панував би над словом і міг так його повернути, щоб відкрити істину і водночас не згубити тих, які її почують, інакше всі релігії нагадуватимуть того каліку, що завмер, відчуваю я.

Вранці наступного дня вдосвіта мене розбудив передзвін на вежі, і я дочув глухий спів хору, в якому звучало стримане, проте глибоке збудження і який підступав чимраз ближче:

«Маріє, благословенна ти між жінками!»

Якось неспокійно затремтіли будинкові стіни, наче каміння ожило і по-своєму приспівувало.

«Досі у сутіску дзижчала токарка, тепер мука праці вляглась, і як луна, в землі прокинувся гімн Богородиці», думав я про себе, спускаючись сходами.

Я зупинився в дверях будинку, і цієї ж миті сутіском повз мене протяглася, тягнучи оберемки квітів, щільна людська юрба у святкових строях на чолі зі старим Мучелькнаусом.

«Свята Богородице Діво, молись за нас!»[16]

«Будь благословенна, царице милосердя!»

Старий був босий і голомозий; його вбрання мандрівного ченця колись біліло, як сніг, а нині сильно зносилось і геть рябіло латками. Він ішов, як сліпий старець, непевною ходою, виписуючи мисліте.

Точильник сковзнув по мені очима, тоді якусь мить вдивлявся в моє лице, проте з його рис годі було виснувати, чи впізнав він мене, чи, принаймні, згадав. Здається він прозирав мури і дивився ген-ген, углиб іншого світу, а його зіниці стояли паралельно одна одній.

Він ішов поволі, тягнучи ноги, і мені здавалося, що його веде якась невидима сила, а не його власна воля; підійшов до залізних ґрат довкола саду, відчинив їх і попрямував до статуї Діви Марії. Я затесався в юрбу, яка поштиво, неквапом рухалася за ним на чималій відстані і вперлася в ґрати. Спів мало-помалу стихав, однак у натовпі з кожною хвилиною наростало збудження. Незабаром спів перетворився на якусь безсловесну вібрацію звуків, і в повітрі залягло невимовне напруження.

Я заскочив на виступ стіни, з якого міг усе добре розгледіти. Старий довго стояв перед статуєю, як укопаний. Мить була моторошна. У мене було дивне відчуття: має ж хтось із двох ожити першим!

Якийсь глухий страх, як отой, колись, на спіритичному сеансі, обняв мене. І знову я почув голос Офелії в своєму серці: «Будь насторожі!»

Наразі я побачив, що сива борода старого ледь помітно труситься, і з цього дрижання здогадався, що він балакає зі статуєю. В юрбі позаду мене миттю запала могильна тиша, тихенький спів у тисняві замовк, наче з єдиного маху чиєїсь руки. Тепер вухо вловлювало хіба ледь чутний ритмічний передзвін.

Я пошукав очима місце, звідки він долинав: боязко втиснувшись у нішу стіни, немов уникаючи погляду точильника, там стояв старенький товстун, лису голову якого прикрашав лавровий вінок. Однією рукою він закривав половину обличчя, в іншій, витягнувши її вперед, тримав велику бляшану банку. Поряд з ним у чорній шовковій сукні стояла загримована до невпізнання пані Аґлая.

Ніс п’янички, безформний і посинілий, зарослі салом очі, що їх непросто набачити — звісна річ, це актор Паріс. Він збирав гроші у паломників, а пані Мучелькнаус йому з цим допомагала. Я бачив, як вона час від часу швидко нагиналася, з острахом поглядаючи на свого чоловіка, наче боялася, що він побачить її, і щось нашіптувала людям: ті при цьому відразу механічно хапалися за гаманці і, не спускаючи очей зі статуї Богоматері, кидали в бляшанку якісь дрібняки.

Я скипів на не жарт і впився очима в обличчя комедіантові. Наші погляди миттю схрестились, і я побачив, як йому відвисла щелепа, а обличчя посіріло, як попіл, коли він мене впізнав. Нажаханий, він мало не випустив з рук банку з пожертвами. Збридившись, я відвернувся.

«Вона рухається! Вона говорить! Свята Марія, молися за нас! Вона з ним говорить! Онде, он! Нахилила голову! — пробігло раптом у юрбі, з уст в уста, хрипке, ледве вловиме шепотіння, здушений жахом побаченого. — Он! Он! І ще раз!»

Мені здавалося, що зараз, в одну мить, із сотень живих горлянок вирветься крик і розірве гнітюче напруження, проте всі стояли, мов спаралізовані. Хіба що то тут, то там хтось жебонів, як божевільний: «Молися за нас!» Мені було лячно: а що як почнеться тиснява!? А проте, люди в натовпі лише опустили голови. Багато хто хотів упасти на коліна, але всі стояли дуже близько одне біля одного. Дехто, знесилений, заплющив очі, але не падав — та й як упадеш, коли тебе з двох боків підпирають плечима… У своїй смертельній блідості вони нагадували небіжчиків, які стоять серед живих і очікують на чудо, яке їх оживить.

Атмосфера стала такою магнетично задушною, що легкий подих вітру і той здавався дотиком невидимих рук. Тремтіння охопило все моє тіло, ніби плоть хотіла позбутися кісток. Щоб не беркицьнутися сторч головою зі стінного виступу, я вчепився за підвіконня.

Старий говорив, швидко ворушачи губами; я міг це чітко розгледіти. Його нужденне обличчя наче засвітилось юнацьким рум’янцем, наче у променях вранішнього сонця. Потім раптом він знову зупинився, наче вловив якийсь заклик. Напружено прислухаючись, з відкритим ротом і очима, спрямованими на статую, він кивнув, на вигляд повен щастя, тоді хутко щось пробурмотів у відповідь, прислухався ще раз і скинув радісно руки.

[16] Слова так званої Лорентанської (від назви італійського містечка Лоретто) Літанії Пресвятій Богородиці, що виникла в XIII столітті.