Білий домініканець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ти розумієш, що я маю на увазі, Христофоре!

Я скочив і схопив обома руками руку батька; блиск у його очах говорив мені: «Я знаю».

Настав день Вознесіння Пречистої Діви. Це день, в який мене тридцять два роки тому знайшли немовлям на ґанку церкви.

Знову, як одного разу в лихоманці, після прогулянки на човні з Офелією, почув я вночі, як відкриваються двері в будинку, і коли прислухався, то впізнав кроки мого батька, що піднімався знизу в свою кімнату.

Запах спалюваної воскової свічки і пойнятого тлінням ладану долинули до мене. Спливло близько години, і я почув, як він тихо мене гукає.

Я побіг до нього в кабінет, обнятий дивним зворушенням, і з різких глибоких ліній на батькових щоках і землистої барви на обличчі зрозумів, що надходить його смертний час.

Він стояв прямо на цілий зріст, спершись спиною на стіну, щоб не впасти. Батько мав такий чужий вигляд, що мені на мить здалося, що переді мною якийсь незнайомець.

Він був одягнений у довгу, до самої підлоги, мантію, а зі стегон на золотому ланцюжку звисав добутий меч.

Я здогадався: і те, й інше він приніс з нижніх поверхів будинку.

Стіл був накритий білосніжною скатертиною. На ній стояли тільки срібний свічник із запаленими свічками і посудина, в якій курилися пахощі.

Я помітив, як батько заточився, намагаючись дати собі раду з хрипінням і хотів кинутися до нього, щоб підтримати, проте він зупинив мене, витягнувши руки:

— Ти чуєш, вони йдуть, Христофоре?

Я наставив вуха, та ніде і мушка не забриніла.

— Бачиш, як відчиняються двері, Христофоре?

Я зиркнув на двері, але як на мої очі, вони були зачинені.

Мені знову здалося, що батько ось-ось упаде, але він ще раз випростався, і в його очах спалахнув якийсь особливий блиск, якого я досі в них не бачив.

— Христофор! — скрикнув він раптом металевим голосом, аж мене пересмикнуло. — Христофоре! Моя місія вже на скінчу. Я тебе виховував й оберігав, як мені наказувано. Підійди до мене! Я хочу дати тобі знак!

Він схопив мене за руку і сплів свої пальці з моїми в особливий спосіб.

— Ось так, — тихо звів мову батько, і я почув, як він дихає чимраз швидше, — зв’язані між собою ланки великого невидимого ланцюга. Без нього ти небагато зможеш. Але якщо ти будеш його ланкою, ніщо перед тобою не встоїть, бо сили нашого Ордену стануть тобі у пригоді аж до найдальшого куточка Всесвіту. Слухай мене: яку б форму у царстві магії ти не зустрів, жодній не довіряй! Влада пітьми може прибрати будь-якої форми, навіть форми наших учителів. Навіть це рукостискання, якого я наразі тебе навчив, вони можуть відтворювати зовні, щоб тебе змилити.

Але не вміють вони іншого — їм не дано залишатися невидимими. Якщо б сили Пітьми спробували в невидимому світі злучитися з нашим ланцюгом, тієї ж таки миті вони б розсипалися на атоми!

Він повторив таємний знак: «Запам’ятай як слід цей потиск руки! Якщо з іншого світу тобі з’явиться привид, і навіть якщо тобі здасться, що то я, попроси його потиснути тобі руку! Небезпек у світі магії повно!»

Останні слова перейшли в хрип, батьковий погляд затягнула імла, а підборіддя впало йому на груди. Ні з того ні з сього віддих у грудях запинився; я підхопив його на руки, обережно поклав на ліжко і стояв біля його тіла, аж зійшло сонце. Його десниця лежала в моїй, пальці були з’єднані у таємному потиску, якого він мене навчив.

На столі я знайшов записку, а в ній вичитав таке:

«Поховай моє тіло в мантії і з мечем поряд з моєю улюбленою дружиною. Хай капелан відправить месу. Не задля мене, бо я живий, а щоб йому було спокійніше на душі: він був мені відданим, дбайливим другом».

Я взяв меч і довго його розглядав. Він був зроблений з червоного залізняку, так званого «кривавика», руди, з якої часто-густо роблять персні з печаткою. За дідів-прадідів його викував, вочевидь, якийсь азійський майстер. Руків’я, червонувате й тьмяне, нагадувало верхню частину тулуба людини, і рука різьбяра дотримала всіх приписів умілості. Дві спущені донизу зігнуті у лікті руки утворювали держак, а людська голова правила за маківку. Обличчя мало виразні монгольські риси: обличчя спорохнілого діда з довгою обрідною бородою, як малюють портрети китайських святих. На голові у нього була шапка з навушками якоїсь химерної форми. Тулуб, позначений хіба що штрихами, переходив у блискучий відшліфований клинок. Одлито або викуто все було з одного надібка.

Невимовно дивного почуття зазнав я, взявши той меч до рук — відчуття, наче з нього заструменів потік життя.

Сповнений страху і побожної покори, я знову поклав його поруч з померлим.

«Можливо, це один із тих мечів, який, як каже леґенда, колись був людиною», — сказав я собі.

Будь благословенна, Царице Милосердя!

Ізнову спливли місяці.