Ініціація: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти така… незвичайна! — кругле лице його стає червоним.

— А ти такий оригінал! Ми займатимемося цим тут? — сексуальна агресія мужчини передається мені наступальним збудженням. — Тоді б уже краще в «Тойоті».

Герман відступає на крок, знічується. Похапцем дістає з кишені ключі.

— Вибач, — суне до дверей. Одних із трьох — важких, дубових.

Дивлюся на ті двері. Відчуваю, як холоне серце.

Такі двері не піддадуться, не розчахнуться від легкого поштовху. Вимагатимуть зусиль. Я вже бачила такі двері. Не тут і не тепер. Напередодні! У фіналі моторошного сну, який розвіявся, лишив у пам’яті тільки чіткий страхітливий уривок. Ніби стою перед важкими дубовими дверима. Отакими, як ці. І маю відкрити їх, аби пересвідчитися: за дверима чорнота вузького коридору, і в тій чорноті видно лише ноги людини у важких черевиках. Людина лежить на підлозі ногами до дверей, і я навіть пам’ятаю рифлену підошву важких, схожих на солдатські берці черевиків тої мертвої людини. Бо уві сні за дубовими дверима в чорному коридорі лежала мертва людина.

Нотаріус не помічає мого приголомшення. Штовхає дубові двері, а вони і справді важкі. Лише трохи прочиняються, та я бачу в чорноті коридору дебелі черевики: рифлені підошви — сторчма.

— Стій! Стій! — белькочу перелякано. Хапаю Германа за руку, тягну від ледь прочинених дверей. — У твоїй квартирі — мертва людина! Повір! Я точно знаю! Я те бачила! Раніше!

— Коли «раніше»?! — Нотаріус не з героїв. Червоне йде з лиця — щоки-губи полотніють. Перелякано озирається на прочинені двері. Відсахується, з підозрою дивиться на мене. — Ми не зустрічалися раніше. Я навіть імені твого не знаю!

— Здалося тобі моє ім’я!

— Хто ти?! — питає він самими губами.

— Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут — двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? — замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. — Давай перевіримо, — пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

— Ні! — Герман зривається, хапає мене за руку. — Не підходь! Стій, не руш!

— Добре. Тоді давай викличемо поліцію.

— Ні!

Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима.

— Шкода… Що в тебе немає житла.

Так он куди його думки завели! У мене намірився сховатися? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фатальний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинуваченням у вбивстві.

— Так! Шкода, що в мене немає житла, — відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території загального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити.

— Зробимо так! — Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.

— Зробимо? — перепитую пошепки. — Я теж маю щось робити?

— Благаю, благаю! — хапає мої руки. Цілує їх, цілує, цілує. Допетрав нарешті! А пізно, йолопе! Раніше треба було руки мої цілувати! Тоді, може, я б і розповіла про кубельце на вулиці Ентузіастів.

— Благаю! — Герман відводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусіди, навіть якби й захотіли підгледіти за нами та поприпадали до очок своїх дверей, нічого б не побачили.

— Благаю! Допоможи!

— Чим можу? — питаю насторожено.

— Піднімися сходами на кілька поверхів. Зачекай хвилин із десять, а потім спустись ліфтом. Я дам тобі грошей на таксі.

— А ти? — Мну в руці сотку, здивовано дивлюся на нотаріуса.

— Спущуся зараз і від’їду. Мені треба перевірити одну версію. Подумати.

— Є над чим. Так?

— Так! Є над чим.