Гарун і море оповідок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пихатий Алежбо розлютився.

 — Дурниці! Дурниці! — кричав він. — Умови, на яких я вас найняв, кришталево прозорі! Для мене, будь ласка, розповідайте лишень життєрадісні саги. Жодних плаксивих зітхань! Хочеш гроші — розповідай хороше.

Тут вітер подув з подвійною силою; Рашид поринув у мовчазну печаль, озером до них понісся зеленувато-жовтий туман із смородом убиральні; вода стала ще сердитішою, перехлюпувалася через облавок човна-лебедя й небезпечно хитала його з боку на бік, ніби відповідала на лють Алежбо (і треба сказати, також на дедалі більший гнів Гаруна через поведінку Алежбо).

Знову туман огорнув човен-лебідь, і знову Гарун нічогісінько не бачив. Він лишень чув панічні крики людей в одностроях на веслах:

 — Ой, ой! Потонемо!

А також зойки розлюченого Пихатого Алежбо, який сприймав погодні умови як особисту образу; і що більше було зойків і криків, то бурхливішою ставала вода, а вітер ще гарячішим і несамовитішим. Від спалаху блискавок під гуркіт грому туман раз за разом осявало неоновим світлом.

І тут Гарунові спало на думку застосувати свою теорію про Країну Настроїв на практиці.

 — Гаразд, — вигукнув він у тумані. — Слухайте мене. Це дуже важливо. Всі замовкаємо. Ані пари з вуст. Стулити роти. Мертва тиша на рахунок три. Раз, два, три.

У його голосі зазвучали владні нотки, що здивувало і його, і всіх інших, внаслідок чого і Пихатий Алежбо, і люди в одностроях на веслах послухалися його без зайвих слів. Одразу стих пекельний вітер, перестало блискати й гриміти. Гарун зусиллям волі спробував приборкати своє роздратування Пихатим Алежбо — і хвилі вщухли, як тільки йому це вдалося зробити. Однак смердючий туман не зникав.

 — Зроби для мене одну річ, — сказав Гарун татові. — Ну ось таку. Згадай найщасливіші часи. Пригадай краєвид на Долину К, що відкрився перед нами, коли ми виїхали з Тунелю І. Подумай про своє весілля. Будь ласка.

За якусь мить смердючий туман розлізся на клапті, як стара сорочка, й потрохи розвіявся в прохолодному нічному бризі. Знову виглянув місяць і освітив гладь озера.

 — Тепер бачиш, — сказав Гарун татові, — це не «лишень казка».

Рашид аж зареготав від радости:

 — Твоя правда, Гаруне Халіфа, у скруті ти незамінна людина, яка завжди порятує, — промовив він, кивнувши головою. — Знімаю перед тобою капелюха.

 — О легковірний пане Рашид, — вигукнув Пихатий Алежбо, — як ви можете вірити в ці дитячі фантазії? Просто погода зіпсувалася, так? А потім розпогодилося. Тільки й усього.

Однак Гарун не гнівався на Алежбо, залишаючи свої почуття при собі. Адже він знав, і то знав напевно: реальний світ переповнений чарами, тому чарівний світ може бути реальним.

Плавучий готель називався «1001 ніч + 1 ніч», бо (як вихвалявся пан Алежбо) «навіть в арабських казках ви не знайдете такої ночі як тут». Усі вікна готелю мали форму чи то незвичайного птаха, чи то дивної риби, чи то несусвітньої тварини: велетенського птаха Руха Синбада Мореплавця, Кита, що Ковтав Людей, Вогнедишного Дракона і таке інше. З вікон лилося світло, тож фантастичних чудовиськ було видно здалеку — вони ніби світилися в темряві.

Дерев'яною драбино Гарун піднявся за Рашидом і паном Алежбо на веранду з витонченою різьбою по дереву, а тоді вони увійшли до вітальні з кришталевими люстрами та схожими на трон кріслами з обшитими парчею подушками й горіховими столами, що мали вигляд дерев з пласкими кронами, поміж яких виднілися маленькі пташки й істоти, схожі на дітей з крильцями, які ж, звичайно, були ельфами. Попід стінами вітальні стояли полиці з книжками в шкіряній оправі, але більшість з них виявилися бутафорськими, за якими були бари з напоями й комірки для різного причандалля. Однак на одній з полиць були справжні книжки, написані мовою, літер якої Гарун не міг прочитати, і мали вони найдивніші ілюстрації з усіх тих, які йому тільки коли-небудь доводилося бачити.

 — Великий ерудите пане Рашид, — промовляв Алежбо. — З огляду на рід вашої діяльности це вас би мало дуже зацікавити. Ось, насолоджуйтесь і черпайте знання зі збірника казок «Океан Оповідних Потоків». Якщо колись вам забракне матеріалу, то ви його легко поповните з цієї книжки.

 — Забракне? Ви про що? — запитав роздратовано Рашид, раптом злякавшись, що Алежбо вже все знає про страшний провал у Місті Г. Однак Алежбо поплескав його по плечу:

 — О вразливий пане Рашид! Невеличкий жарт, маленька легковажність, така собі хмаринка, яку віднесло вітерцем. Авжеж, ми віримо у ваше сильне слово.

Знову Рашид удався в тугу. На цьому все й закінчилося.

Човнярі в одностроях провели Рашида й Гаруна до їхніх спалень, які виявилися ще розкішнішими, ніж вітальня. На самій середині Рашидової спальні стояв розфарбований дерев'яний павич. Легкими рухами човнярі відсунули павича, й під ним виявилося велике й зручне ліжко. Гарун мав суміжну кімнату, де була величезна черепаха, а під нею, коли човнярі зняли з неї панцир, — також ліжко. Гаруна трохи бентежило те, що він спатиме на черепасі зі знятим панциром, але, згадавши про ввічливість, відповів:

 — Дякую, дуже гарно.

 — Дуже гарно? — заверещав Пихатий Алежбо з порога дверей. — О негідний юначе, ви на облавку «1001 ніч + 1 ніч»! «Дуже гарно» про ніщо не говорить! Сказав би хоч «просто супер», «неймовірно» або ж «фантастично»!

Рашид поглянув на Гаруна, ніби кажучи: «Нам треба було кинути його в озеро при першій нагоді», а тоді перебив вереск Алежбо:

 — Саме так, як сказав Гарун, насправді гарно. А тепер ми лягаємо спати. На добраніч.

Алежбо покрокував до човна-лебедя, надутий як сич.

 — Якщо люди не мають смаку, — на прощання бурчав він, — то хай би якою чудовою була річ, все — надаремно. Завтра, незрівнянний пане Рашид, ваша черга. Побачимо, наскільки «гарним» для публіки будете ви.

Тієї ночі Гарун ніяк не міг заснути. Він лежав на черепашачій спині у своїй улюбленій довгій нічній сорочці (яскраво-червоній з пурпуровими латками) і весь час крутися, і коли нарешті він уже засинав, його розбудили звуки з Рашидової кімнати: щось заскрипіло, загриміло, почувся стогін, а тоді тихе бурмотіння: