Гарун і море оповідок: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гарун поглянув у воду Безрадісного озера. Здавалося, дивні потоки, пересікаючись, ткали вишукані візерунки. Човен-лебідь проплив наче повз якийсь килим, розстелений на поверхні води.

 — Город на воді, — пояснив Рашид Гарунові. — З коріння лотоса вони сплітають килими і просто на озері вирощують овочі. — В його голосі почулися сумовиті нотки, і Гарун прошепотів:

 — Не сумуй!

 — Сумуєте? З якого б то дива? — почав Пихатий Алежбо. — Невже великий пан Рашид незадоволений прийомом?

Ніколи нічого Рашид не міг вигадати про себе, тому відповів:

 — Ні, пане, це — особисте.

«Навіщо ти йому про це розповів?» — думав Гарун сердито, проте Пихатому Алежбо сподобалася відвертість.

 — Не треба так перейматися, незрівнянний пане Рашид, — вигукнув він нетактовно. — Одна покинула вас, що ж у морі є багато іншої риби.

«Риби?» — гнівно подумав Гарун. — «Він сказав «риби»?» Його мама була рибою-лящем? А може, може, рибою-угром або рибою-акулою? Ні, Рашидові слід добряче намнути боки цьому задиркуватому Алежбо!

Казкар байдужно опустив руку у воду Безрадісного озера.

 — Доведеться пройти довгий-довгий шлях, поки знайдеш Рибу-Ангела, — зітхнув він.

І ніби у відповідь на його слова погода змінилася. Подув гарячий вітер, по воді на них швидко насувався туман. За мить вони вже нічого не бачили.

«Яка там ще Риба-Ангел, — подумав Гарун, — коли я не можу намацати кінчика носа».

Розділ ІІІ 

Безрадісне озеро

 арун уже відчув запах біди в нічному повітрі, бо несподіваний туман однозначно смердів смутком і журбою. «Нам треба було залишатися вдома, — подував він. — Там теж не бракує похмурих облич».

 — Фу! — пролунав голос Рашида Халіфи крізь зеленаво-жовтий туман. — Звідки той запах? При — знавайтеся!

 — Це Туман, — пояснив Гарун. — Туман нещастя. І тут почувся глос Пихатого Алежбо:

 — Шановний пане Рашид, видається мені, що хлопчина зіпсував повітря, а тепер хоче замести сліди. Боюся, він нагадує людей з дурної Долини К, яким так до вподоби всілякі вигадки. З чим мені тільки не доводиться миритися! Мої вороги наймають усіляких шибайголів, що затуркують людям голови байками про мене, а тим дурням таке лишень подавай. Ось чому, красномовний пане Рашид, я звернувся до вас. Оповідки мають бути бадьорими й похвальними, люди повірять вам, люди звеселіють і проголосують за мене.

На встиг пан Алежбо доказати речення до кінця, як озером подув різкий і палючий вітер. Туман розсіявся, і гарячий вітер обпалював їхні обличчя, а вода в озері аж збурилася.

 — Озеро аж ніяк не Безрадісне, воно, радше, Бурхливе! — Після останнього слова Гаруна раптом осяла думка:

 — Країна Настроїв! — вирвалося у нього.

Саме так називалася одна з найулюбленіших оповідок Рашида Халіфи. В ній ішлося про казкову країну, що постійно мінялася, залежно від настрою її мешканців. У країні Настроїв, якщо навколо було досить веселих людей, сонце могло світи навіть всеньку ніч, аж поки людям не набридав безкінечний день; тоді наступала дратівлива ніч, сповнена всілякого бубоніння й незгод, коли повітря ставало настільки густим, що й не вдихнеш. Коли людей охоплював гнів, двигтіла земля, а коли люди були збентежені чи певні у чомусь, країна Настроїв перетворювалася на суцільний безлад — обриси будинків, стовпи ліхтарів, автомобілі розпливалися, як зображення на картині з потьоками фарби, тож важко було навіть сказати, де річ починається, а де закінчується.

 — Хіба ні? — запитав Гарун тата. — Ти ж мені розповідав!

Гарун мав рацію. Як тільки Рашид засумував, Туман Лиха огорнув човен-лебідь, Пихатий Алежбо кипів від злости, тож не дивно, що подув такий гарячий вітер!

 — Країна Настроїв — це лишень казка, Гаруне, — відповів Рашид, — а ми в реальному світі!

Гарун, почувши татове «лишень казка», зрозумів, що Шах-Казна-Що сильно пригнічений, бо лишень з великого відчаю міг він сказати такі страхітливі слова.

Тим часом Рашид сперечався з паном Пихатим

Алежбо:

 — Але ж ви не хочете, аби я розповідав людям лишень солоденькі казочки? — заперечив він йому.

 — Гарні оповідки не обов'язково мусять бути такими. Людям можуть подобатися й найсумніші оповіді.