Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кожен зрозумів: кілька готових штрихів, доповнених уміло розставленими точками пунктиру, дають куди більше свободи, ніж ота палко жадана абсолютна свобода творчості, коли все залежить від чиєїсь особистої уяви, а тій уяві, як відомо, здебільшого не спадає на думку нічого, і чистий аркуш навіює таку саму тугу, як нудна година перед зіпсованим телевізором. Я присвятив тут вимираючому мистецтву «Розмалюй сам» кілька прощальних слів і думок не тільки для того, щоб відвернути надто пильну увагу від власної особи. Відколи наші діти навчились малювати на чистому папері так, що хоч на виставку подавай, і в чотирнадцять років говорити про Кафку, деякі виставки картин дорослих, як і деякі їхні міркування про літературу, стали просто нестерпними. По-справжньому наївне ягнятко, яке до того ж уміє розгадувати усмішку авгурів, звичайно, ще до заклання зуміє розмістити свої нутрощі в цікавому й значущому порядку, а наковтавшись усіляких шпильок та голок, партійних і інших значків, підготувати належним чином вміст кишок; зате ягнятко, й не наївне, і не здатне тлумачити усмішки авгурів, показує свої нутрощі такими «як вони є насправді»: нікчемні кишки, по яких нізащо не провістиш майбутнього. Отож я пропоную кілька штрихів, кілька точок пунктиру, що їх читач може використати як основу для розмалювання тієї меморіальної каплиці, яку являє собою це оповідання; він може оздобити її в будь-якій техніці: фрески, сграфіто, мозаїки.

Передній і задній плани я лишаю зовсім вільними: для піднятих вказівних пальців, заломлених в обуренні чи розпачі рук, для голів, що кивають докірливо, для стиснутих у батьківській суворості та мудрості рук, для наморщених лобів, затиснутих носів, луснутих комірців (з краватками й без них, збрижених, як у духовних осіб, і ні), для танцю святого Вітта, для піни на губах, для розкиданого з печінки й нирок каміння, що виникло з моєї вини.

Я, неначе скупий дядько чи ощадна тітка, гадаю, що читач уже має коробочку з фарбами або набір кольорових олівців. А хто має тільки олівця, чорнильницю чи залишки туші, хай спробує малювати одним кольором.

Якщо комусь бракуватиме в оповіданні другого, третього, четвертого планів, я пропоную натомість різні історичні нашарування: намул історії, який можна брати задарма, і мотлох історії, навіть іще дешевший. Я дозволяю також подовжувати на малюнку мої ноги або вкласти мені в руку лопатку археолога, щоб я міг видобути на світ щось цікаве: браслетку Агріппіни, яку вона, геть п'яна, загубила в бійці з п'яними матросами Рейнської флотилії римлян там, де стояв (і знову стоїть) мій батьківський дім, або черевик святої Урсули, або гудзик із шинелі генерала де Голля, відірваний руками захопленої юрби й занесений по новітніх каналах у більш цікаві історичні шари. Сам я вже відкопав дещо варте уваги; руків'я меча Германіка — він загубив його в ту хвилину, коли занадто рвучко, майже нервозно (а може, навіть істерично) шарпонув його з піхов, аби показати розгніваній юрбі римсько-германських заколотників той меч, із яким він так часто водив їх до перемог; добре збережене пасмо білявого германського волосся, з голови Тумеліка, як я встановив без найменших труднощів; та й іще дещо — не буду розповідати, що саме, аби не розбудити в туристах заздрості й охоти теж покопатися там.

А тепер годі ухилятися від теми ні назад, ні вбік: рушаймо прямо до мети, простуймо нарешті до чогось реального — до Кельна. Грандіозна спадщина, велетенський історичний багаж (принаймні за обсягом грандіозний). Та перше ніж загрузнути в мулі історії, виконаймо те, що матроси називають «Корабель до бою!» Якби я тільки згадав про те, що Калігула саме тут, здобуваючи собі оманливу, брехливу славу, штучно провокував сутички з тенктерами та сикамбрами, це б уже потягло нас у безкраю далечінь, не лишаючи ніякої надії досягти берега. Якби я захотів проникнути до шару Калігули, четвертого знизу, мені довелось би знімати всі верхні шари, десь так із дванадцять, і тоді б я виявив, що навіть верхній шар уже геть забито історичними уламками: вапном, потрощеними меблями, людськими кістками, касками, протигазами, пряжками від ременів,— його тільки трохи втрамбовано чи втоптано. То, не кажучи вже про все інше, як же мені пояснити нашим нащадкам, що міг означати напис на пряжці: «З нами бог»? Я вже визнав, що народивсь у Кельні (факт, що змусить лівих, правих, середніх і грегоріанських католиків, як і рейнських та інших протестантів і доктринерів усіх мастей, тобто майже всіх без винятку, в розпачі заломити руки), тому я хочу, щоб дати ще й підстави для недовіри й непорозуміння, запропонувати на вибір, як місце свого народження, чотири вулиці: Рейнауштрасе, Гросе Вічгасе, Фільценграбен і Рейнгасе, і хто подумає, що я підставляю свій батьківський дім неподалік тих осель, де зазнав фіаско Ніцше, але здобув успіх один пізніший філософ, той нехай знає, що на жодній із цих вулиць не вправлялись і не вправляються в тому ремеслі, представницею якого п'яні римські матроси визнали Агріппіну, і коли досвідчені нишпорки від археології візьмуться до розкопок, щоб установити, де насправді билась Агріппіна з матросами, де насправді зійшов на берег Тумелік, де виголосив свою знамениту промову Германік, тоді я спробую іще збільшити загальну плутанину й додам, що коли хтось знайде в моїй колекції шкатулку зі слонової кістки й спитає, чиє волосся в ній лежить, то я відповім, що то волосся з голови одного Лохнерового натурника або святого Енгельберта; в містах, де багато прочан, такі помилки дозволенні й звичайні.

Коли мене питають про мою національність, я навпростець кажу: єврей-германець-християнин. Середню ланку цієї тріади можна замінити назвою будь-якої національності, що живе в Кельні, чи то чистої, чи то мішаної — лапландців, чи шведо-лапландців, чи словено-італійців; від обох зовнішніх ланок — «єврей-християнин» — які держать усю цю мішанину вкупі, я не можу відмовитись: того, хто не належить до жодної з трьох категорій або тільки до одної (скажімо, суміш слов'янина з германцем), одразу ж вважатимуть «придатним до служби», і він дістане негайний виклик на призовний пункт. Умови всім відомі: бути чисто помитим і готовим у будь-яку хвилину роздягтися догола.

II

Покінчивши з внутрішнім обстеженням моєї особи, швидше переходьмо до зовнішнього: зріст —1 м 78 см, волосся — темно-русяве, вага — нормальна. Особливі прикмети: трохи накульгує (кульове поранення кульшового суглоба).

Коли я 22 вересня 1938 року о четвертій сорок п'ять по обіді сів перед кельнським Головним вокзалом у трамвай № 7,  на мені була біла сорочка й штани темно-оливкового кольору, в яких кожен (тоді) втаємничений зразу розпізнав би формені. А хто не підходив би надто близько й не вловив, чим від мене тхнуло, назвав би мене «цілком пристойним». Але тих, хто знав мене (бо кожен, хто мене знає, знає також, що в мене ще від прапрадіда по батькові, родом із Неймегена, спадковий невроз (мізофобія) — манія миття рук, і цим я повідомляю про ще одну рису, яка може завести нас бозна-куди), вразили б, а може, й зворушили мої брудні нігті. Для цього в мене було дуже просте пояснення: в тому об'єднаному спільною долею й примусом товаристві, чию форму я мусив, власне, носити (тільки-но рушив поїзд я скинув її у туалеті й запхав у валізу, крім штанів, яких не скинув задля пристойності, та черевиків, яких і не міг би скинути),— в тому товаристві я сприйняв звичку, яка панує там: коли начальство має перед обідом перевіряти чистоту нігтів, хутенько чистити їх виделкою. І того дня, що його я майже весь провів у вагоні (на вагон-ресторан я не мав грошей, тож і не міг почистити під нігтями виделкою), хоч уже наближався вечір, я ходив по шляхах історії з брудом під нігтями. Ще й тепер, через двадцять п'ять років, я за столом — чи то святковим, чи то просто обіднім — мушу стримуватися, щоб не почистити хутенько нігтів виделкою, і на мене не раз сердито поглядали офіціанти, вважаючи за голодранця, а втім, інколи й з повагою, подумавши, що я сноб. Повідомляючи про звичку, я хотів би звернути увагу читача на той невитравний відбиток, який залишають на людині виховні засоби казарми. Коли ваші діти сідають до столу із брудом під нігтями, негайно посилайте їх на військову комісію, а потім зразу ж — до війська. Якщо читача охопить огида чи якісь сумніви гігієнічного характеру, треба додати, що ми, члени того казарменого товариства, звичайно обтирали потім виделки об штани, а згодом почали й прополіскувати їх у гарячому супі. Час від часу, коли я (хоча таке трапляється рідко) лишаюся сам, тобто коли мене не супроводить і не контролює теща або онука, і коли я сиджу на відкритій терасі кав'ярні Рейхарда не в товаристві своїх компаньойнів у справах, я машинально хапаю виделку й справді чищу нею нігті. Нещодавно один турист-італієць спитав мене з-за сусіднього столика, чи це такий звичай у німців, і я, не вагаючись, відповів: «Так». Більш того, я послався навіть на Таціта й на відомий ще з часів італійського Відродження вислів: «forcalismo teutonico[38]» — він негайно записав цей вислів до свого подорожнього блокнота й ще перепитав пошепки: «formalismo tautonico[39]?». Мені такий варіант сподобався, і я не став його поправляти.

Як не зважати на брудні нігті, я мав цілком пристойний вигляд. Навіть черевики були дзеркально начищені. Щоправда, не моєю рукою (це я й до сьогодні твердо відмовляюсь робити), а рукою одного колеги по службі, що не вмів більш нічим віддячити мені за деякі послуги. З почуття такту він не наважувався запропонувати мені гроші, тютюн, будь-що матеріальне: він був неписьменний, і я писав йому палкі листи до двох дівчат у Кельн, які хоч і жили не дуже далеко від мого батьківського дому (одна за два, друга за сім кварталів), але обертались у зовсім незнайомому мені середовищі (якраз у тому, з яким були пов'язали Агріппіну, в яке попав був Ніцше і в якому був своєю людиною один пізніший філософ). Цей мій колега, сутенер на прізвище Шменц, щоразу з нестямною вдячністю накидався на мої черевики або чоботи, прав мені сорочки й шкарпетки, пришивав гудзики, прасував штани — бо мої палкі листи викликали щирий захват у адресаток. Листи були цілком благородні, трохи таємничі, дуже стилізовані, а саме таке полюбляють у тому середовищі, майже як завивку-перманент. Одного разу Шменц навіть віддав мені половину своєї порції пудингу з патокою — цією стравою скрашували нам неділі, і я довго гадав, що він не любить пудингу (сутенери — найвибагливіші люди, яких я лишень зустрічав у житті), аж поки мене переконали, що це одна з найулюбленіших його страв. Незабаром розійшлася чутка, які палкі листи я вмію писати, і я не тільки вимушено, а мало не примусово набув великої практики — хоч і не письменницької, то принаймні писарської. Гонорари мої здебільшого складалися з дивних пільг: у мене більш не крали тютюну з тумбочки і м'яса з тарілки, на ранковій зарядці мене вже не штовхали в повний багна кювет, в нічних переходах мені вже не підставляли ногу,— одне слово, я мав усі пільги, які бувають у таких товариствах. Дехто з моїх знайомих марксистів і антимарксистів згодом дорікали мені, що я недобре робив, пишучи ці любовні листи. Мовляв, мій обов'язок був «лишати їхній любовний запал незадоволеним, хай він накопичується, впливає на їхню свідомість і, можливо, штовхає їх на бунт», а крім того, чесній людині більше годилося щоранку брьохати по тих кюветах. Я згоден з цим і щиро шкодую, що чинив недобре, був непослідовним, і то з двох зовсім різних причин: перша — моя природжена вада, а друга — зумовлена середовищем. Перша — ввічливість, а друга — страх перед бійками. Мені справді було б приємніше, якби Шменц не чистив мені чобіт, а всі інші й далі штовхали мене в кювет і за сніданком кидали мій цигарковий папір у каву, але я не мав ні достатньої нечемності, ні відваги, щоб відмовитися від цих привілеїв. Я сам себе звинувачую й беззастережно визнаю себе винним, і, можливо, ті, хто вже зібрався заломити в розпачі руки, опустять їх, а наморщені чола розгладяться, і той чи той утре піну з кутиків уст. Отже, я урочисто обіцяю, що під кінець оповідання признаюсь в усьому, висловлю закінчену мораль, дам тлумачення, яке врятує від зітхання та сумнівів усіх тлумачників — від гімназистів-випускників до професіоналів на вчених семінарах. Тлумачення буде сформульоване так, що й простий, не мудрований читач зможе його засвоїти, «не жуючи», воно буде куди менш складне, ніж інструкція про заповнення щорічної податкової декларації. Потерпіть, потерпіть, ми ще не скінчили. Я ж визнаю, що в нашому вільному і плюралістському індустріальному суспільстві волію мати вільного чистильника чобіт, що гордо відмовляється від чайових.

Залиште мене спочатку з моїми брудними нігтями й начищеними черевиками на кілька хвилин у трамваї № 7 самого. Похитуючись мило й старомодно (адже теперішні трамваї — просто машини для втягування й викидання пасажирів), сімка завертає за східне крило собору, в'їздить в Унтер-Ташенмахер, повзе до Старого ринку, наближається до Сінного ринку — і тільки коло Мальцмюле, щонайдалі на повороті біля Мальцбюхеля, де я звичайно сходив, мені доведеться вирішувати, чи спочатку піти додому й допомогти батькові (а може, батькові й матері: адже батькова телеграма «Мати померла», завдяки якій мене на якийсь час звільнили з мого казарменого товариства, могла бути й блефом. Заради мене моя мама змогла б прикинутися й мертвою), а чи доїхати до Перленграбена, щоб спочатку провідати Бехтольдів. Не будемо відповідати на це запитання, поки трамвай не промине Мальцмюле, а вернімось на асенізаційні поля того казарменого табору, де я познайомився з Енгельбертом Бехтольдом, якого надалі зватиму так, як звуть у Кельні всіх Енгельбертів: Ангел. Так його називали вдома, в казармах, так його називав я, такий він був і на вигляд.

Заради здійснення палкого бажання того начальника, що його я під час саперного навчання тицьнув лезом лопати в підколінну ямку (і то навіть не навмисне, як дорікають мені мої друзі-марксисти й немарксисти, а — це моє признання вкине у відчай і їх, і всіх інших — з веління незримої небесної сили), завдяки палкому бажанню того начальника «зробити з мене людину» мене вмить загнали на ту ниву, де Ангел, що був майже легендарною постаттю в нашій частині, вже три місяці не розгинаючись, але й не зігнутий душевно, виконував усі найбрудніші роботи: щодня чистив величезну вбиральню, не підключену до каналізації (від цифрових подробиць я звільню себе й читача), виливав кухонні помиї в свинячі корита, чистив і розпалював грубки у начальства, носив до них вугілля, усував сліди їхньої гульні (переважно блювотиння, що складалося — з пива, лікеру та картопляного салату), перебирав майже невичерпні запаси картоплі в підвалі, викидаючи гнилу картоплю, щоб від неї не загнивалася ціла.

Тільки-но я опинився коло Ангела, як одразу ж збагнув, що це не моя воля, а вже й поготів не така дурниця, як «закономірність» чи начальників гнів, а саме та невидима небесна сила послала мене туди, щоб «зробити з мене людину». Побачивши Ангела, я збагнув: коли вже такий Ангел попав на службу і він мусив чистити вбиральні, то для мене велика честь робити в його товаристві те саме.

В цих вимушених казармених товариствах «робляться людьми» не завдяки пільгам, а саме завдяки гнітові. (Не хвилюйтесь: я дуже добре знаю, що гніт може обернутися пільгою, і стерегтимуся!) Я й досі ще сприймаю своє службове відрядження по Шопенові ноти як невеличку хибу, що її можна виправдати хіба що тільки молодістю — мені тоді було двадцять два. Інші пільги (що були не «гнітом навиворіт», а справжніми пільгами) я не сприймаю як хиби,— приміром, ту, що я в ролі батальйонного піднощика вугілля — бачте, я носив не тільки нечистоти — провадив з ігуменею монастиря бенедиктинок у одному містечку під Руаном складні переговори, які через наш взаємний потяг, щоправда, потяг не грубий, а витончений, дуже затяглися. Ми розмовляли по кілька годин щодня більше тижня (між іншим, вона боялася, що я можу бути провокатором, і я мусив заспокоїти її), і я домовився, що приноситиму добре вугілля, дуже потрібне їй для пральні, а вона за те дозволить мені двічі на тиждень митись у ванні. Ми обоє в цих переговорах удались до справжньої вищої математики в дипломатії й залицянні, за взірцем Паскаля й Пегі. І хоч чернички здогадувалися, що з моїм віровизнанням діло темне, вони запросили мене на святкову месу в день вшестя богородиці, а потім почастували чаєм та печивом (ігуменя знала, що я не люблю кави). Я по-лицарському віддячив їм ще центнером вугілля й трьома сніжно-білими офіцерськими носовичками, що їх — і цим я пишаюсь особливо — власноручно вкрав у одному армійському складі й сам заплатив одній учительці-інвалідці, щоб вона вишила на них: «Немає кращого друга як неправедний Мамона. Votre ami allemand[40]».

Я надміру ускладнив би свою оповідь, якби почав перелічувати ще й інші або й усі свої пільги, як-от: у Яссах одна дуже гарна собою румунська єврейка у крамниці тканин поцілувала мене в обидві щоки й у лоб, ще й пояснила, промурмотівши по-єврейському: «Бо ви з такого жалюгідного племені». З чого почалась і чим скінчилась ця пригода, пояснювати надто складно. Я вже й не кажу про одного угорського полковника, що допоміг мені підробити один документ.

Зараз ми ще двічі трохи ухилимось від теми, спочатку назад до трамвая № 7, який щойно минув Мальцмюле і, теленькаючи, повзе по Мюленбаху на гору до Вайдмаркту, а потім до асенізаційних полів того табору, де я раптово побачив перед собою Ангела, що, сидячи на виступі стіни між кухнею, лазаретом та вбиральнею, споживав свій сніданок: шматок сухого хліба, кухоль ерзац-кави і цигарку-самокрутку. Побачивши його, я згадав вуличних підмітальників у нашому Кельні — я завжди заздрісно захоплювався тією гідністю, з якою вони снідали, сидячи на цоколі пам'ятника з постатями атлетів, що тягнуть линву. Ангел, як усі ангели на картинах Лохнера, білявий, майже золотоволосий, невисокий на зріст, досить кремезний, і хоч його обличчя — широкий ніс, надто маленький рот, підозріло високий лоб — мало зовсім не класичні риси, вигляд у нього був просто-таки осяйний. У темних очах — ні крихти меланхолії. Коли я спинився перед ним він промовив: «Привіт», кивнув, так ніби ми чотириста років тому домовилися зустрітися там і я тільки трошечки спізнився, і сказав, не опускаючи кухля з кавою:

— Тобі б треба було женитися на моїй сестрі,— тоді, поставивши кухоль на виступ стіни, додав: — Вона гарна, хоч і схожа на мене, а звуть її Гільдегард.

Я мовчав, як може мовчати тільки той, хто вислухує голос ангела та його веління. А Ангел струснув об стіну попіл із цигарки, сховав недокурок у кишеню, підняв двоє порожніх відер і почав інструктувати мене щодо моєї майбутньої діяльності — головним чином, наводити дані фізичного характеру: скільки кілограмів набирає черпак і яке навантаження може витримати його держак. Він додав іще кілька подробиць хімічного характеру, але утримався від гігієнічних, бо над убиральнею висів великий плакат: «Як звідси вийшов і зібрався їсти — не забувай помити руки чисто». Отже, хто посилає свого сина на військову службу, той може не боятися, що там щось занедбають. А як згадати, що в їдальні висить плакат із написом «Праця дає волю[41]», кожен збагне, що тут подбали і про лірику, і про світогляд.

Всього два тижні я виконував разом з Ангелом роботу, яка й досі дає мені змогу будь-коли заробити на шматок хліба як асенізатору чи сортувальнику картоплі. Я більше ніколи не бачив стільки картоплі разом, як тоді, в підвалі під кухнею; крізь вузенькі віконця на гору бурого кольору лилося тьмяне денне світло, і та гора неначе ворушилась, як трясовина, і підвал наповнював солодкаво-хмільний дух, коли ми, відібравши цілу купу гнилої картоплі, збиралися виносити її. Позитивна частина нашої діяльності полягала в тому, що ми складали дорогоцінну городину в відра (хай усі матері не турбуються — відра були інші), несли її нагору до кухні й там висипали в наготовлені баки: увечері їх чистила вся казарма. Коли ми вносили в кухню перші відра, нам насамперед наказували зробити те, що старший кухар (один з небагатьох членів казарменого товариства, що досі не були під судом) називав «слимачим маршем»: ми мусили падати долілиць на брудну підлогу й повзти кругом величезної кухонної плити, підводячи голову від підлоги тільки так, аби не обдерти обличчя. Єдиною рушійною силою мало бути відштовхування пальцями ніг, а коли ми допомагали собі руками чи коліньми або знесилено зупинялись, нас карали — примушували співати: «Пісню! Та веселішу!» — і я й досі не знаю, чи то було чисте натхнення, чи якесь внутрішнє порозуміння між Ангелом і мною, але я першого ж разу заспівав те, що належало до репертуару Ангела: «О Німеччино єдина!» Видно, що й патріотичні сторони нашої душі не занедбувано тоді, коли з нас «робили людей», і хто боїться, ніби його сини можуть колись забути, що вони німці, той нехай іще негайніше, ніж це було пропоновано на стор. 760, посилає їх на військову службу й бажає їм по змозі найсуворішої муштри. Сумлінний, як завжди, я, співаючи, думав: а чи справді та пісня, що ми співаємо, може бути названа веселою? Описаний тут метод — повідомляю це авансом для майбутніх тлумачень — є найкращим і найефективнішим для того, щоб навіки утовкти юнакові в голову, до якої національності чи народу він належить. Я рекомендую його й швейцарцям, французам та іншим народам. Адже не кожному випадає таке щастя, щоб його цілувала гарна єврейська дівчина в румунській крамничці.

Ніхто не здивується, почувши, що ми були надто втомлені й не могли співати як належить, так, як вимагають у хорових спілках. Лежачи на липких кахлях, ми тільки бубоніли слова незабутнього й назабутого німецького гімну. Згодом мені — якраз мені! — заборонили співати цей гімн, коли найстарший з начальників, комендант табору, розшукав мене в підвалі з картоплею, нагорлав на мене за те, що я не мав свідоцтва про хрещення, і несподівано — чи безпідставно, чи ні, я й досі не знаю, тут є щось непевне,— обізвав мене «пархатим жидом». Я завжди сприймав цю лайку як своєрідний обряд чи то хрещення, чи то обрізання. Відтоді я не смів більше співати німецький гімн, а співав натомість «Лорелею».

Ніхто не здивується також, що я потім майже не розмовляв з Ангелом, надто про Гільдегард. Здебільшого ми були о пів на десяту вже такі натомлені, що насилу-силу виконували свої численні обов'язки, і нас аж нудило від знемоги й огиди. І ми могли порозумітися, тільки киваючи або хитаючи головою один до одного. Нудота, головний біль, знесилення були для нас ознаками того, що наші прикрощі не дуже-то обертаються в пільги. Коли Ангел на свій характерний лад трохи винувато, а трохи вперто знизував плечима, я знав, що він зараз сяде на купу мішків з картоплею, щоб помолитися («Так я обіцяв мамі»).

Звичайно, і в казарменому товаристві існувала «чуйність у неслужбовий час», і навіть її варіант «у службовий час»; цей варіант репрезентував і здійснював один молодий начальник, колишній студент-богослов, лютеранин, юнак із шляхетною зовнішністю: він часом підходив до нас «побалакати». Для нього я завжди мав напохваті спеціальну суміш із гнилої картоплі та нечистот, яку розливав кругом себе, тоді як Ангел у своєму християнському смиренні справді «балакав» із ним: двічі за ті два тижні по три хвилини вислухував такі слова, як «необхідність», «всесвітній дух», «доля», ніби скромний жебрак, що бере скибку черствого хліба.

Тим часом «сімка» вже під'їздила до Вайдмаркту, а я думав уже тільки про Гільдегард Бехтольд. За останні два тижні я не раз збирався написати їй і, не довго думавши, «попросити її руки» (я й тоді не знав, та й досі не знаю кращого вислову), але саме в ті дні мені найдужче докучали мої вечірні клієнти, невдоволені, що стиль листів, які я для них писав, був занадто витончений. Ті грубуваті ніжності, що ними мої клієнти хотіли обсипати своїх приятельок (усілякі сполучення первинних і вторинних статевих ознак із назвами всіх частин тіла), я переміщав у іншу, менш вульгарну площину, та ще й виробив собі такий вишуканий стиль, що й досі можу написати листа від будь-якого відправника чоловічої статі до будь-якого адресата жіночої статі, так, що його пропустить будь-яка цензура, і в тому листі нічого не буде замовчано й нічого не висловлено. Отож я міг би, коли треба, й прогодуватися писанням листів. А що я люблю писати якнайчорнішим чорнилом або найм'якшим олівцем на щонайбілішому папері, то вважаю це своє вміння перевагою, якої не треба соромитись.

На Вайдмаркті мій неспокій зріс майже до нервозності: ще якась хвилина, і я зійду на Перленграбені. Вирішено. (Мати померла, і я це знав). А оскільки я й тут, у вагоні трамвая № 7, був відгороджений запахом нечистот, ніби стінами вежі з слонової кістки, то сприймав так званий довколишній світ так нереально й нечітко (а може, й різко), як він сприймається крізь тюремні грати. Якийсь штурмовик (і як може людина надіти таку форму!), ще якийсь чоловік у шовковій краватці, явно освічений, молода дівчина, що своїми невинними пальчиками діставала з паперового кулька виноград, і кондукторка, чиє молоде, грубувате обличчя скрашував вираз відвертої чуттєвості, характерний колись для всіх кельнських кондукторок,— всі сахалися від мене, як від прокаженого. Я протиснувся до виходу, сплигнув на брук і побіг по Перленграбену, а через три хвилини вже піднімався сходами на четвертий поверх багатоквартирного будинку. Тлумачеві, що прагне істини, я пропоную за три хвилини пробігти півколо на захід від Северинштрасе з центром на зупинці Перленграбен і вибрати якусь вулицю в межах цього півкола; задля більшої точності повідомлю й свою швидкість — щось середнє між швидкістю Джессі Оуена й непоганого бігуна-аматора. Я не здивувався, побачивши над дверима Бехтольдів напис: «Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний!» Коли я вже хотів був натиснути на кнопку дзвоника — казати про це, мабуть, зайве, але все ж краще сказати,— Гільдегард відчинила двері, впала мені в обійми, і весь сморід навколо мене де й дівся...

III

Я не маю ні наміру, ні спроможності зобразити тут хоч би натяками силу нашого кохання чи пояснити його. Одне можна сказати напевне: то було кохання з першого погляду. Аж за годину, коли я пройшов ритуал посвячення клану Бехтольдів і випив каву на знак заручин, я спромігся роздивитися Гільдегард. Вона здалась мені куди вродливішою, ніж дозволяла схожість із Ангелом, і в мене полегшало на серці. Хоч я кохав її вже два тижні, мені все ж було приємно, що вона здалася мені вродливою. Коли я тепер повідомляю, що ми, Гільдегард і я, відтоді не дуже часто, але при кожній нагоді обнімались, і ще раз скажу, що я приписую цей факт напученням тієї небесної мудрості, яка навіяла мені думку при команді «Лопату до ноги!» раптом забути все, чого я навчився, то боюся, що стурбованим за своїх синів батькам тепер спаде на думку посилати їх на військову службу не тільки з виховною метою, а й для того, щоб вони, хай кружним шляхом, хибно виконавши команду «Гвинтівку до ноги!» (адже лопат у них тепер нема), здобули собі кожен таку милу, розумну й вродливу жінку, як я. Тому я хотів би остерегти їх, нагадавши їм казку про пані Метелицю (та інші аналогічні казки), в яких той, хто чинить добрі діла ненавмисне, не маючи наперед обдуманого наміру, досягає куди кращих результатів, ніж той, хто умисне його наслідує і чинить добрі діла, маючи наперед обдумані наміри, а також іще раз запевнити: я зробив це ненавмисне. (Тут я залишаю в альбомі «Розмалюй сам» трохи місця, щоб лихі люди могли заскреготіти зубами: одурманені власними намірами, вони не хочуть повірити, що небесна мудрість може повести до добра й тих, хто не має ніяких намірів). Звичайно, мені невідомі всі наміри тієї небесної мудрості; але один напевне полягав у тому, щоб забезпечити родину Бехтольдів кавою не тільки на всю війну, а й на весь вік (мій батько займався оптовою торгівлею кави, і я успадкував його фірму). Ще один, другорядний, намір полягав у тому, щоб у подобі обох моїх шуряків продемонструвати мені оте божевілля двадцятирічних, про яке я до 22 вересня 1938 року й гадки не мав. (Буржуазна родина, гімназія, один семестр у Бертрама, в націонал-соціалістській партії та інших організаціях не перебував). Дальші можливі наміри: в ту хвилину, коли померла моя мама, дати мені навзамін тещу, яка любитиме мене, мов рідна мати (вона не тільки була ладна прикинутися мертвою, а згодом із властивою їй настійливістю зуміла пробитися до високого окружного військового начальника й назвала його «недоумком» і «тварюкою», бо він не хотів продовжити мені відпустку, коли моя маленька донечка захворіла на скарлатину). А врешті ще один намір: дати моєму батькові в особі старого Бехтольда співрозмовника на все життя, з яким удвох можна клясти нацистів, а також забезпечити меншого Ангелового брата Йоганна, завзятого курця, моїм тютюновим пайком на весь час, поки тютюнові вироби видавалися по картках — тобто на одинадцять років. Можливо, ця небесна мудрість мала на меті також до певної міри урівняти достатки обох родин: ми мали гроші, Бехтольди — ні. Я впевнений тільки щодо кави: жодній родині в ті часи, що настали незабаром, не було б так скрутно без кави, як Бехтольдам. Кожен член сім'ї при кожній нагоді питав: «Може, заварити кави?» — хоча того дня напевне вже чотири чи п'ять разів пили каву. Згодом, коли справді почалась війна, я двічі серйозно помилився, поклавшись на статистику й на психологію: по-перше зменшив витрату кави в родині Бехтольдів із приблизно двохсот фунтів на рік до сімдесяти п'яти фунтів, а тривалість війни — чи то з песимізму, чи з містичної закоханості в число 7— визначив у сім років і переконав батька сховати на складі відповідну кількість кави у зернах. І, по-друге, втовкмачив тещі що з кавою треба бути ощадними, намалювавши перед її сповненими жаху очима образ безкавної епохи, яка настане коли вона не буде ощадною.

IV

Перше ніж оповідати далі, я хочу урочисто запевнити, що тему нечистот уже вичерпано, як вичерпано було тему Шопена на сторінці 755. Я так само збираюся покінчити із зображенням виховних заходів у військових організаціях. В читача може легко виникнути підозра, ніби ця повість антимілітаристська або навіть агітує за роззброєння,— тобто спрямована проти озброєння. Ні, ні, мені йдеться про щось вище, а саме — як давно збагнув кожен неупереджений читач — про кохання й про невинність. А те, що обставини, за яких я намагаюсь відобразити те й те, і всі подробиці вимагають згадувати певні формації, організації та інструкції,— провина не моя, це провина долі, на яку може нарікати кожен, скільки йому завгодно. І не моя вина, що я пишу по-німецькому, що у підвалі німецької казарми головний мій начальник вилаяв мене «жидом», а в кімнатці за злиденною румунською крамничкою вродлива єврейська дівчина поцілувала мене, бо вважала німцем. Якби я народився в Балагадеріні, то писав би якнайчорнішим чорнилом або якнайм'якшим олівцем на якнайбілішому папері про кохання й невинність за зовсім інших обставин і з зовсім іншими подробицями. Я оспівав би собак, коней і ослів, милих дівчат, яких я цілував після танцю за живоплотом, яким я обіцяв те, що збирався зробити, але потім не зміг,— повести їх до шлюбу. Повідав би про луки й болота, про вітер, що завиває на старих торфовищах, женучи темну воду в темні рови, про те, як та вода підіймається, мов чорна домоткана спідниця дівчини, що втопилася там, бо юнак, який цілував її й хотів з нею одружитися, став священиком і поїхав кудись. Багато сторінок списав би я, щоб оспівати собак Дукінелли, цих розумних і відданих тварин, чистокровних, як усі покручі: вони давно заслужили пам'ятника, хоч би словесного. А так я знов підстругую олівець не для того, щоб зумисне сповістити про щось нерадісне, а для того, щоб описати те, що було... Отож, зітхнувши, повернімося до Кельна, на ту вулицю, яку можна було б знайти десь на захід від Перленграбену, за три хвилини ходу від трамвая, якби її можна було знайти взагалі. Ні, вона не запалася під землю! Її змело, стерло, а щоб не лишати цю сторінку в альбомі «Розмалюй сам» зовсім чистою і не переплутати всього, я наводжу кілька дрібних ознак цієї вулиці: тютюнова крамничка, магазин з хутрами, школа, і багато-багато жовтаво-білих будинків, майже такого кольору, як я бачив у Пльзені, тільки не таких заввишки. Я пропоную тямущим і ретельним малювальникам, щоб вони зобразили там три екскаватори: один підняв у ковші хутровий магазин, другий — тютюнову крамничку, третій — школу, а вгорі сторінки написати гасло: «Праця дає волю».

Погано тільки, що ніхто не знатиме, де прикріпити меморіальну дошку, коли одного дня люди визнають, що Ангел був святим. Я дуже добре знаю, що не належу до церковної конгрегації і без допомоги «адвокатів диявола» не можу ставити питання про мою канонізацію, та оскільки моє віровизнання не з'ясоване, то сподіваюсь — я не ображу нікого, коли пропхаю ще одного святого до якоїсь віри, що до неї навряд чи належу. Це робиться — як і все в цьому оповіданні — без наміру. Звичайно, з приводу того факту, що Ангел, власне, висватав мені дружину й був моїм шуряком, недоброзичливці зразу скажуть: «Ага!» Але оскільки графа «віровизнання» в альбомі залишається незаповненою, хіба я не можу принаймні нагадати про те, що два тижні був разом з Ангелом, і, давши людям відчути його святість, остаточно вигнати з оповідання запах нечистот? Я вже бачу: мені цього не дозволять, підозрюють якісь негарні наміри, та я залишу все, як є, хоч би вже тому, що терпимість, кажуть, не богословська категорія. Крім того, мій батько ще живий і вже давно покинув ходити поперемінно до різних церков; він не ходить ні до якої, не показує мені своїх податкових декларацій, хоча й досі разом зі старим Бехтольдом, моїм тестем, лає нацистів. Вони, крім того, знайшли собі спільне заняття: досліджують минуле Кельна.

Батько викопав у нас на подвір'ї шурф, накрив його дашком, і вони порпаються там та запевняють цілком переконливо, хоч і посміюючись, ніби відкрили руїни храму Венери. Моя теща — католичка на свій особливий, чарівний лад, чисто за кельнським принципом: «Ми самі вирішуємо, що таке католицтво, а що — ні». Коли я мушу розмовляти з нею на релігійні теми (я маю двадцятичотирьохрічну дочку, яку на палке бажання моєї покійної дружини виховали католичкою, але вона вийшла за лютеранина й має трирічну донечку, яку на її палке бажання виховують католичкою) і на підставі цілком вірогідної інформації доводжу, що її погляди не узгоджуються з офіційною догмою католицької церкви, вона заперечує мені словами, які я насилу наважуюсь повторити: «Ну, тоді, значить, папа римський помиляється». А коли при наших розмовах бувають присутні церковнослужителі — цього часом не можна уникнути,— і коли вони засуджують її, так би мовити, приватне католицтво, вона лишається непохитною й посилається на те, чого не можна ні довести, ні спростувати: «Ми, Керкгоффи (це її дівоче прізвище), завжди були інстинктивними католиками». Це не моє діло — переконувати її, що вона помиляється. Я надто щиро люблю її. Та щоб уже до кінця відобразити, якою химерницею була ця симпатична жінка (яка під час війни власноручно скинула зі сходів — так, скинула! — польового жандарма, що шукав її сина Антона, дезертира), я додам іще, як деталь до альбом а «Розмалюй сам»: моя теща півтора місяця керувала осередком комуністичної партії, поки не зрозуміла, що «це діло» не узгоджується з її «інстинктивним католицтвом», а крім того, вона очолювала й очолює досі молитовне братство.

[38] Тевтонська любов до виделок (іт.).

[39] Тавтологічний формалізм.

[40] Ваш друг німець (фр.).

[41] Такий напис був на воротах таборів Імперської трудової повинності, а також на воротах фашистських концтаборів.