Homo Deus. За лаштунками майбутнього: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Можливо, розум повинен приєднатися до душі, Бога й ефіру на смітнику науки? Зрештою, ніхто ніколи не бачив відчуття болю чи любові в мікроскоп, натомість ми маємо детальне біохімічне пояснення болю й любові, що не залишає місця для суб’єктивного сприйняття. Однак існує радикальна відмінність між розумом і душею (як і між розумом і Богом). Тоді як існування вічної душі є суто припущенням, відчуття болю — пряма й дуже матеріальна реальність. Коли я наступаю на цвях, я можу на сто відсотків бути певним, що відчуваю біль (навіть якщо мені досі бракує наукового пояснення цього). На противагу цьому я не можу бути певним, що, коли рана інфікується і я вмиратиму від гангрени, моя душа продовжуватиме існувати. Це дуже цікава і зручна вигадка, в яку я б з радістю повірив, однак у мене немає прямих доказів її достовірності. Оскільки всі вчені постійно послуговуються суб’єктивним сприйняттям, таким як біль і сумнів, вони не можуть заперечувати його існування.

Інший спосіб відкинути розум і свідомість — заперечити їхню доречність, а не їхнє існування. Деякі вчені, такі як Деніел Деннет і Станіслас Деан, стверджують, що на всі доречні запитання можна відповісти, вивчаючи діяльність мозку без звернення до суб’єктивного сприйняття. Тому вчені можуть безпечно видалити «розум», «свідомість» і «суб’єктивне сприйняття» зі своєї термінології і статей. Однак, як ми побачимо в наступних розділах, всю систему сучасної політики й етики побудовано на суб’єктивному сприйнятті, і зовсім мало етичних дилем можна розв’язати, звертаючись безпосередньо до мозкової діяльності. Наприклад, що поганого в тортурах чи насильстві? Із суто неврологічної точки зору, коли людина зазнає тортур чи насильства, у мозку відбуваються певні біохімічні реакції, і різні електричні сигнали рухаються від одного пучка нейронів до іншого. Що тут може бути поганого? Більшість сучасних людей мають сумніви стосовно тортур чи насильства через задіяння суб’єктивного сприйняття. Якщо якийсь учений хоче довести, що суб’єктивне сприйняття недоречне, то він має пояснити, чому тортури чи насильство — це погано, не звертаючись при цьому до жодного суб’єктивного сприйняття.

І, нарешті, деякі вчені припускають, що свідомість реальна й може фактично мати велику моральну та політичну цінність, однак вона не виконує жодної біологічної функції. Свідомість — біологічно непотрібний побічний продукт певних мозкових процесів. Реактивні двигуни добряче ревуть, однак цей шум не рухає літака вперед. Людям не потрібен двоокис вуглецю, однак всі і кожен вдихає повітря, сповнене ним. Подібним чином свідомість може бути якимось ментальним забрудненням, яке створюють складні нервові мережі. Свідомість нічого не робить. Вона просто існує. Якщо це правда, то це означає, що будь-який біль і задоволений, які відчувають мільярди створінь мільйони років, просто ментальне забруднення. Тут явно є про що подумати, навіть якщо це не так. Однак цікаво, що на 2016 рік це найкраща теорія свідомості, яку може запропонувати нам сучасна наука.

Можливо, науки про життя розглядають цю проблему під неправильним кутом зору. Вони вважають, що життя стосується лише обробки даних і що організми — це машини для розрахунків і ухвалення рішень. Однак аналогія між організмами й алгоритмами може завести нас не туди. У XIX столітті вчені описували мозок і розум, начебто це парові двигуни. Чому парові? Бо то була передова технологія тих часів, що приводила в рух потяги, кораблі й фабрики, тож коли люди намагалися пояснити життя, вони за основу брали припущення, що воно має працювати відповідно до аналогічних принципів. Розум і тіло складаються з труб, циліндрів, клапанів і поршнів, що створюють і ослаблюють тиск, тим самим зумовлюючи рух і дію. Таке уявлення мало глибокий вплив навіть на фройдистську психологію, через що значна частина нашого психологічного жаргону сповнена понять, запозичених з технічної механіки.

Ось, наприклад, такий аргумент Фройда: «Армії приборкують сексуальний потяг, щоб живити воєнну агресію. Армія рекрутує молодих чоловіків у той час, коли їхній сексуальний потяг перебуває на максимумі. Армія обмежує можливості солдатів фактично мати секс і знижувати цей тиск, що поступово накопичується в них. Потім армія спрямовує затамований тиск і дає змогу звільнити його у формі воєнної агресії». Саме так і діє паровий двигун. Ви утримуєте киплячу пару всередині замкненого контейнера. Пара дедалі більше стискається, поки ви раптом не відкриєте клапан і не випустите тиск у заздалегідь визначеному напрямку, скеровуючи його на приведення в рух потяга чи станка. Не лише в армії, айв усіх галузях діяльності ми часто скаржимося на тиск, що наростає у нас всередині, і побоюємося, що, коли не «випустимо частину пари», можемо вибухнути.

У XXI столітті порівняння людської психіки з паровим двигуном виглядає по-дитячому. Нині ми знаємо значно більш витончені технології, — скажімо, комп’ютер, — тож можемо пояснити людську психіку як комп’ютерну обробку даних, а не процес регулювання парового двигуна. Однак ця нова аналогія також може виявитися наївною. Зрештою, комп’ютери не мають розуму. Вони не відчувають страждань, навіть уражені вірусом, а інтернет не відчуває болю навіть тоді, коли авторитарні режими відрізають цілі країни від всесвітнього павутиння. То навіщо ж використовувати комп’ютери як модель для розуміння розуму?

Ну, ми справді впевнені, що комп’ютери не мають жодних відчуттів чи бажань? А якщо вони не мають їх нині, то, може, коли вони стануть значно складнішими, у них розвиватиметься свідомість? Якщо так станеться, як ми про це дізнаємося? Коли комп’ютер замінює нашого водія автобуса, нашого вчителя й нашого психотерапевта, як ми визначимо, чи вони мають почуття, а чи це просто набір бездумних алгоритмів?

Коли мова заходить про людей, ми здатні розрізняти свідоме ментальне сприйняття й несвідомі дії мозку. Хоча ми ще перебуваємо далеко від розуміння свідомості, учені досягли успіху в ідентифікації деяких електрохімічних сигнатур. Для цього вони почали з припущення, що кожного разу, коли люди повідомляють, що щось усвідомлюють, їм можна вірити. На основі цього припущення вчені змогли виділити специфічні патерни[10] мозку, що з’являються кожного разу, коли люди повідомляють про свою свідомість і які ніколи не проявляються під час несвідомого стану. Це дало змогу вченим визначити, наприклад, чи жертви вегетативного паралічу повністю втрачають свідомість, а чи просто втрачають контроль над своїм тілом і мовою. Якщо мозок пацієнта подає контрольні сигнали свідомості, то пацієнт, можливо, при свідомості, навіть якщо не може рухатись чи говорити.

Дійсно, останнім часом лікарі отримали можливість спілкуватися з такими пацієнтами за допомогою функціонального МРТ. Вони ставлять пацієнтам запитання, пропонуючи їм уявляти, як вони грають у теніс, якщо відповідь «так», і візуалізувати місце розташування свого дому, якщо відповідь «ні». При цьому лікарі можуть спостерігати, як відділ кори головного мозку, який відповідає за рухи, світиться, коли пацієнти уявляють, що грають у теніс (що означає «так»), тоді як «ні» позначається активацією зон мозку, відповідальних за просторову пам’ять.

Такі технології годяться для людей, а як бути з комп’ютерами? Оскільки комп’ютери на основі кремнію мають дуже відмінні структури порівняно з нервовою системою людей на основі вуглецю, то людські сигнатури свідомості можуть не бути схожими. Здається, що ми потрапили до порочного кола. Починаючи з припущення, що можна вірити людям, коли вони повідомляють, що зберігають свідомість, ми можемо ідентифікувати сигнатури людської свідомості, а потім використати ці сигнатури для «доведення», що люди дійсно при свідомості. Однак, якщо штучний інтелект повідомляє, що він при свідомості, чи повинні ми вірити йому?

До цього часу ми не маємо хорошої відповіді на цю проблему. Вже тисячі років тому філософи зрозуміли, що неможливо остаточно довести, чи хтось, відмінний від нас, може мислити. Дійсно, навіть для інших людей ми просто припускаємо, що вони мають свідомість, але не можемо цього знати з певністю. Можливо, я — єдина істота в усьому Всесвіті, яка щось відчуває, а всі інші люди й тварини — просто несвідомі роботи? Можливо, я бачу сон, а кожен, кого я зустрічаю, — просто персонаж мого сну? Можливо, я ув’язнений у віртуальному світі, а всі ці істоти, яких я бачу, — просто моделі?

Згідно із сучасною науковою догмою, усе, що ми відчуваємо, є результатом електричної діяльності мозку, а тому існує можливість змоделювати весь віртуальний світ, який ми не зможемо, мабуть, відрізнити від реального. Деякі дослідники мозку вважають, що в не дуже далекому майбутньому ми зможемо це робити. А можливо, це вже зроблено — для вас? Скажімо, зараз може бути 2216 рік, а ви — підліток, занурений у гру у віртуальному світі, що моделює примітивний і захопливий світ початку XXI століття. Щойно ви визнаєте здійсненність цього сценарію, математика приведе вас до дуже тривожного висновку: оскільки існує лише один реальний світ, а кількість потенційних віртуальних світів нескінченна, ймовірність того, що ви успадкували єдиний реальний світ, майже нульова.

Жодне з наукових досягнень не змогло подолати цю сумнозвісну «задачу інших умів».[11] Найкращий тест, який досі зуміли розробити вчені, називається «тестом Тюрінга», однак з його допомогою можна перевірити лише суспільні норми. Згідно з тестом Тюрінга, щоб визначити, чи має комп’ютер інтелект, треба спілкуватися одночасно з комп’ютером і з реальною людиною, не знаючи, хто є хто. Можна ставити будь-які запитання, грати в ігри, сперечатися і навіть фліртувати з ними. Присвятіть цьому стільки часу, скільки бажаєте. Потім треба визначити, хто є комп’ютером, а хто — людиною. Якщо за результатами тесту неможливо однозначно ідентифікувати людину і комп’ютер, вважається, що комп’ютер пройшов тест Тюрінга і до нього слід ставитися так, наче він дійсно має розум. Однак насправді це не доказ. Визнання існування іншого розуму, по суті, просто суспільна чи юридична домовленість.

Британський математик Алан Тюрінг, який розробив цей тест у 1950 році, — один із «батьків» комп’ютерної епохи. Тюрінг був геєм, до того ж у час, коли гомосексуалізм у Британії перебував під забороною. У 1952 році його звинуватили в гомосексуальному контакті і примусово зробили хімічну кастрацію. Через два роки він покінчив життя самогубством. Тест Тюрінга — насправді повторення тесту, який мав проходити кожен ґей у Британії 1950-х років для з’ясування, чи може він вважатися чесною людиною. Тюрінг знав із власного досвіду, що не мало значення, хто ти є насправді, — головне, що інші думають про тебе. Згідно з теорією Тюрінга, у майбутньому комп’ютери будуть подібні до ґеїв у 1950-х. Не важливо, комп’ютери матимуть свідомість чи ні. Головне лише те, що люди .думатимуть про це.

ПРИГНОБЛЕНЕ ЖИТТЯ ЛАБОРАТОРНИХ ПАЦЮКІВ

Ознайомившись із розумом і з тим, як мало насправді ми знаємо про нього, тепер можна повернутися до питання, чи мають розум інші тварини. Деякі тварини, наприклад собаки, явно здадуть модифікований тест Тюрінга. Коли люди намагаються визначити, чи має істота свідомість, то зазвичай шукають не математичні здібності або хорошу пам’ять, а радше здатність зав’язувати емоційні стосунки з нами. Люди часом формують глибоку емоційну прив’язаність до таких фетишів, як зброя, автомобілі й навіть білизна, однак така прив’язаність однобічна й ніколи не переростає в стосунки. Той факт, що собаки можуть бути стороною в емоційних стосунках з людьми, переконує більшість власників собак, що собаки не є бездумними автоматами.

Однак це не задовольняє скептиків, які вказують на те, що емоції — це алгоритми, а жоден відомий алгоритм не вимагає свідомості, щоб функціонувати. Хоч як тварина проявлятиме складну емоційну поведінку, не можна вважати доведеним, що це не результат певних дуже складних, але несвідомих алгоритмів. Звичайно, цей аргумент можна застосувати і до людей. Усе, що людина робить, включно з повідомленням про начебто свідомий стан, може теоретично бути роботою несвідомих алгоритмів.

Стосовно людей ми, однак, припускаємо: коли хтось повідомляє, що він чи вона при свідомості, ми погоджуємося сприймати це на віру. На основі такого мінімального припущення нині існує можливість ідентифікувати мозкові характерні сигнали свідомості, які потім можна систематично використати для розрізнення свідомого й несвідомого стану людини. І все ж, оскільки мозок тварин має багато особливостей, подібних до людських, що підтверджує наше поглиблене розуміння характерних сигналів свідомості, ми могли б використати їх для визначення того, чи тварини є свідомими. Якщо мозок собаки демонструватиме патерни, подібні до мозку свідомої людини, це буде доказом того, що собаки мають свідомість.

Попередні тести на мавпах і мишах свідчать, що мозок, принаймні мавп і мишей, дійсно проявляє характерні сигнали свідомості. Однак, враховуючи відмінності між мозком тварин і мозком людини, а також те, що ми все ще перебуваємо далеко від розшифрування всіх секретів свідомості, розробка вирішальних тестів, які б задовольнили скептиків, може тривати десятиліття. Хто має взяти на себе тягар доведення протягом цього часу? Чи ми вважатимемо собак бездумними машинами, поки не буде доведено зворотне, а чи сприйматимемо їх як свідомих істот доти, доки хтось не прийде з переконливими контрдоказами?

У 2012 році, 7 липня, провідні експерти в галузі нейробіології й когнітивних наук зібралися в Кембриджському університеті і підписали декларацію про свідомість, у якій сказано: «Загальні дослідження свідчать про те, що нелюдиноподібні тварини мають нейроанатомічні, нейрохімічні та нейрофізіологічні субстрати станів свідомості разом зі здатністю проявляти розумну поведінку. Отже, накопичені результати свідчать, що люди не є унікальними у володінні нейрологічними субстратами, які генерують свідомість. Нелюдиноподібні тварини, зокрема всі ссавці й птахи, а також багато інших істот, включно з восьминогами, мають ці нейрологічні субстрати». Ця декларація припиняє дискусії стосовно того, чи інші тварини мають свідомість, оскільки нам все ще бракує беззаперечних доказів. Однак вона перекладає тягар доведення на плечі тих, хто думає інакше.

Відповідаючи на зміну «напрямку вітру» в науковій спільноті, у травні 2015 року Нова Зеландія стала першою країною у світі, яка законом визнала тварин розумними істотами, коли парламент Нової Зеландії прийняв закон про внесення поправок стосовно добробуту тварин. Цей закон встановлює, що тепер обов’язково слід вважати тварин розумними, а отже, відповідно підходити до їхнього благополуччя в таких контекстах, як умови утримання тварин. У країні з кількістю овець більшою, аніж чисельність людей (30 мільйонів проти 4,5 мільйона), це дуже важливе положення. Канадська провінція Квебек після цього прийняла подібний закон, інші країни теж готові наслідувати таку практику.

Численні бізнес-корпорації теж визнають тварин розумними істотами, але при цьому, хоч це й парадоксально, тварин піддають неприємним випробуванням. Наприклад, фармацевтичні компанії традиційно використовують пацюків як експериментальний матеріал під час розробки антидепресантів. Згідно з одним широко популярним протоколом, ви берете сотню пацюків (для статистичної надійності) й розмішуєте кожного пацюка всередині склянки, заповненої водою. Пацюки докладають усіх зусиль, щоб вибратися з цих склянок, але марно. Через п’ятнадцять хвилин більшість здається і припиняє боротьбу. Вони просто плавають у склянці, апатичні до навколишнього середовища.

Тепер ви берете іншу сотню пацюків, вкидаєте їх у склянки, однак виловлюєте їх звідти через чотирнадцять хвилин, тобто перед тим, як вони впадуть у розпач. Висушуєте їх, годуєте, даєте трохи відпочити, а потім знову кидаєте їх у воду. На другий раз більшість пацюків ведуть боротьбу двадцять хвилин, перш ніж припинити борсатися. Звідки взялися додаткові шість хвилин? Бо пам’ять про попередній успіх вмикає вивільнення певних біохімічних процесів у мозку, що дають пацюкам надію й відкладають час настання відчаю. Якби ми лишень могли виділити цю біохімію, то могли б використовувати її як антидепресант для людей. Однак у будь-яку мить численні хімічні сполуки заповнюють мозок пацюка. Як визначити потрібну?

Для цього ви берете більше груп пацюків, які ніколи раніше не брали участі в таких тестах. Уводите кожній групі певний хімікат, який, як ви вважаєте, є сподіваним антидепресантом. Кидаєте пацюків у воду. Якщо пацюки, яким введено хімікат А, ведуть боротьбу лише п’ятнадцять хвилин, перш ніж впасти у відчай, можете викреслити хімікат А зі свого списку. Якщо пацюки із уведеним препаратом В ведуть боротьбу протягом двадцяти хвилин, можете сказати керівникові фірми й акціонерам, що ви, схоже, виграли джекпот.

Скептики можуть заперечити, мовляв, цей опис без потреби гуманізує пацюків. Сприйняття пацюків не є ані надією, ані розпачем. Часом пацюки рухаються швидше, а часом завмирають, однак ніколи нічого не почувають. Ними рухають лише несвідомі алгоритми. Але якщо так, у чому ж суть експериментів? Психіатричні ліки призначено для індукування зміни не лише поведінки людей, а насамперед людських почуттів. Коли пацієнти приходять до психіатра і кажуть: «Лікарю, дайте мені щось, що виведе мене з цієї депресії», — їм не потрібен механічний стимулятор, що змусить їх крутитися, відчуваючи при цьому зневіру. Вони хочуть почувати бадьорість. Проведення експериментів на пацюках може допомогти корпораціям розробити магічну пігулку лише тоді, коли вони вважатимуть, що поведінка пацюків супроводжується емоціями, схожими до людських. Насправді це основна передумова у психіатричних лабораторіях.

САМОСВІДОМИЙ ШИМПАНЗЕ

Інша спроба закріпити верховенство людини стверджує, що пацюки, собаки й інші тварини мають свідомість, однак доводить, що, на відміну від людей, їм бракує самосвідомості. Вони можуть почуватися пригніченими, щасливими, голодними чи ситими, однак у них немає уявлення про своє «Я», і вони не усвідомлюють, що пригнічення чи голод, які вони відчувають, належать унікальній істоті, яка називається «Я».

Ця ідея і загальна, і нечітка. Очевидно, що, коли собака відчуває голод, він хапає шматок м’яса для себе, а не для іншого собаки. Коли собака обнюхує дерево, на яке помочилися сусідські собаки, він одразу ж вирізнить запах власної урини, урини сусідського красеня-лабрадора або чужинця. Собаки дуже по-різному реагують на власний запах і на запах потенційних партнерів чи суперників. Тож що означає «їм бракує самосвідомості»?

Складніша версія аргументів пропонує вважати, що існують різні рівні самосвідомості. Лише люди розуміють самі себе як постійне еґо, що має минуле і майбутнє, можливо, тому, що лише люди можуть використовувати мову, щоб обдумувати свій минулий досвід і майбутні дії. Інші тварини існують у постійному нинішньому часі. Навіть коли вони начебто пам’ятають минуле чи планують майбутнє, вони фактично реагують лише на нинішні стимули й негайні потреби. Наприклад, білка, ховаючи горіхи на зиму, насправді не пам’ятає голоду, який вона відчувала минулої зими, і не думає про майбутнє. Вона просто піддається сьогочасній потребі, не звертаючи уваги на джерело й мету цієї потреби. Ось чому навіть дуже молоді білки, що ще жодного разу не переживали зими, а отже, не можуть пам’ятати, що таке зима, все ж запасають горіхи протягом літа.

Однак не зовсім ясно, чому мова повинна бути обов’язковою умовою для усвідомлення минулих чи майбутніх подій. Той факт, що люди використовують для цього мову, важко довести. Люди також використовують мову, щоб висловити свою любов чи свої страхи, однак інші тварини цілком можуть виражати любов і страх невербально. Дійсно, люди й самі часто усвідомлюють минулі й майбутні події без їх вербалізації. Особливо в стані сну ми можемо усвідомлювати повністю невербальні наративи, які, прокинувшись, намагаємось описати словами.

[10] Патерн (англ. pattern — зразок, шаблон, система). У психології — набір стереотипних поведінкових реакцій або послідовних дій. — Прим. ред.

[11] .Охочі розширити своє знання про цю задачу можуть звернутися до Британської енциклопедії за адресою: https:// www.britannica.com/topic/problem-of-other-minds — Прим. перекл.