— Стій! — наказав один з наших конвойних. — Отут і стійте!
Ми зупинилися. З нами лишилися троє, четвертий під'їхав до білого намету і, зіскочивши з коня, зайшов усередину.
Серце моє несамовито калатало. «Зараз вони нас злапають», — подумав я і непомітно розстебнув кобуру маузера. Джура тримався спокійно, хоча його очі теж прикипіли до білого намету. І все-таки він завважив мій порух і, приплющивши очі, ніби сказав мені: «Не бійся».
Страху не було, і коли що, легко я б їм у руки не дався. Подумавши так, я спідлоба поглянув на басмача, що був найближче до мене, він куняв у сідлі. Другий стовбичив поперед Джури. Якщо упораюся з першим, другого зіб'ю конем. А тим часом Джура порішить того, що позаду. Тільки б це вдалося, тоді вже напевно втечемо. Доскачемо до гір, а там буде видно.
Упіймавши погляд Джури, я повів очима на басмача, що був позаду нас. Джура мене зрозумів, але в цю мить з намету вийшов четвертий басмач і попрямував до нас.
— Скидай залізяччя, — звелів він.
Джура спокійно відчепив шаблю, витяг наган і, віддавши зброю, зіскочив з коня.
— І ти теж! — наказав басмач, обернувшись до мене.
Завагавшись, я поглянув на Джуру.
— Не бійся — не пропаде, — запевнив басмач.
Спішившись, я віддав зброю.
Беручи вороного за вуздечку, басмач вишкірився і сказав:
— Оце б і розпрощався ти, хлопче, з Уразовим конем, якби не від Саїдхана ви приїхали. — Потім, обернувшись до Джури, наказав: — Ходімо!
— Ми ввійшли до намету. На вогненно-червоному килимі, спершись на оксамитові подушки, сиділи троє чоловіків: двоє старших, сивобородих, а поміж них — молодий, чорноокий, з густими бровами. Вбраний у гаптовані золотом парчеві шати, він сидів, підгорнувши під себе схрещені ноги.
Це й був курбаші Худайберди. Глянувши на нього, я сторопів. Мені здалося, що то сидить Джура. Я навіть повернув голову, щоб упевнитись, що мій товариш поряд. Джура стояв праворуч від мене і трохи попереду. Серце моє стало на місце. Але невже можуть бути такі подібні чужі один одному люди?
Джура привітався, і Худайберди відповів, ледь ворухнувши вустами. Потім зробив знак, щоб ми сіли. Один сивобородий прочитав фотиху, другий подав Джурі піалу з чаєм.
— Що хотів нам переказати Саїдхан? — спитав курбаші.
— Нічого, — відповів Джура, дивлячись йому в вічі. Курбаші зрозумів це по-своєму й, поглянувши на своїх поплічників, дозволив:
— Можеш говорити.
— Я приїхав сам по собі, — мовив Джура.
— Хто ти такий? — здивовано запитав курбаші.
Джура мовчки дістав з кишені гімнастерки посвідчення співробітника ДПУ і простягнув його курбаші. Худайберди взяв і довго його роздивлявся.
— То це ти Джура-міліція? — спитав нарешті, повертаючи посвідчення.
— Я.
— Чув про тебе. Багато прикрощів ти нам завдав.
— Така вже служба, — посміхнувся Джура.
— Я й не знав, що ти наш. А цей теж? — Курбаші кивнув на мене.
— Так.
— Ти сказав, що ви люди Аппанбая. Що це значить?