Вінні-Пух: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що означає "в такій пазусі дурка"? — не зрозумів Пух.— Ти не забувай, що в мене замість мозку в голові тирса і довгі слова мене тільки спантеличують.

— Ну, це означає, як треба діяти...

— Ага!.. Ну, коли твоя дурка справді це означає, я проти неї нічого не маю,— примирливо сказав Пух.

— А діяти треба так: через газету знайти охо-чих...

— Будь здорова! — сказав Пух, піднявши лапу.— То що-що ми маємо знайти?.. Ти саме чхнула, коли зібралася сказати.

— Я не чхала.

— Ні, Сово, ти таки чхнула.

— Даруй мені, Пуше, але я таки не чхала. Адже не можна чхнути й не знати, що ти чхнув.

— Так само не можна знати, що хтось чхнув, коли ніхто не чхав.

— Я лише сказала: через газету знайти охо-чих...

— От бачиш, ти знову чхаєш — чих та чих! Будь здорова! — співчутливо сказав Пух.

— Я кажу: знайти о-хо-чих до розшуку хвоста! — криком закричала Сова.— Дати в газету оголошення й пообіцяти винагороду. Тобто написати в оголошенні, що ми дамо багато-багато чогось тому, хто знайде хвоста Іа.

— Ясно, ясно,— сказав Пух, киваючи головою.— До речі, про оце "багато-багато чогось", — замріяно мовив він.— Я сам не проти "чогось", і не треба мені "багато-багато". Така вже, знаєш, у мене звичка — перехопити "чогось" саме в цей час,— і Пух з надією скосив очі на буфет, що стояв у кутку Совиної приймальні,— скажімо, ложечку згущеного молока чи там ковточок меду...

— Отже, так,— торочила своє Сова,— ми напишемо оголошення і розклеїмо його по всьому Лісі.

— Ковточок меду,— пробурмотів собі під ніс ведмедик,— або... або, у крайньому разі, обійдемось і без нього.— Він тяжко зітхнув і спробував прислухатися до того, що казала Сова.

А Сова говорила та говорила якісь довжелезні слова, і ті слова ставали дедалі довші й довгіш...

Нарешті вона повернулася туди, звідки почала, і заходилася тлумачити, що написати це оголошення має Крістофер Робін.

— Це ж він порозписував таблички в мене при вході. Ти їх бачив, Пуше?

Пух уже давно заплющив очі й відповідав лише "так" і "ні" на все, що казала Сова. А через те, що останнього разу він сказав: "Так, так", — цього разу він промовив: "Ні, ніколи!"— хоч і не мав уявлення, про що саме йдеться.

— Як? Ти їх не бачив? — здивувалася Сова.— То ходімо подивишся!

І вони вийшли надвір.

Пух подивився спершу на дзвоник із кнопкою та на табличку під ним, далі він глянув на дзвіночок зі шнурком та на табличку під ним, і що довше він придивлявся до шнурка на дзвіночку, тим глибше відчував, що десь уже бачив щось дуже і дуже схоже... Десь зовсім в іншому місці, колись раніше...

— Гарний шнурочок, га? — сказала Сова.

Пух кивнув головою:

— Він мені щось нагадує,— сказав він,— але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла?

— Одного разу я летіла Лісом, а він висів на кущику. Я навіть подумала, що там хтось живе, і смикнула за нього, як за дзвінок. Проте нічого не сталося, і тоді я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився в мене. А потім мені здалося, що він нікому не потрібен, і я взяла його собі, принесла додому й оце...

— Сово,— сказав Пух урочисто,— ти помилилася. Він комусь дуже потрібний!

— Кому?

— Іа. Моєму другові Іа-Іа. Він... він дуже любив його.

— Любив його?